Iсторiя м/т i лiсового дива

Та навіть коли бабуся вже не підводилася з долівки, все одно вдавалося якимось їй одній відомим дивом принаймні раз на день всадовити мене коло себе й змусити слухати розповідь.

12

Які ж барвисті були бабусині казки про наше лісове селище в долині!

Попри загальну міфічну атмосферу, раз у раз відчувалося: історія ця триває й досі. От хоча б оповідь, де виявилося, що її героїня — та сама кульгава на одну ногу старенька, що порається біля казанка з локшиною в одній із сільських закусочних.

Бабуся вміла розповідати, тож слухати її казки була одна насолода, про що б там не велося. І досить мені було присісти, як я заслухувався до нестями. Проте, як я вже казав, пам’ятаю, що останні кілька років бабусиного життя, коли вона вже не підводилася, в найкращому разі, могла трошки посидіти, я щодня, ледве прокидався, починав сушити голову: що вчинити, аби не вмощуватися перед бабусиною постіллю й не слухати її розповідей.

Чому ж я так уникав бабусиних розповідей?

Зараз я вбачаю серед причин одну, яку добре усвідомлював навіть тоді. Перш ніж почати казку, бабуся завжди виголошувала одну й ту саму фразу. І не розповідала нічого, поки я не давав раз і назавжди визначеної відповіді. Я гадав, що бабуся вмисне вигадала ту примовку, аби мене приворожити, причарувати, і це мене чомусь відштовхувало.

Проте, коли я вже вчився в ліцеї, то знайшов її серед приказок, які зібрав основоположник нашої етнографії славнозвісний Куніо Янаґіда.

— Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?

— Атож!

Я мусив відповідати якнайщиріше, бо інакше бабуся з незворушною твердістю вимагала повторити. Здебільшого, вона була всміхнена, ніколи мене не сварила, тому й так важко давалася відповідь на її примовку.

Було щось зумисне, відворотне в тому, щоб на бабусине питання відказати, зібравши всі сили:

— Атож!

До всього, хоч і був малий, я відчував непевний і химерний острах. Я ще добре пам’ятаю бабусин голос та інтонації, але оту приказку вона вимовляла по- особливому. Може, хоч тоді я цього й не розумів, приказка правила за заклинання? І в моєму «Атож!» у відповідь була сила, яку віруючий вкладає до молитви. Тепер, коли я можу відтворити дитячі думки, мені здається, що саме цим обумовлюється тодішній острах.

— Як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?

— Атож! — казав я так, ніби сам ручився за це.

Чи не було то спробою перетворити минуле так, щоб те, чого насправді не було, відповідало розповіді? Я весь час відчував у душі непевний — іншого слова не доберу — та міцно вкорінений страх.

На тоді мені довелося прочитати в дитячому журналі химерне, фантастичне оповідання. Певний чоловік помандрував у минуле на машині часу й випадково вбив там людину. А коли повернувся в свій час, то відразу ж зник. Бо той, кого він забив, був його власний предок.

Може, саме це оповідання й породило в мені згодом отой невитравний острах.

13

Збираючись почати розповідь, бабуся казала так:

— Як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду.

А моє дитяче серце завмирало на думку, що, може, досить промовити з притиском, немов присягу: «Атож!» — і мене несамохіть втягне у вир якихось моторошних подій.

Саме так я міркував тоді. Тож спробую тепер іще раз відтворити хід своїх думок. Перш за все, в пам’яті чітко відбилося таке: я помітив, що, коли після мого

«Атож!» бабуся починала розповідь, то хоч і казала, що невідомо, правда це чи вигадка, але кожне її слово проникало мені в самісіньку душу, й несила було сумніватися: все було достеменно так, як вона оце розповідає.

А серед того, що розповідала мені бабуся, чудасії вистачало та химерності не бракувало.

Я відчував, що історії краю, про який розповідає бабуся, глибоко пов’язані зі мною, дитям лісової долини. Тепер я вже можу передати це відчуття: в її історіях наче були розсипані атоми тих елементів, що з часом скупчувалися в клітини, які, розмножуючись, творили тіло й душу живої дитини — мене самого.

