Карпатський капкан

Голова озирнувся й помітив, що Трохимовича вже поруч немає, кинув погляд у бік буфету — той щодуху мчав туди. Мирон Микитович штурнув під руку капітана й показав йому, як Трохимович летить вгамувати спрагу пивом.

— Он, ад’ютант гера оберста Крижня чеше до буфету драй бір трінкін.

— Як мінімум драй, — погодився Івченко.

— А вистав такого зустрічати іноземців?! Поперзавсе — ганьба на всю Європу. Ото й надіслали цих — насобачених цуциків.

— Нікого так не боюся, як оцих тимурівців. Що я натерпівся від них на фронті… Що не синок начальника — то якесь падло. Добре, що надовго не затримувалися: місяць-два — і він з новенькою медалькою іде на підвищення по службі… Але приходить нове доробло — і починає писати доноси. А я ж з-за ліній фронту не вилазив.

— Правда, — погодився голова. — I зараз, поперзавсе, лишне слово бовкнеш — моментом пошлють косити ліс у Сибіру. Тобі воно нада?

— Хотів би сказати, що воно мені менше всього треба, але скажу так: цього мені не треба взагалі.

— А ти спробуй їм сподобатися, може, з кар’єрою допоможуть…

— Нє, я звідси нікуди… Тут добре.

— Та жартую я, Коля, — засміявся голова. — Пацанва штабна. Видєлуються. За мендалями приїхали, — і замугикав:

Різко закінчив і продовжив думку:

— Що, собственно, їм і не світить в найближчих років десять — точно.

Капітан зло зиркнув на голову.

— Бовдур безногий, — обізвав. — У мене мало серце не стало. Я з такими жевжиками… Думав, тут буду, як на курорті в Карпатах… — з надією зазирнув голові в очі: — А ти правду кажеш?

— Правду! — зареготав голова й кивнув, показуючи на ескорт автомобілів, котрий показався з-за рогу. — Їдуть!

Івченко розправив на собі форму, одягнув кашкета, виструнчився. Голова обсмикнув поли піджака, поправив краватку. Обоє неспішно рушили назустріч кортежу. Враз іззаду голос:

— О! Мікітавіч! Ти, бачу, цяпєр на парадних кастилях, — голову обвіяло свіжим пивним перегаром. — Або стария так вичисців, што ад сонца аж вочи режа?

Голова не відповів, тільки озирнувся, поцікавився:

— Два чи три кухлі?

— Я кажу три! — висунув свою гіпотезу Івченко.

— Два! — вирішив голова. — За три хвилини більше не вип’єш.

— Заб’ємося? — запропонував Івченко. — На твою снайперську СВТ проти мого мотоцикла BMW?

Азартно вдарили по руках, косячись, як над’їжджає кортеж.

— А я пєраб’ю! Той, хто пєрабіває, з які прайграв атримліває… Шва. Чатири піва і паднос ракав, — запропонував Трохимович.

Сперечальники підставили потиснуті руки, нетерпляче зиркаючи, як наближається кортеж. Трохимович перебив. Ті до нього в один голос: «Ну»?!

— Нє відаць вам ні чужих матациклав, ні вінтовак, — сказав розмірено, з почуттям власного достоїнства. — Затоє мнє добра пєрападзє, таму што я, дарагія тавариши, випів… чатири! — задоволено поплескав себе по пузі, що помітно округлилося. — Адним духам. Свєдкі яшче глядзяць з буфєта на мянє. А я вмєю приємна дзівіць людзєй.

Голова з капітаном невдоволено перезирнулися й мовчки водночас повернулися до великої чорної машини, що над’їхала.

— Гей! А я калі буду піць майо піва? — законно поцікавився Трохимович і підняв палець догори. — Па чатири з кожнага! О! — нагадав. — І ракі!

Нарешті посольська машина в супроводі ескорту МДБ і МВС зупинилася. Надбігли лейтенанти й виструнчилися. Трохимович зацікавлено заглядав поверх голів, намагаючись пройти ближче, але його благородну цікавість блокували власними спинами Івченко з Мироном Микитовичем. Сербін надувся, мов сич, показово почавши підозрювати всіх, хто зараз мав з’явитися з машини.

