Чотири танкiсти i пес

Снаряд пролетів над шляхом, вибухнув недалеко в полі, викинувши вгору стовп землі та диму.

– Не знайшли іншого місця, мерзотники! – обурився Густлік, обтрусив штани й пішов далі, доспівуючи:

Його сховали кущі лози, він з'явився і знову зник, але чути було солдатську пісеньку:

Згодом сам роздумував, чи ненароком вийшло з тим співом, чи, може, навмисне запланував, але сталося так, що панночка Гонората здалеку його почула й мала час виглянути у вікно, а потім прикинутися дуже здивованою, коли хлопець з'явився на порозі.

Одягнена вона була так само, як і того вечора, коли вперше стрілися, але вдень квіти на плісированій спідниці здавалися ще яскравіші, а веснянки на носі пояснішали.

Якусь мить дивились одне на одного, але дівчина, певно, відразу про все здогадалася, бо звеліла Густлікові сісти й чекати, а сама, розшарівшися, мов маковий цвіт, вибігла до кухні.

Отож залишився взводний Густлік Єлень у завішаному килимами й рогами вестибюлі генеральської вілли, де в підвалі було ув'язнено її мешканців. Сів, як йому наказали, за стіл, а перед ним стояв багатий срібний посуд, тарілки й чашки зі старовинного сервізу. Страшно й подумати, що було б, аби ненароком якусь тарілку зачепив.

Повернувшись у кріслі, Густлік глянув у велике дзеркало, що висіло навпроти дверей, поправив комір мундира й, поплювавши в жменю, пригладив неслухняну чуприну. Штовхнув при цьому стола, все задзеленчало, але, на щастя, ніщо не впало додолу.

Крізь прочинені двері з кухні долинало грюкання каструль, шкварчання сала на сковороді та приємний дівочий голос:

Видно, днина сьогодні така співоча випала, подумав Густлік і потяг носом, принюхуючись до смачних запахів. Прислухувався далі, супив брови на ту біду, про яку співалося в пісеньці, і навіть торкнувся автомата, що висів на бильці крісла.

Хочу пригорнути хлопця-відчайдуха…

Пісенька обірвалась, і вийшла Гонората, несучи тарілку, повну яєчні з м'ясом, і чималий кавник з чорною кавою. Поставила все це на столі, поправляючи червоні стрічки в косах.

– Ви, панночко Гонорато, як соловейко.

– Таке скажете… їжте, пане Густліку, – сором'язливо припросила вона й відкраяла від хлібини дві здоровенні скибки…

– Хто це стільки подужає? – відмагався Єлень.

– Ви, пане Густліку, якщо схочете, то й не таке подужаєте, – прохопилася Гонората і зразу, немов чогось злякавшися, прикусила нижню губу.

Хлопець замислився, що б його відповісти на такі чемні слова, але нічого не придумав, отже, не гаючись одкусив кусень хліба, аби не видатися мовчуном, або недотепою.

Гонората дістала з буфета чималу кришталеву карафку й від щирого серця налила своєму гостеві повний келих вина.

– Сам не питиму.

Налила собі трішечки, як і годиться дівчині.

– Але ж ви чудова куховарочка.

– Спершу треба свіжини покраяти, з цибулькою підсмажити, а вже тоді яйця.

– А звідкіля у вас, Гоноратко, свіжина?

– В генеральші було три підсвинки, отже, як ви поїхали, і прийшла польська піхота…

– Піхота прийшла?

– Хіба я не сказала? Прийшли і всіх свиней знайшли. Я їм кажу: «Добре, зроблю вам гуляш, але половину шинки дасте й мені». А вони: «Дамо, як ви нам теж щось дасте».

Єлень, слухаючи Гонорату, нервував і злостився щораз дужче, хоч і сам не знав чому. А що дужче злостився, то швидше уминав яєчню, як звичайно буває з нервовими людьми. Врешті, однак, не стерпів – урвав дівчину:

– Шибеники ті піхотинці! Як треба танки в атаці прикрити, то в борозни позалазять і лежать собі…

– Я й кажу: «Дам щось таке, що сховала і чому зрадієте».

Густлік поперхнувся з несподіванки, але Гонората гупнула його по спині і цокнулась з ним келихом. Танкіст випив одним духом, а вона ледве вмочила губи і розповідала далі:

– Отже, коли вони дали мені м'ясо, то я відкрила сховище і віддала їх усіх: старого, чотирьох вартових і генеральшу. Трохи здивувалися, але взяли. Тільки зброї не схотіли, сказали, що по це добро трохейники прийдуть.

– Трофейники, – поправив Єлень. – То такі, що трофеї, тобто всяку здобич беруть. А якби на такий скарб, як ви, панночко, натрапили…

– Який там з мене скарб! Тільки й усього, що на мені, та руки для роботи.

Дівчина налила солдатові другий келих і знову цокнулася своїм, прислухаючись, як гарно дзвенить. Єлень випив, одітхнув з полегкістю й знову заходився їсти.

– Пане Густліку, я б хотіла знати, яка у вас професія.

– Танкіст.

– А точніше?

– Наводчик.

Одірвався на мить від яєчні й показав, як цілиться, простягаючи вперед руку, ніби гармату.

– Ба-бах!

Рука смикнулася, як гармата при відкаті, а потім мовби ненароком торкнулася плеча дівчини. Гонората вдарила Густліка по пальцях, але водночас присунулася ближче, щоб не треба було далеко тягтися.

– З такої стрілянини користі мало, та й війна кінчається. Генералом не станете, пане Густліку…

Єлень глянув на свої погони, повернувся до дзеркала й кивнув головою, стверджуючи слова дівчини.

– Я хотіла б знати, пане Густліку, як ви думаєте на себе та на родину заробляти?

– У кузні! – зраділо відказав Єлень, збагнувши нарешті, куди вона хилить. – Батько з молодих років у кузні працював, і я також. Біля молота. Це така машина, що під неї підкладається розпечене залізо, а вона згори як уперіщить…

Гонората в останню мить притримала Густліковий кулак, рятуючи фарфор, і так якось вийшло, що зразу ж після цього вони опинилися поруч, одне в одного в обіймах.

– Нема чого жалкувати.

– Не жалкуй, Густлічку, не жалкуй, – прошепотіла Гонората.

– Чого жалкувати, коли все німецьке? – пробурмотів Єлень про посуд на столі.

Дівчина відсунулася, зітхнула й почала збирати посуд, щоб однести до кухні.

– Неправда, не німецьке, – промовила з жалем. – Тарілки від датчан, карафка з Польщі, чарки французькі. Все крадене на війні, і коли б я захотіла, то могла б навіть забрати.

– Як забирати, то краще той чорний автомобіль – ви, панночко, тоді про нього згадували, – заявив злегка підпилий Густлік і, незважаючи на те, що дівчина вийшла з посудом до кухні, повів далі: – Але, якщо бажаєте, – можемо й тарілки забрати, і вас, панночко, також…

Випивши, Густлік посміливішав. Сам дивувався, що хвилину тому йому забракло відваги і він ганебно змарнував таку виняткову можливість.

Підвівся, притупнув ногою, обсмикнув мундира і пішов назустріч дівчині. Гонората вибігла з кухні, але обличчя в неї було налякане: підбігши до вікна в кімнаті, вона виглянула надвір і повернулася до Єленя:

– Німці.

– Де німці?

– Скрізь. Із гвинтівками.

– Що нам кілька фриців! – Єлень простяг руку по автомата.

– Не руш! – крикнула Гонората й тупнула ногою. Вона налила чорної кави в келих.