Iсторiя м/т i лiсового дива

І тоді до ланів повернулася здатність родити і плодоносити.

Я навіть бачив картину, де це намальовано.

До найменших подробиць відтворено там краєвид селища в долині, оточеній згори чорним лісом, при повному місяці. На пагорбі Покара за гріхи, наче зводиться ще один пагорб — біле тіло Відлюдниці, Осікоме, за яке чіпко тримаються парубки в червоних оперізках — фундосі; одні вибираються на велетку, інші — сповзають із неї.

Осікоме позирає зверху вниз, підперши щоку рукою; її потворне обличчя з витрішкуватими очима й величезним носом виповнює жвава, приязна ласка, гідна завзяття «молодого люду».

4

Таку роль Осікоме, таке її ставлення до селян і до всього селища я і хочу позначити літерою «М» знаку М/Т. Я користуюся літерою «М» як скороченням англійського слова «matriarch». Ось як тлумачить це слово мій підручний англо- японський словник: 1. Жінка — глава сім’ї або роду. 2. Правителька. Ці японські вирази нечасто зустрічаються в нашому повсякденні. Хіба що на «жінку — главу сім’ї» де-не-де ще натрапиш.

Те ж саме стосується й спорідненого слова «matriarchy»: 1. Система числення спорідненості по жіночій лінії, лад, де жінка — глава сім’ї. 2. Жіноче врядування або суспільство з таким урядуванням.

Звичайно, не кожна з тих, кого в казках селища я відношу до категорії «М», була, як Осікоме, правителькою. Скажімо, в історіях про Мейске Камеї жінка, що правила за пару Мейске-санові, тобто «Т», не брала участі, принаймні, видимої, у керуванні селищем, коли його, хоч яке мале та загублене в нетрях воно було, рвало штормами смутних часів занепаду сьогунату. Однак ця жінка справляє блискуче враження, як гідна пара по М/Т Мейске Камеї — найяскравішому з усіх «Т» у казках нашого селища.

Ця жінка, як розповідала бабуся, була чи то матір’ю, чи то мачухою Мейске Камеї.

З самих оповідей не важко збагнути, що вона таки мусила бути його мачухою, але малому мені ввижалося, що казки-легенди були б іще чарівнішими, якби ця жінка доводилася справжньою матір’ю Мейске-сану.

Чистий випадок, що Мейске Камеї ще підлітком мусив виступати як представник селища на переговорах з могутньою зовнішньою силою, проте він з честю впорався з завданням. Пізніше, вже напередодні Реставрації, він очолював штаб селянського повстання в нашому краї, потім його схопили й ув’язнили. У князівській в’язниці і скінчилися його славні дні. Сам Мейске-сан і на крихту не сумнівався, що його от-от звільнять і поставлять на чолі князівства, яке мусить обрати нелегку путь до нової доби. Проте його молода мачуха, як оповідала мені бабуся, глибоко і невимовно сумувала, передчуваючи, що Мейске-санові так і судилося померти в неволі.

Отож, вона спустилася за річищем до призамкового міста й добилася побачення з ув’язненим Мейске-саном. Там почула від пасербка, який, хоч і дуже змарнів, але гадки не мав помирати у в’язниці, дивні слова:

— Пусте, нехай мене навіть заб’ють, а невдовзі я все одно відроджуся!

По тому Мейске-сан і його молода мачуха чи то лишалися певний час разом у в’язниці, чи просто довго дивилися одне на одного крізь грубезні дерев’яні ґрати.

Через кілька днів після побачення Мейске-санові раптом погіршало, але й перед загрозою смерті він до останнього подиху зберігав спокій та самовладання.

А через рік його мачуха народила хлопчика. Ще через шість років цей хлопчина зі своєю матір’ю відіграв знаменну роль у повстанні проти «кривавого податку», як ще інакше називали військову повинність.

5

— Проти військової повинності з нашого села та інших сіл нижче за річкою повстало двадцять тисяч чоловік. Вони заповнили величезний піщаний берег попід замком, наче ото весною на свято повітряних зміїв. Тільки цього разу люди зійшлися святкувати перемогу повстання, тож привітання від губернатора годі було сподіватись. Змалку й понині нічого подібного я не бачила! — розповідала бабуся.