Нарешті із задніх дверей авто показалися двоє. Панянка в чорних окулярах, що ніби зійшла зі сторінок журналу мод. Вона була одягнена в картату хустинку, яскраво-фіолетову двійку — коротенький жакет і спідницю по коліна; спідниця окреслювала її точену фігурку. На ніжках — чорні туфельки з червоними квітками на носаках і з неймовірно високим підбором. З нею — франт у двобортному клітчатому піджаку, з люлькою й фотоапаратом на животі. Франт елегантно чиркнув сірником і розкурив люльку, випускаючи густу хмарку диму. Його зовнішність просто волала: «Я — агент». Дама невдоволено відмахнулася хустинкою від диму й хворобливо потягнула носом. Втомлений тип у цивільному, що вийшов з машини супроводу, коротко представив спочатку гостю:

— Товариші, зустрічайте наших закордонних гостей — мадам Марі Монтень, журналіст.

Жінка зняла темні окуляри. Насправді це — Хелен Сміт. Вона з подивом стала розглядатися довкола з таким виглядом, мовляв: в який це я такий ведмежий закуток потрапила? А потім, наче опам’ятавшись, манірно подала руку спочатку лейтенантам. Наконечний чомусь залився на обличчі червоною фарбою, бо не знав, має він поцілувати їй руку чи просто потиснути. Сербін, вітаючись, відвів погляд убік.

— Отчєнь пріятно, Марі Монтень, мсьє, — щоразу казала Хелен, подаючи руку.

Ернесто, що супроводжував її, не випускаючи із зубів люльку, раз у раз посміхався, коли чув імена своїх нових знайомих, і кивав до кожного.

Коли дійшла черга до Трохимовича, той встиг пролізти наперед і, потиснувши долоньку дамі, відрекомендувався:

— Маю гонар, мадам, прадставіцца, адьютант яго прє-є-є… тавариша палковніка Крижня! Трохимович. Мянє вся Заходняя Бєларусь вєдає і ввесь Другі Украінскі фронт, — хвацько кивнув головою й клацнув каблуками.

За що й отримав від голови ліктем під дих.

Тип продовжив знайомити:

— І фотокореспондент газети «Гуманіте» мосьє…

Та елегантний чолов’яга враз змінився на обличчі й кинувся до лейтенантів зі словами:

— Но-но-но. Но, мсьє… Товаріщ! Товаріщ Ернесто Охеда. Я єсть учаснік войни в Хиспанья… Рот фронт, товаріщі!

І підняв зігнуту руку з кулаком у німецькому комуністичному привітанні.

На обличчях зустрічаючих з’явилися посмішки, радісно спалахнули очі. Почувши це, Трохимович першим проломився до Ернесто й затиснув його в обіймах, мов у лещатах. Голова Ернесто опинилася на рівні грудей Трохимовича, тому люлька з’їхала на бік і боляче врізалася в щоку, він ледь утримував її в кутку рота корінними зубами. При цьому Трохимович не переставав від усієї своєї могутньої душі плескати гостя по плечах.

— Вось радасць для Іванавіча! И йон у Іспаніі бив! Гета я пра свайго камандзіра. Як йон будзє ради! Вось йон узрадуєцца! Як йон суцєшицца! — нарешті Трохимович випустив з обіймів ошелешеного Ернесто. Той, косячись на інших гостей, запобігливо витягнув з рота люльку.

Трохимович розчулено дістав з кишені зім’яту хустинку й навіть утер сьози в куточках очей. Цим і скористався голова — костуром відтягнув його з епіцентру події, давши можливість висловити свої захоплення гостям та іншим учасникам зустрічі.

Трохимович явно мав у запасі ще кілька реплік, які йому не дали озвучити, тому запитально розкрив рота, протягнув руку, мовляв, чому ж мені не дозволяють закінчити? Але побачивши, що всім не до нього, звернув увагу на Наконечного. Той уже встиг потиснути руку Ернесто й зі щасливим виглядом спостерігав за гостем, котрому теж передалася радість від такого теплого прийому. Трохимович запитав лейтенанта:

— Ти хоць вєдаєш, што гета била за вайна?

— Громадянська війна в Іспанії тривала з липня 1936 по квітень 1939 — конфлікт між Другою Іспанською республікою та націоналістами профашистського генерала Франко, підтриманого фашистською Італією, Німеччиною і Португалією. У результаті військових дій Франко, зреш тою, ліквідував Іспанську республіку й скинув республіканський уряд… — бадьоро розповів лейтенант і перевів погляд убік.

На його обличчі радість змінилася вселенським здивуванням, очі округлилися.

Трохимович захоплено обійняв і Наконечного: