Чотири танкiсти i пес

У кишенях не знайшли нічого підозрілого. Черешняк узяв батога. Це був звичайнісінький селянський батіг: сировий ремінь на ліщиновому, не очищеному від кори держаку. Томаш сів і, примруживши очі, якусь мить дивився тільки на корів. Перезирнувся зі старим. Потім, зітхнувши, солдат устав, повернувся до танка, біля якого Віхура та Янек півголосом розмовляли.

– Мені наказали привезти й передати.

– Але ж ця машина на п'ять місць. Ти згодився поїхати.

– Тільки до командного пункту нашого генерала.

– Там зупинки не було.

– Але ж я в цій залізній коробці не можу, мені душно…

– Повертай, Франеку, я не затримую.

– Як? Через фронт…

– То посидь тут трохи. Худобу попасеш і наших діждешся.

– Хай йому грець! – вилаявся Віхура й смикнув маскувальну гілку. – Я не танкіст.

– Поклади гілку на місце, – наказав йому Кос.

– Командире, до мене! – покликав Янека поручик Козуб.

– Слухаю.

Під стрімким схилом мотоциклісти копали могилу полеглому в бою товаришеві. Гостро скреготіли лопатки, натрапляючи на каміння.

– Маскування закінчено?

– Так.

– Гаразд.

З пагорба збіг підхорунжий Лажевський з темним од пилюки лицем, на якому піт прорізав жолобки.

– Дорога до лісу вільна, – доповів він. – Можемо вирушати.

– Попоїжте. Зачекаємо тут до сутінків.

– Втратимо години зо три, – зауважив Кос.

– Генерал наказав берегти кожну хвилину, – докинув підхорунжий. – Я можу трьома, чотирма мотоциклами…

Поручик поклав свою важку руку на плече Данієлеві.

– Давно воюєте? – запитав.

– Від першого серпня.

– А ти?

– Теж приблизно стільки. Від Студзянок. Вже понад дев'ять місяців, – відповів Янек.

– А я з тридцять шостого, дев'ятий рік. – На мить запала мовчанка. – Ці танки й мотоцикли можна втратити за хвилину, а я хочу, щоб вони дійшли цілі до Крейцбурга.

Поручик повернувся і відійшов ходою втомленої, завчасно постарілої людини. Обидва молоді командири стояли якусь мить збентежені – Іспанець мав слушність, хоч вони й горіли бажанням діяти. А втім, найкраще про це не думати.

– Зволікає, – буркнув Кос і, побачивши, що грузин та Томаш уже розстелили під деревом чистий рушник, крають хліб та намащують його тушонкою, запросив новачка: – Попоїж із нами.

– Охоче, – погодився підпрапорщик і, підійшовши до танка, сказав: – У штабі ходять чутки, що той шлюз ви розбили?

– Це правда.

Вони підсіли до решти екіпажу. Черешняк подав гостеві чималу скибку хліба з тушонкою. Саакашвілі налив із дволітрового термоса ячмінної кави.

– Зв'язок із генералом підтримуєте? – спитав Данієль після першого ковтка.

– Старий не любить балакати без потреби, – відповів Кос.

– Давно з ним знайомий?

– Коли ми з Густліком прийшли над Оку, він уже командував.

– А з радисткою?

– Ще раніше. Ми з Сибіру їхали в одному ешелоні.

– Гарна.

– Як де… Люблю тайгу, особливо кедри.

– Я про твою дівчину, про Лідку.

– Чому думаєш, що вона моя? – усміхнувся Янек. Данилові слова тішили його самолюбство, немов подяка в наказі.

– Я ж не сліпий, – відповів Данієль, ковтаючи кусень хліба. – Бачив, як вона на тебе дивиться. Закохану дівчину пізнаю за кілометр.

– А ти поменше зиркай у її бік, – зачепливо обізвався Саакашвілі. – Хоч би як там було – Лідка нам мов рідна сестра, і скривдити її не дамо.

Лажевський ураз споважнів і, пильно глянувши на грузина, коротко сказав:

– Гаразд.

Розмова урвалася. Щоб розрядити обстановку, Густлік запитав:

– Чому тебе звуть Магнето?

– Псевдонім. Нібито, як крутнути, то іскра стрибне.

Черешняк узяв скибку хліба, підвівся і пішов до пастуха, що й досі сидів на тому самому місці.

– Молодці твої мотоциклісти, – похвалив Саакашвілі. – Не так легко за ними встигнути.

– Повільних наздоганяють кулі.

Уважно вивчали один одного – три години спілкування в бою замінять кілька місяців мирного знайомства.

