Чотири танкiсти i пес

– З тобою нічого не боюся, а сама…

– Ось бачиш, – Янек погладив її по обличчю. – Напиши рапорт і вишли з госпіталю.

– Голубонько, хіба ти сама? Ти ж із нами, – басом прогув Костянтин.

Томаш витягав зі своїх бездонних кишень якісь банки з консервами і тицяв їх у руки старому.

– Ви простежте, пане Шавелло. Саму її нікуди не пускайте.

Заревів мотор, водій із скреготом перемикав швидкості.

– Де вас шукати? – гукнула Маруся.

– У Берліні! – крикнув у відповідь Кос, насовуючи перстень на мізинець.

Танкісти весело махали вслід машині, аж поки та зникла на вулиці, забитій військами; проте незабаром їхні обличчя спохмурніли.

– Як під Студзянками, – сказав Янек.

– Ну то й що? – обізвався Григорій. – І місяця не минуло, як ви зустрілися.

– У госпіталі…

– Тьху, бодай тобі з такою мовою… – розсердився Густлік. – Але що з бабами завжди клопіт, то правда. Я не поспішатиму. Одружусь, коли посивію…

– Товаришу, – Саакашвілі зупинив червоноармійця, який вів групу полонених. – Бери й наших.

– Своїх вистачить, – відмовив той.

– Твої нікчемні, старці в мундирах, од вітру хитаються, – кепкував Єлень. – А наші, сам поглянь, кожен у два рази за Гітлера більший. За таких медаллю можуть нагородити.

– Почастуєш цигаркою, візьму, – погодився вартовий.

Томаш загнав своїх полонених у колону, яка повільно марширувала до Одеру, якийсь час простував поруч і, встановивши, що ніхто не бачить, рубонув підбором по мозолях есесівця, який погрожував багнетом Марусі.

– Не воюй більше з дівчатами! – наказав на прощання.

Згаяв на це довгу хвилину, отже, мусив наздоганяти своїх, проштовхуючись поміж військами, що сунули нескінченною колоною. Наздогнав аж біля входу до цегляного будинку на площі в центрі Рітцена. Там уже чекав Чорноусов зі своїми розвідниками.

– Де Вогник? – стурбовано запитав товариша.

– Поранили.

– Значить, не вберегли, – з докором сказав Чорноусов. – А вона нам усім у загоні як дочка.

– У засідку попали… – намагався пояснити Янек, але, бачачи, що так – у поспіху й на вулиці – не переконає, докинув: – За півгодини буде в госпіталі, за кілька днів повернеться.

– Наші підрозділи йдуть. Час прощатися. Чорноусов розкрив був обійми, але перешкодив йому Томаш.

– Там нагорі нікого нема?

– Всі тут.

– А речі?

– Думаєш, комусь оті твої годинники потрібні?- втрутився Густлік.

– Ні, але рюкзак там, – занепокоєний Черешняк поспіхом потиснув Чорноусову руку й бігцем кинувся до будинку.

– Де тепер зустрінемось? – запитав старшина.

– Давай у Берліні! – запропонував Янек. – 3 Марусею ми теж так домовились.

– Давай. У самому центрі, звідкіля Гітлер командує.

Розділ III ДАЛЕКИЙ ДОЗОР

– Розвідники, струнко! Шикуйсь! Кроком руш! – скомандував Чорноусов.

Танкісти ще хвилину дивилися, як розвідники, карбуючи крок, влилися в людську масу, що рікою пливла по бруківці, а потім сходами- піднімалися на перший поверх. СаакашвІлі, побачивши зажурене обличчя Коса, взяв його під руку.

– Адже з гранатою вийшло ненароком. А Маруся… добре, що вона в госпіталі. Повернеться на фронт, а фронту нема.

– Як це нема? – здивувався Густлік,

– Отак і нема. Сидять за столом усі союзники: хау ду ю ду, бонжур, дзень добри, здрастуй, а німець ходить і пиво розносить. Нема фронту, ніхто нікого не вбиває.

З вулиці почувся стугін дизельного мотора й характерний брязкіт гусениць. СаакашвІлі оглянувся, хотів повернутися і виглянути, але саме в цю мить Шарик раптом гавкнув, рвонувся вперед, штовхнув лапами двері. Зацікавлений Кос перестрибнув дві останні сходинки, ввійшов за ним і зупинився на порозі остовпілий. Григорій та Густлік налетіли на нього та й собі заклякли на місці, і мить мовчки дивилися, як по підлозі котиться клубок рук і ніг. Собака напружився до стрибка.

