Чотири танкiсти i пес

Услід за «Рудим» в'їхали важкі танки. Мотоциклісти рухалися віялом в усіх напрямках, займаючи оборону.

В'язні, залишивши на землі кілька безформних, застиглих у неприродних позах фігур, підняли на палиці прапор. Знесилені боротьбою з есесівцями, поволі підбігли до танка. Почали підсаджувати один одного, незграбно видиралися по гусеницях на броню.

Одні, немов сліпі, обмацували «Рудого», інші, простягши руки, підходили до Густліка й Коса, які висунули голови з люків; куди оком кинь, виднівся смугастий в'язнівський одяг, тонкі, мов патики, руки й кулясті, обтягнені шкірою черепи, великі сумні очі, тремтячі розчепірені пальці. Всі були дуже схожі один на одного – брати в пристінку смерті. Не насмілювалися, не мали відваги обняти своїх визволителів. Насилу, тихо вимовляли:

– La liberte! Kameraden… [24]

– Тихо, Густліку! – попередив Кос,

Він обережно обняв найближчого в'язня, пригорнув його до себе, не витираючи рясних сліз, що збігали по щоках.

Розділ V КЛИН

На початку останньої декади квітня 1945 року радянська артилерія почала обстрілювати Берлін. І це не якісь там далекобійні гармати, а звичайні 122-міліметрові і 152-міліметрові били по центру гітлерівської столиці. Двадцять першого, в суботу, кілька п'ятдесятикілометрових бомб влучили в Бранденбурзькі ворота, пробили склепіння рейхстагу і вибухнули в канцелярії рейху.

Панцерні клини розірвали німецьку оборону на клоччя. Радянська піхота наздоганяла танки, й перед нею відступала фашистська армія. Патруль поручика Козуба кільканадцять годин оберігав здобутий Крейцбург, кулеметним вогнем розсіював або відкидав назад групи противника, а потім, раптом опинившися в тилу, у безпечній зоні, чекав на дальші накази.

На рештках металевого риштування поваленої брами, що вела на територію колишнього концентраційного табору, легкий вітерець гойдав прапори. На самому верху два великі: радянський і польський, а нижче – десь із двадцять менших: їх пошили з чого тільки вдалося в'язні, яких німці звезли під Берлін з усієї Європи.

Розчавлені гусеницями дротяні засіки відтягнено вбік. До табору прибула польова кухня з гарячою їжею, а за нею ваговоз із ковдрами й величезними каструлями.

Відтоді, як екіпаж «Рудого» вирушив з Рітцена, минуло заледве кілька днів, але тепле проміння сонця встигло вже заквітчати яблуневі дерева. Яблуні добре маскували танк, що стояв у мілкому рові під стіною невеличкого будиночка, поблизу в'їзду до табору.

Черешняк ходив по саду в самій сорочці з високо підкасаними рукавами, кривим, гострим, мов бритва, ножем зрізав поламані гілки і замазував маззю покалічені місця на деревах.

Кос сидів на танку і, користаючися тишею, читав Саакашвілі, мабуть, утретє батьківського листа.

– «…обіцяв, що саме вам, зважаючи на відмінну службу всього екіпажу, віддасть танк».

– Генерал нас поважає, – Григорій ніжно поплескав танкову броню.

– «Хай веде вас до перемоги: а потім додому…» Захопившися листом, хлопці не помітили, як Шарик тихенько вліз на башту, взяв у зуби шапку, що висіла на замку відчиненого люка, і кудись подався з нею.

– «Я командую оперативною групою, до складу якої входять цивільні люди, – читав далі Янек. – Тільки-но визволимо Щецін, приєднаємо його до Польщі».

Читання обірвала раптова гарматна стрілянина. Кос повернув голову.

– На сході, – промовив здивовано.

– Ми на фланзі, за каналом німці. Мабуть, Рокосовський рушив… Читай далі.

– Уже майже все: «Чекатиму тебе тут, а найкраще приїздіть всі, весь екіпаж. Обійми міцно Густліка, Григорія…»

– Лише Григорія?

– «…Григорія й Томаша, потисни також Шарикові лапу».

Саакашвілі, мов кіт простягся на танку, заглянув крізь люк до середини, а потім сів.

– Пса потім, спить у своєму кутку. А мене можеш і зараз.

– Що зараз?

– Обняти.

Янек, сміючись, обійняв його.

– Почекай, – пригадав раптом, – адже я від самого Рітцена везу дві фотографії. Генерал передав для тебе й для Віхури.