Повернувся Черешняк; підпрапорщик скривився.

– Бився, як тигр за ці бляшанки, а ти фрицові віддаєш, – підняв догори намащений тушонкою хліб.

– Одне діло, коли силою хочуть узяти, і зовсім інше – коли доброхіть даєш, – відповів Томаш, показуючи на німця. – Над Віслою лопатою добив би, а тут дам хліба, хай наминає.

– Над Одером він, можливо, твого не захоче. Густлік намагався збити Черешняка з пантелику.

– Але ж узяв, – одказав той серйозно. – Ми ж тут довго не затримаємось. Тільки Гітлера в клітку посадимо, то відразу й повернемо голоблі.

Розмова точилася чимдалі млявіше і користуючись прикриттям розвідників Лажевського, хлопці навіть задрімали із кільканадцять хвилин.

Прокинулися від холоду. Силуети мотоциклів і танків, замасковані гіллям, видніли ще досить чітко, але в закутках кар'єру вже був морок. Під горбом чорніла свіжа солдатська могила. Біля передового танка поручик Козуб, зібравши командирів і механіків, давав їм вказівки.

– На кожному перехресті доріг звіряйтеся з картою. Краще втратити зайві півхвилини, ніж заблукати. Вночі це легко може статися.

Обміркувавши найрізноманітніші варіанти траси, вони позначали можливі вогневі точки, коли підійшов старий пастух, скинув капелюха з обшарпаними крисами й, спершись на держак батога, сказав, не підводячи голови, але чітко й голосно:

– Я можу показати дорогу.

Довгу хвилину всі мовчали. Козуб не квапився скористатися з послуг старого. Німець відчув нехіть і недовір'я, проте ступив ще крок уперед і пояснив, добираючи найпростіші слова:

– Один син у Польщі, – він накреслив батогом хрест на піску. – Другий на Кріті, третій і четвертий у Сталінграді.

Обвів прямокутником цей цвинтар з чотирьох хрестів і знову сказав:

– Можу показати дорогу.

Козуб кивнув головою. Підхорунжий Лажевський узяв пастуха під руку, підвів до переднього мотоцикла й, саджаючи за собою на сідло, промовив:

– В Крейцбург.

Застугонів заведений мотор. Німець показав напрямок батогом. Патруль рушив уперед. Танки, виїжджаючи з кар'єру, на мить вимальовувались проти задимленого прифронтового неба, а потім опадали нижче обрію і рухались, мов темні купи сплутаних кущів.

Пробивалися крізь надвечірні сутінки – цю дивовижну суміш світла й темряви. Обриси предметів уже розпливалися, важко їх було розпізнавати, хоч дорогу видно було ще добре. Козуб, котрому, певно, не раз доводилось потрапляти в таку ситуацію, використав її і зараз, щоб вчасно привести патруль до лісу, який ще заздалегідь помітив на карті.

В лісі було неспокійно. Розташувалися в ньому якісь військові частини, якісь танки міняли позиції, а тягачі тягли по просіках гармати. Проте цей рух, що вдень неодмінно призвів би до сутички, вночі маскував їхній власний марш.

Прилетіли літаки, розсипали кільканадцять бомб десь недалеко попереду, збільшуючи сум'яття та розгардіяш. Це було на руку танкістам. Патруль просувався далі й далі на захід. Путівцем поміж деревами, освітленими загравою пожежі, попереду їхав розвідувальний мотоцикл: повною ходою мчав од прикриття до прикриття, зникав у темряві для спостереження, щоб потім знов кинутись уперед. Коли в'їхали на пагорб, побачили охоплені вогнем будівлі; біля них метушилися солдати, намагаючись гасити пожежу водою, яку носили у відрах.

Пастух подав знак Лажевському повертати назад. Мотоцикл розвернувся на місці, позадкував і в'їхав у бічну просіку. Кулеметник у колясці просигналив ліхтариком наступному мотоциклістові; сховавшись у кущах, вони поставили регулювальний пост.

Регулювальник просигналив танкам, які, лишаючи за собою глибокі сліди, посунули у вказаному напрямку, супроводжувані чотирма мотоциклами, що їхали обабіч і позаду. Врешті останнім, забираючи регулювальника, виїхав з кущів той мотоцикл, який раніше йшов другим.

Цей маневр повторювався на кожному повороті, при кожній зміні напрямку. Солдати діяли, мов на показових заняттях, виконуючи суворий наказ поручика Козуба, який у кар'єрі заявив усім: за найменшу неточність він оддасть винного до військово-польового суду.