Може, так? Нездатний втекти від тих думок, я і боявся слухати бабусиних казок, хоч вони мене невимовно чарували. От що мені здається.

Було й іще одне. Побоювання, бо відколи я себе пам’ятав, мусив слухати бабусині розповіді, тобто брати на себе тягар відповідальності, який звалили на мене, не питаючи, чи хочу я цього сам.

Отож я і прагнув якось позбутися цієї відповідальності. Бо інакше моє власне життя стече у праці, на яку мене прирекли інші. Ця тривога, хоч якою марною могла видатися по зрілому роздумі, сповнювала мене такою напругою, що аж хотілося молотити об долівку ногами, безсонними ночами лежачи між футонів.

До того ж моя тривога певного дня набула свого конкретного виразу.

Добре пам’ятаю, що то було ще за життя батька. У «народній школі» на ранковій церемонії, що починалася з поклонів від нашого далекого лісу на острові

Сікоку в бік імператорського палацу, директор розповів історію створення «Записів прадавніх справ». Його піднесена промова була, здається, такою:

— Яке щастя, діти, що знайшлися люди, здатні переказати наші чудові стародавні легенди та історію! Що було б, якби Хіеда-но-Аре мав слабку пам’ять або

Оо-но-Ясумаро не володів даром слова? Страшно подумати, що легенди й історія могли дійти до нас у спотвореному, невпорядкованому вигляді!

Щодня бабуся примушувала мене слухати казки нашого лісового селища.

Розповідала без жодних нотаток чи книжок. Тому що тоді впорядкованого запису легенд та історії нашого селища просто не існувало. Для прикладу можна взяти хоча б історію повстання під проводом Мейске Камеї.

Панотець-настоятель сінтоїстського храму Місіма-дзіндзя мав (проте мені, малому, не показував) книжку «Легенди про народних героїв з Авадзі», а його прадід був одним із сільських старійшин і знався з Мейске-саном. Проте бабуся не йняла віри ніяким книжкам.

«Ця ще мені писанина!» — казала вона й розповідала по-своєму, наче намагаючись заздалегідь виправити помилки, які трапляться, коли певного дня я таки візьмуся читати ту книгу… Але що ж буде, коли в мене виявиться заслабка пам’ять?

Або я не спроможуся виплекати словесний дар?

14

Ох і важко було мені на серці, коли по тій ранковій церемонії я брів додому, доланий думками! Відколи себе пам’ятав, я був незмінним слухачем бабусиних оповідей, але й досі аж ніяк не міг збагнути, чому саме на мене впав її вибір.

Зовсім інакше розповідала бабуся казки сестричці. Гадаю, і сестра погодилася б, що казки, які їй розповідала бабуся, хіба що змістом нагадували призначені для мене оповіді. Тоді я, щоправда, лише посміювався, сидячи коло неї на долівці, бо бабуся оповідала те, що я вже добре знав.

Але і сестра, і я добре розуміли, яка відчутна різниця між її казками для сестрички і для мене.

Як я вже казав, перш ніж почати розповідь, бабуся завжди чекала, поки я вмощуся перед нею і на її слова: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду.

Гаразд?» — відповім: «Атож!»

Якщо, скажімо, слухаючи казку, сестричка засинала, бабуся лише лагідно вкривала її футоном аж по рожеве підборіддячко. А мені блюзнірською здавалася сама думка про те, щоб задрімати під бабусину розповідь. Поки казка не почалася, я вдавався до хитрощів, щоб непомітно зникнути, та ледве бабуся починала оповідь, я покірно слухав історію до самого кінця. Скільки пам’ятаю, так було завжди, без винятку.

Я добре знав, що на все наше селище не знайдеться родини, де б онука пов’язував із бабусею такий звичай. Попри це, ніхто з моїх приятелів та інших хлопців ніколи не дражнив мене і не дивився спогорда. Коли друзі приходили кликати мене з собою на риболовлю чи по гриби і чули бабусин тихий, але добре чутний голос, що напливав мірними, мов на поверхні олії, хвилями, вони мовчки поверталися та йшли собі. Так чинили навіть міські хлопчаки, евакуйовані до селища.