– Не руш! – наказав Янек і зразу ж скомандував: – Хапати обох!

Вони кинулись уперед, розборонили борців. Густлік міцно тримав Томаша, а Кос і Саакашвілі – незнайомого солдата. Зграбний, у добре підігнаному тиковому мундирі, за поясом засунуті шкіряні рукавиці з широкими манжетами. Він не виривався, лише важко дихав і облизував краплі крові, що виступили з розбитої губи.

– Що сталося? – спитав Янек Томаша.

– Консерви хотів красти. Незнайомець знизав плечима.

– Можу вам своїх підкинути, якщо голодні, – сказав високим дзвінким голосом. – Пустіть, адже не втечу. – Він повернувся до Коса: – І собаку заберіть, бо зжере мене. Хотів повернути стрілки назад, бо поспішає на шість годин. – Показав на годинник із зозулями, що висів посередині стіни й цокав у шаленому темпі.

Густлік пустив Черешняка, який кульгаючи підійшов до стіни, відкрив дверцята годинника й витяг звідти бляшанку.

– Саме цей годинник його зацікавив. Мало тут інших? – бурчав, розтираючи плече.

Саакашвілі та Кос теж пустили свого бранця.

– Якщо не секрет, – задерикувато спитав Янек, – яке діло сторонньому до наших годинників?

– Не сторонньому, – відповів незнайомець. Підняв з підлоги кашкет із шоферськими окулярами над козирком, надів його набакир. Потім, розтираючи руку, промовив:

– Разом воюватимемо.

Виструнчився, клацнув підборами й простиг руку, а коли, на мить завагавшись, Кос подав свою, відрекомендувався:

– Підпрапорщик Данило Лажевський.

– Сержант Ян Кос.

– Ку-ку, – підтвердила дерев'яна зозуля.

– Мене, якщо коротко, просто Магнето.

– Мене просто Янек. Звідки знаєш, що воюватимемо разом?

– Генерал хоче захопити міст на каналі до підходу основних сил.

Годинник, що поспішав на шість годин і п'ятнадцять хвилин, вибив п'яту – і пунктуально, як завжди, увійшов генерал, а за ним у темному танковому комбінезоні кремезний смаглявий офіцер з кучерявою, чорною, блискучою, мов вороняче крило, чуприною.

– Бачу, з командиром мотоциклістів ви вже знайомі.

– Так, навіть близько, – відповів підпрапорщик, скоса поглядаючи на Томаша.

– А це поручик Козуб, командир розвідувального патруля.

Кос мимоволі ступив півкроку назустріч, хотів був подати руку, але чорнявий не виявив бажання потиснути її, тільки суворо роздивлявся карими очима танкістів.

– Громадянине генерал, – почав Кос, – у Крейцбургу…

– Вже тебе повідомили? – Генерал прикинувся сердитим. – Не в самому місті, а на південь од нього бетонний міст.

Генерал розклав карту на прасувальній дошці, притиснув один її край холодною праскою.

– Дозвольте доповісти, – знову почав Кос.

– Щось невідкладне? – генерал насупив брови і глянув на годинника. – Кажи.

– В'язень із концтабору, який працював на заводі боєприпасів у Крейцбургу, повідомив, що есесівці дістали наказ повбивати їх перед самим визволенням. Аби вдарити по фашистах зненацька, підпільна організація теж підніме в'язнів, і вони кинуться на німців…

– Де він?

– У госпіталі. Поранений і дуже виснажений.

– Поляк?

– Німець.

– А чому есесівці повинні зволікати до останньої хвилини?

– Фабрика виготовляє бронебійні снаряди. Чотири тисячі в'язнів… Він приніс точний план. – Хлопець витяг з кишені невеличку ганчірку з накресленим планом.

Генерал, задумавшись, оглядав її, а потім розгладив долонею карту й, щоб краще лежала, притиснув її з другого боку ротмістровою конфедераткою. Окований козирок півколом ліг на Шпрее, а орел завис просто над темною плямою величезного міста.

У відчинених дверях з'явилася Лідка, але ніхто її не помітив, бо всі дивилися на карту. Нахиляючись, Черешняк одштовхнув Єленя, той дав йому стусана в бік, а Томаш, думаючи, що це заохочення до виступу, сказав те, чого недавно навчився від взводного:

– Чим швидше поб'ємо ворога, тим менше людей загине.

– Так, – кивнув генерал, вдивляючись у карту й щось міркуючи. – Так, – повторив, усвідомивши зміст солдатових слів, і зацікавлено дивився хвилину на Черешняка. – А ти філософ, видно, весь у батька, проте маєш рацію.