Карпатський капкан
Карпатський капкан читать книгу онлайн
«Карпатський капкан» — назва каральної операції, запланованої Москвою на території Галичини 1946 року проти місцевого населення та воїнів УПА, яка збіглася у часі з кількома іншими подіями, не залежними від радянського уряду. А на «перетині інтересів» урядів кількох країн опиняється директор дитячого сиротинця для глухонімих — професійний розвідник, доля якого видається абсолютно неймовірною саме тому, що вона є справжньою — у головного персонажа роману є реальний прототип.
Це — розповідь про реальні події, що охоплює десять років (1941–1951) і п’ять країн, учасники якої — радянський розвідник і воїни УПА; Йосип Сталін і Лаврентій Берія; фотокореспондент французької газети «Юманіте» і веселий білоруський партизан; 2-й Міністр Державної безпеки СРСР і Прем’єр-міністр Великобританії; чарівна агентка британської військової розвідки Бестія і безіменний Курвамать…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Тобі ж казали: «разложеніє». Ти бачив, він навіть хрест носить… католицький. Да-а, Юр… потрапили ми в саму натуральну дупу. У повному розумінні цього слова. Відчуваю, це не те місце, де роздають медалі…
— Правда, даремно сюди напросилися. Треба було в район капітана Орлова йти. Наші пацани звідти повернулися з «червоними зірками»…
— Як тільки закінчаться ці вибори, попросимося туди! — вирішив Сербін.
— Ага…
Протези знову зарипіли, на порозі з’явився голова й сказав:
— Поперзавсе, хлопчики, ви акуратніше. Крижня тут усі поважають. Навіть я мушу з ним рахуватися. А характер що в нього, що в Трохимовича — лютий. Старі вояки. Поперзавсе, за чужими дітьми ходять. А діти тут — чиї хочеш. І наших офіцерів, і тих, з лісу… З дітьми ми не воюємо.
— Да никто с вашими сопляками воевать не собирается. Есть приказ, и он обсуждению не подлежит. Его мы выполним до конца, — заявив Сербін і смачно сплюнув під ноги.
Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 10 вересня,
кафе «Герої Шипки» (колись «Княжа вежа»),
ранок.
Єдине справжнє кафе, що й досі залишалося в місті, прибилося бочком до старої фортечної вежі. Тому всередині завжди було по-середньовічному тьмяно, але затишно. Та в теплі дні публіка любила посидіти на вулиці. Тут, під великими, вже вицвілими парасолями, офіціанти старої виправки щоранку розставляли важкі металеві стільці й столи і з любов’ю сервірували їх. Потім біля дверей на посту ставав гордий, як гвардієць короля Абіссінії, метрдотель і зустрічав гостей, маючи для кожного привітне слово. І хоча вже кілька років, як з крамниць і кафе зникло багато «довоєнних» продуктів, таких як, наприклад, шоколад, французькі булки, іноземні лікери, вина, коньяки, яйця, масло, буженина, карбонат, шинки, ковбаси, гусячі шкварки, спагеті, томати, мармелад, помаранчі, тобто зникло все, до чого звикли люди до війни, зате не зникла кава. Хоча навіть у самому Львові відчувалася її нестача.
Кавою вдосталь запаслися мешканці міста ще у вересні 1939 році, коли польська влада зникла, а радянська ще не прийшла. У тупику залізничного депо хтось «забув» п’ять вагонів із бразильською кавою в зернах. За одну ніч вона зникла безслідно, розпорошившись по коморах та буфетах міщан і залишивши по собі в товарних вагонах стійкий аромат арабіки.
Цього ранку Крижень цідив напій з маленької чашечки, насолоджуючись смаком кави по-віденськи, манірно відстовбурчивши мізинець. Нині він був одягнений у піжонський двобортний костюм, білу сорочку й строгу краватку. Замість чобіт і галіфе на ньому були шта — ни та коричневі туфлі «оксфорд». Полковник сидів, насолоджуючись теплим днем, мружився на сонечко, що пробивалося з-поміж верховіть дерев. Перед ним на столі був кавник, надламана плитка шоколаду на блюдці, грінки, мед у розетці, глечик з молоком, пляшка мінеральної води. Та, незважаючи на видимий стан спокою, його очі бігали, уважно «прострілюючи» невеличку площу перед кафе.
Навкруг нього — вільні столики, тільки скраю туляться місцеві мешканці. Здебільшого чоловіки під 60 років.
У його бік намагаються не дивитися, вдають, що їх цікавить тільки кава й розмови про політику. Звісно, вголос усі схвалювали політичний курс партії й були невдоволені підступними агресивними планами нещодавніх союзників СРСР — Великобританії та США. Усе так, як написано в газетах… До них по черзі підходив метрдотель, вони про щось розмовляли й потайки подавали записочки, які той непомітно передавав полковнику.
Крижень допив каву, відставив чашку й запитливо подивився на метрдотеля. У метрдотеля пиху мов вітром здуло, він підійшов, запобігливо зазирнув в очі полковнику й стиха поклав на стіл папірець.