Саакашвілі зрадів, схопив фото, але відразу ж охолов.

– Кацо, як угадати, котра з них…

– На звороті написано, – показав Янек. – «Любому Григорію…» Це твоя, – і Кос став прислухатися до канонади, що лунала десь за кільканадцять кілометрів.

Саакашвілі дивився на невеличкий прямокутний папірець, і серце щораз дужче стукотіло йому в грудях. Так, звичайно, це і є Ганя. Певно, у фотографа була незабаром після балу, бо вдягнена в ту ж саму білу блузку з рукавами вище ліктя, з матроським комірцем, тричі обшитим темно-синьою тасьмою. І ця широка краватка з плоским вузлом під декольте…

А може, й ні… Звичайно, не після балу пішла, а тепер, недавно, але щоб пригадати щасливий день, умисно вдягла те саме, в чому була тоді. Лукаві очі, високий лоб під густим волоссям, губи, куточки яких в усмішці трохи піднімаються вгору. Так, це Ганя, запевняв сам себе хлопець, але про всяк випадок глянув униз: «Любому Григорію…»

Велика радість охопила його, і коли він підвів голову й глянув навколо, то дерева й будинки здалися йому більш барвистими, чіткішими.

– Здорово б'ють, молодці, – сказав Янек, – більше ста гармат, і звук, наче…

– Сусід зрушив з місця, – впевнено відповів Саакашвілі, ніжно поглядаючи на фотокарточку. – Твій батько, може, вже у Щеціні.

– Б'ють фриців, аж пір'я летить! – весело гукав Густлік, підходячи до друзів.

– Дістають те, на що заслужили, – додав Кос.

– Довго пам'ятатимуть, – задоволено сказав Єлень.

Усі троє, солдати-ветерани, які разом починали бойовий шлях, залізли до башти й на шершавій сталі, трохи вище гарматного прицілу, почали приклеювати фото першого командира. Робили це мовчки, але дуже старанно: Густлік намастив метал клеєм, Янек рівно приклеїв знімок, Григорій через носовичок пригладив його долонею.

Крізь нижній люк до середини заліз зацікавлений Томаш, сів на своє місце в башті праворуч гармати.

Кос повісив на рації два хрести і, закінчивши роботу, замислено сказав:

– Він радів би з такої машини.

– У моторі на півсотні кінських сил більше, ніж у старого, і по шосе тягне, аж любо дивитися, – захоплювався Григорій.

– Така гармата наскрізь проб'є «тигра», – похвалив Густлік. – Тільки снарядів малувато; на старому сотня, а тут, – п'ятдесят п'ять.

– Навіщо тобі більше, коли й так не стріляєш? – став кепкувати Янек.

– Це правда, ні разу. Тільки з кулемета. Той Іспанець не дурний, тишком-нишком уміє воювати.

Над ними, у відкритому люкові на тлі блакитного неба, з'явилася постать Віхури. Григорій кивнув йому головою.

– Франек теж стріляв. Не знаю, чи влучно, але густо.

– Він непоганий хлопець, – сказав Єлень, удаючи, що не бачить Віхури. – Але крутити любить не лише баранку. То одного, то другого машиною підкине, пачку цигарок або бляшанку консервів заробить, а на танку…

– Не клей дурня, Густліку, – капрал поторсав Єленя за чуприну, а потім, наче відро в криницю, опустив у танк оберемок пляшок, зв'язаних телефонним проводом. – Ось вам добряче вино, щоб не сумували за дівчиною.

– Яке це? – спитав зацікавлений грузин.

– Іспанське. А взагалі – вилазьте з коробки. Окрім вина, є ще новина.

– Ти що, хворий на голову?

– Що віршами розмовляю? Ні. Весна діє. Перший вистрибнув з танка Саакашвілі.

– Сестри фотокартки прислали, – він дістав знімки 6, перевіривши написи, подав один Віхурі. – Ганя мені, Аня тобі.

Віхура глянув, сховав знімок до нагрудної кишені мундира і, присівши на башті, почав пояснювати танкістам, які колом оточили його.

– На півдні генерал Сверчевський захопив Будишин, його танки підійшли до Дрездена, та німці вдарили з флангів, прорвали фронт, і битва там тепер розгорілася не на життя, а на смерть.

– А позаду нас? -запитав Кос.

Канонада трохи вщухла, проте поодинокі гармати ще стріляли.

– Чую.

– Не знаєш, хто стріляє?