Пам’ятаю, коли я вперше почув цю бабусину розповідь, то відразу ж перепитав, як міг шестирічний Малюк, тобто хлопченя мого віку, відіграти таку важливу й знаменну роль у «сувору годину», коли вирішувалося питання життя або смерті аж двадцяти тисяч чоловік?

Моє хлоп’яче серце тріпотіло від хвилюючих мрій про те, як я сам стану у великій пригоді «суворої години». Нагадаю принагідно, що саме йшла війна, тож вислів цей знала навіть мала дитина.

Проте мрії, які зігрівали мою душу, бабуся зрозуміла хибно: ніби я сумніваюся в тому, що вчинив у легенді шестирічний Малюк, в якого втілилася душа Мейске

Камеї. У таких випадках бабуся відразу поважніла, хоч і слухала її мала дитина. І заповзялася переконувати мене:

— Повстанням узагалі керували ватажки — літні люди та чоловіки в розквіті сил.

Малюк переказував їм, що надумав про повстання Мейске Камеї перед смертю у в’язниці, власне, може, й по смерті, це неістотно. Коли виникали не передбачені тямущими, досвідченими дорослими ватажками труднощі, Малюка питали, до чого б тут удався Мейске-сан. А Малюк на хвильку замислювався, немов питав Мейске- сана, тоді давав ватажкам свою відповідь. Вони ж переказували двадцятьом тисячам чоловік, що полаштували хижі на піщаному березі. І жоден не суперечив тому, що радив через Малюка Мейске-сан: все негайно передавалося від першої до останньої людини. Кожен нашорошував вуха, щоб не пропустити й слова, тож берег, де отаборилося двадцять тисяч чоловік, був тихий-тихесенький. Але іноді зривався регіт: скажімо, як вода сплесне, а Малюк каже:

«То сом ухопив жабу! Ось ніч западе, піду рибалити. Стривай, соме, знаю, де ти, не втечеш від мене».

Так от, щоразу, як у повстанців виникали якісь труднощі, Малюка виряджали на пораду до Мейске Камеї, що помер у в’язниці шість років тому.

Було це так. Наприклад, на переговорах столичний урядовець ставив ватажкам якусь несподівану важку умову. Ті, не знаючи, як бути, поверталися до свого штабу на березі річки й радились. Малюк сидів собі осторонь, чи й слухаючи, бо майстрував якесь начиння, аби вивудити сома.

Аж раптом Малюк казав матері, що сиділа поруч:

«Я йду «нагору», до лісу, де стоїть військо!»

Тоді закочував очі, ніби йому ставало млосно, й падав на долівку. Мати заходжувалася розпускати йому комір та пояс-обі, витирати піт на потемнілому стражденному обличчі хлопця, але жодного разу її клопоти та турбота не зараджували.

… Малюк приходив до тями, знову закочував очі під лоба, наче йому вкрай зле, а тоді казав матері:

«Мейске-сан усе зрозумів, усе розтлумачив. Сказав, треба робити так і так!»

І переказував тихенько, як саме. А вже сама мати передавала Малюкові слова ватажкам.

Отак розповідала бабуся.

6

Відтворюючи зараз по пам’яті бабусині оповіді, я звернув увагу на таке.

Я вже розповідав про Мейске Камеї та його мачуху чи матір. Але ж вона завжди була поруч і з Малюком, в якого нібито втілився дух Мейске-сана, виступаючи посередником між ним та дорослими.

Тобто вона правила за «М» при Малюкові — «Т».

Бабуся розповідала також, що серед двадцяти тисяч тих, для кого повстання проти військової повинності було справою життя або смерті, Малюк виконував ще одну роль. Я вже згадував її в історії з сомом. Коли дорослі сушили голови над якоюсь важкою і ніби нерозв’язною задачею, Малюк казав щось потішне, а коли люди сміялися, їм легшало на душі. То не мусив бути дотеп, просто звичайне для шестирічної дитини химерне міркування підказувало дорослим чи то вихід зі скрути, чи то несподіваний погляд на власне становище та розв’язання задачі, до якого вони навряд чи додумалися б.

Саме так, розповідала бабуся, було і з назвою військової повинності — «кривавий податок». Ватажками повстання були сільські старости та освічені люди.