— Ще вам цидулка від пана Кароля… — пояснив. — Питає за племінника.
— Передай: якщо він ще хоча б раз замість інформації принесе бабські плітки, я сам потурбуюся, щоб його племінника вигнали з партійної школи. Це все?
— Так, пане Крижень.
— Розрахуй цих хлопців та нехай потихеньку розходяться. І передавай вітання усьому шановному панству! — реготнув.
— Слухаю, пане полковнику…
Скоро літня площадка спорожніла. Крижень залишився сам на сам з приємним вересневим днем. Він знову налив собі з кавника в чашечку кави, задоволено подивився на світ Божий, на перехожих, що сновигали вуличкою, на потішне кошеня, що разом з мамою-кішкою грілося на сонечку… Він навіть заплющив очі й на якусь мить наче задрімав… та почув наближення дитячих кроків і розплющив очі. До нього підбіг хлопчина років десяти.
— О, Михаську! — зрадів Крижень і нахилився до хлопця. — На тобі чоколядку, — дав шматок шоколаду з блюдця.
Той узяв, загорнув у хустинку й поклав до кишені.
— Пане директоре… — сказав Михасько з дикцією дитини, що погано чує.
— Не «пане», а «товаришу директор», — сказав повчально Крижень. Було помітно: Михась читає по губах.
— Товаришу пане директор, я ходив за тими новими офіцерами. Вони були на пошті, потім у буфеті…
— Добре, Михаську, добре. Сідай, — вказав на стілець поруч із собою.
Але хлопчина оглянув незнайому йому обстановку кафе, підійшов до стільця з кованими бильцями й плетеними залізними трояндами в спинці, зачаровано погладив штучні квіти рукою, та не сів. Він збентежено шукав поглядом щось знайоме, зрозуміле, але не знайшов. Тоді обперся на бильце ліктями й став у стійку під кутом 45 градусів, наче показуючи, що йому тут не затишно.
— А про що розмовляли? — допитувався Крижень.
Михасько дістав з кишені трубку від бінокля, поклав її на стіл і розповів гугняво:
— Що схему складають для спецзагонів… І що вони розкажуть начальству про ваше раз-ло-жє-ні-є… І що покажуть вам, хто тут головний.
— Оце так! — усміхнувся. — Ну, це ми ще побачимо, хто кому покаже… — задумався. — Слухай-но, Михаську, ти нині на уроки вже не йди, — віддав назад трубку бінокля. — А йди ще позирай за ними в льорнетку. Тільки добре дивися, що вони там кажуть. Та запам’ятовуй! І на, візьми бутерброди, щоб не був мені голодний! — дістав з кишені пакунок, дав хлопчику. — Так, і начальнику пошти скажи, щоб мене знайшов, маю до нього справу.
Хлопець заховав бутерброди за пазуху, взяв трубку бінокля й, кинувши: «Так, пане директоре», радо побіг виконувати завдання, миттю зникнувши за рогом будинку. Крижень допив каву. Задумався.
— Покажете Крижневі, хто головний? — пхинькнув під носа. — Ну… саме цього ми не допустимо. Є тут кому керувати.
Офіціант приніс гарячий кавник, Крижень налив собі свіжої кави, надпив та мало не похлинувся — через дорогу мчав, мов навіжений, Трохимович.
— Старий, за тобою хтось женеться?! — зірвався на ноги полковник. — Трохимович! Стій!
Трохимович різко зупинився, озирнувся й кинувся до Крижня, здалеку вигукуючи:
— Бяда, Іванич… Ой, бяда!
Крижень з посмішкою тільки й покивав:
— Хто б сумнівався! Знову «муж вярнувся, ой, як нєвучасна»?
Трохимович сів на стілець, шарячи по столу, чи бува немає чого «таго». Але «таго» на столі було відсутнє, тому він із нерозумінням глянув на Крижня. Той поцікавився:
— Ну, кажи вже, що в тебе сталося.
— Бяда, Іванич! Толькі што на мянє, бєднаго старого, у завулку напалі уркі. Гроши ім давай. Да калі б я мав тия гроши! Троє на аднаго! Здаровия, по центнеру кажний!
— То ти від них даєш драла? — не повірив Крижень.
— Нє уцьоківаю, а бягу у міліцию, каб тєла іх забралі, — розважливо пояснив.
— Ти їх повбивав?!
— Чаго повбівав? Так, придушив, звязав. Хай з імі наш капітан разбіраєцца. О! І трафєі! — виклав на стіл кілька ножів і наганів. — Ну, я пабєг.
— Тпр-р-р! Сядь! — поклав йому руку на плече Крижень— і до метрдотеля: — Чув?.. — той кивнув. — Дзвони в міліцію, — до Трохимовича: — Де це сталося?
— У акурат на вуліцє імені тавариша Вацлава Злодзєйского, сємь.
Крижень пояснив метрдотелю: