Чотири танкiсти i пес

Вона зграбно зробила кніксен, сіла на канапу, обсмикнула на колінах білий фартушок і стишила голос, немов боялася, що хтось підслухує:

– Я вам покажу, де є такий міст, якого- ніхто не стереже.

– Покажи! – Лише тепер обличчя в поручика проясніло. – Міцно стоїть?

– Міцно, бо старий, – штовхнула Козуба ліктем у бік і захихотіла, наче з удалого дотепу. – Колись як що робили, то не на один день. То такий міст… – не знаючи, як пояснити, вона розмахувала рукою перед самісіньким носом у командира патруля.

– Підйомний, – підказав Янек.

– Не тільки піднімається. Опускається також. Залізний і стоїть уже сто або й двісті років. Був тут один такий у циліндрі, схожий на сажотруса, – знову засміялася вона, пригадавши собі чудернацького чоловіка, – то генеральша казала йому, що історичний.

– Ви нам його покажете, панночко? – запитав Густлік.

– Коли попросите, то покажу й міст, і все, що тільки… Тільки щоб потім одвезли. В гаражі стоїть генералова машина, можна взяти.

– Яка? – спитався підпрапорщик.

– Може, взяти цю коробку? – промовив Франек – А потім подарували б нашому командирові…

– Тільки до самого мосту не доїде, бо там минулого тижня викопали глибокий рів, щоб більшовицькі танки не пройшли.

– Мотоциклом одвеземо назад, – вирішив Козуб.

– Тих негідників під підлогою мушу стерегти. Як решта наших військ прийде, то віддам, і хай їх до Польщі на роботи завезуть, – розкривала свої перспективні плани Гонората, водночас поглядаючи у дзеркало й пригладжуючи зачесану на лобі біляву гривку.

– Яка машина в генерала? Мерседес? – допитувався Віхура.

– Велика й чорна. З прапорцем.

– Вирушаємо, – наказав Козуб. – Шкода часу на балачки.

Він підвівся і надів шолом.

Вийшов разом із Косом та Лажевським, а за ними, важко зітхнувши, подався Віхура.

Єлень ще збіг по східцях і перевірив, чи надійно тримається лом у кільцях ляди.

– А ви, Гонорато, стріляти вмієте?

– Вмію. Дядько полював на диких кабанів і сарн.

– Ми залишимо тут оці автомати, – показав зброю на килимі.

– Поставлю їх у куток.

– Ви б одяглися тепліше, Гоноратко, бо ночі ще холодні, – говорив Єлень.

– Я, пане Густліку? – засміялася Гонората, підходячи ближче і притискаючи коси до грудей. – Я дівчина гаряча… – Вона розстебнула високий комірець на шиї.

В цю мить за вікнами заревли мотори танків і мотоциклів.

– Пробі! – вигукнула Гонората, хапаючи Густліка за руку. – Ще поїдуть, а ми тут тільки вдвох залишимось…

– Ну й чудово, – спромігся на відповідь Єлень і навіть ліве око примружив, немов у когось прицілюючись. – Тільки хто дорогу покаже?

– Правда, – з жалем кивнула дівчина.

Коли вибігли в двір, Лажевський уже чекав біля самих дверей і допоміг провідниці залізти до засланої фуфайкою коляски. Гонората, роблячи коло себе місце, підібгала ноги й потягла Густліка за рукав.

– Він заважкий, – промовив підпрапорщик, рушаючи з місця. – В танку поїде.

Єлень справді всю дорогу їхав на башті, а не в танку, і хоч кілька разів мало не впав на землю, зачеплений гілляками, проте пильно дивився вперед. Дорога була крута, дарма що не дуже далека. Зупинилися в гущавині, аби не виявити себе. Козуб побіг уперед і швидко повернувся до танкістів.

– Є? – запитав його Кос.

– Є. Треба перевірити, скільки вартових.

– Я це зроблю.

– А я тим часом Гонорату відвезу, – сказав Єлень. Повернулися до вілли швидко й мовчки. їхали по сліду, залишеному гусеницями танків, у темряві, освітленій лише тьмяним місячним сяйвом, і мовчали. Гонората наче чекала, що Густлік заговорить перший, а він, чим далі від'їздив од свого танка, тим більше впевнювався, що вчинив неправильно. Ану ж «Рудому» доведеться вступити в бій – то в ньому залишилися тільки троє членів екіпажу, бо командир пішов у розвідку. Густлік відчував – спина в нього мокріє під мундиром од поту, хоч було досить прохолодно.

– Ви ще приїдете, пане Густліку? – запитала дівчина, коли мотоцикл зупинився перед генеральською віллою, і заглянула йому в вічі.

– Приїду, – запевнив її Густлік.

Він міцно потис Гонораті руки й поїхав назад до своїх друзів. Стрімголов мчав лісом і вільно зітхнув Лиш тоді, коли побачив силуети танків, що причаїлися під деревами.

– Де поручик?

– Там, попереду.

Єлень оддав мотоцикла розвідникам, а сам пішов на узлісся. За кілька метрів побачив на невеличкому горбику, поміж кущами лози, кремезну зсутулену постать поручика Козуба, а поряд – худорлявого Лажевського. Обидва мовчали. Схоже було на те, що вони посперечалися – підпрапорщик сидів спиною до офіцера і лише зрідка повертав голову та зиркав спідлоба в його бік.

За луками, порослими високою травою і рідкими кущами, у тьмяному нічному сяйві білів піщаний край бруствера протитанкового рову, чорнів насип каналу, над яким стирчали вгору дві половини підйомного мосту й невеличка сторожова будка.

Густлік вийшов з кущів, пригнувшись до землі, підкрався до поручика й пошепки доповів:

– Доставив на місце. Про всяк випадок там є трофейні автомати.

Козуб не відповів, лише жестом наказав Густлікові сісти. Знову довго всі мовчали. Підпрапорщик ворухнувся, немов хотів щось сказати, але осікся під серйозним поглядом офіцера.

Вони не почули жодного шелесту, нічого не помітили, аж ось за кілька кроків перед ними з'явилися Шарик і Кос. З обох стікала вода. Сержант був у трусах; через плече на поясі висів мисливський ніж.

– Рів танки подолають легко. Вартових біля мосту двоє.

– Ну, то нарешті почнемо діяти, – пожвавішав Лажевський. – Відразу треба було зняти…

– Зате на тому березі не тільки одна гармата, а ціла крупнокаліберна зенітна батарея.

– Хай йому чорт! – вилаявся Густлік. Знову запала мовчанка.

Янек сховався в лозняку, обтер спершу себе, а потім пса рушником і швидко вдягнувся. Вийшов з кущів і, глянувши на поручика, подумав, як той поведеться в цій ситуації. Коли не захоче почекати до світанку на цьому березі, треба буде прийняти бій, але тоді без втрат не обійтися. Не всі танки дійдуть до Крейцбурга.

– Ми згаяли марно понад годину, – порушив мовчанку підпрапорщик. – Доведеться вертатися.

– Ні, – перепинив його Козуб. – Краще заскочити зненацька батарею, ніж мати перед собою готову до пострілу гарматну обслугу. Побачимо, може вдасться відвернути чимось їхню увагу.

Поручик підвівся, пішов у кущі. Кос попрямував за ним.

Лажевський схилив голову, стиснув кулаки, аж хруснули пальці.

– Більше розмов, аніж діла. Яка користь з наших трьох гармат, коли вони мовчать?

– У старому танку нас було четверо, – сказав Єлень, – а тепер п'ятеро. Командир нагорі біля рації, стежить за місцевістю – і тільки командує. Я раніше заряджав, а тепер біля прицілу. Аж рука свербить натиснути спуск.

– Саме такі Я тобі кажу, той поручик…

– Але я вважаю, – вів далі Густлік, – найкраще виграти битву без пострілів.

Підпрапорщик знизав плечима і нічого не відповів. Відхиляючи вологе від роси гілля, хлопці повернулися до танків.

– Списе, Списе, я Далекий, чуєш мене, я Далекий, – поручик Козуб сидів у башті й викликав утомленим голосом, аж нарешті зняв шолома. – Сплять вони, чи що?

– Громадянине поручик, на нашому танку нова рація, – підказав Кос.

– Спробуй.

Янек виліз на «Рудого», надів шоломофон і почав поратися біля рації. Гриць і Франек підійшли до нього.

– Списе, я Далекий, прийом.

На хвилину настала тиша. Всі прислухалися.

– Лідко, спиш? Відгукнися, Лідко! – викликав Янек. Підійшов Козуб, виліз на танк і насупив брови, почувши цей виклик не за статутом.

– Ні, – відповіла дівчина сонним голосом, але вже наступні слова прозвучали бадьоро: – Це ти, Янеку? Всі цілі?

Голос був такий виразний і чистий, що Шарик, підвівшися на задні лапи, сперся передніми на гусеницю» замахав хвостом і весело заскавчав.

– Усе гаразд. Давай старого.

Сержант подав свій шолом поручикові, і в навушниках почувся м'який баритон: