Iсторiя м/т i лiсового дива

Серед усіх, хто зібрався на піщаному березі, вони найбільше пишалися приналежністю до школи Тодзю Накае, вченого, який виховав чимало учнів у тутешньому призамковому місті. Хіба ж міг хтось із них не знати, що сполучення ієрогліфів «кривавий податок» означає просто військову повинність, яку щойно обраний уряд вирішив за необхідне ввести задля розвитку країни.

Але Малюк, якого вважали за втілення самого Мейске-сана, заявив:

— То, значить, нові урядовці, як оті дияволи-іноземці, і собі бажають жлуктити людську кров з кришталевих чарок!

Після чого, як кажуть, навіть дорослих, що чудово розуміли обмовку хлопчика, охопив гнів, і невдовзі всі двадцять тисяч підхопили Малюкові слова.

Бабуся казала теж, ніби Малюк — втіленець Мейске Камеї, шестирічний хлопчик, був вродливіший за найвродливішу дівчинку. Його краса мала таку дивовижну силу, що коли він походжав піщаним берегом поміж хиж повстанців, їхні натомлені душі та тіла повнилися новою снагою.

На голові в Малюка був рубець: здається, в нього ще від народження бракувало на потилиці якоїсь кісточки (до речі, іншого разу бабуся розповідала, що в тому ж самому місці рубець від удару мечем мав і Мейске Камеї), отож мати збирала хлопчакові волосся в жмутик, щоб сховати скалічену потилицю. Але коли Малюк, як то усякий хлопчак, бігав та пустував, той жмутик підстрибував, так що рубець було видно. Та це не псувало Малюкової вроди.

Бабуся так вміло передражнювала тих, хто захоплювався красою Малюка, що, здавалося, її саму приворожила та неписана краса.

Бабуся казала:

— Навіть лисинка на рубці була така гарна, що парубки з «молодого люду» вмисне повиголювали й собі такі ж круглячки на потилицях.

Повстання проти військової повинності врешті-решт скінчилося перемогою.

Тож столичний урядовець, що від самого початку ставив йому чоло та мав погамувати селян, не міг повернутися до Токіо й покінчив із собою на заїжджому дворі в підзамчі. Малюк переказав повстанцям останню волю Мейске Камеї, і всі двадцять тисяч, прибравши як слід піщаний берег, розібралися в загони по селах та подалися вгору за річкою по домівках, сумуючи, що мусять розлучатися.

Та коли загін із нашого села повернувся до лісової долини, Малюка вже й сліду не лишилося.

7

Куди ж зник Малюк — втіленець Мейске-сана? Він пішов «нагору», до нетрів навколо долини. Я зрозумів це навіть раніше, ніж почув від бабусі, що пішов він аж ніяк не звичайною стежкою, що вилася через сад до лісу. Та все одно, коли бабуся розповіла мені, як саме зник Малюк, я був вражений і безмежно зворушений.

Враження було тим глибше, що бабуся, яка народилася й виросла у нашому селі в долині, чула це в дитинстві, за її словами, від самої матері Малюка.

Коли прибирати берег майже скінчили й хижі розібрали, Малюк із матір’ю відпочивали у єдиному справжньому будинку, де доти був повстанський штаб.

Несподівано мати помітила: Малюк, що лежав, мов недужий, на єдиному на всю дощату підлогу татамі, сплив угору на таку ось — бабуся показала рукою, розставивши широко пальці, — висоту. Водночас тіло Малюка почало бліднути й ніби розпливатися; до того ж, коли мати помітила це й занепокоїлась, Малюк, вже пливучи в повітрі, почав повільно обертатися то долілиць, то горілиць.

— Не роби цього, не роби, бо ще гірше буде, — дорікнула йому злякано мати.

Вона вхопилася за хлопчика, аж тіло його заколивалося й ніби справді стало обертатися повільніше. Та щойно жінка послабила руки, Малюк заобертався швидше, його тіло дивно загуло й відкинуло її руки. Воно оберталося так швидко, що стало схоже на кокон, що жеврів блідо-блакитним світлом. А тоді Малюк несподівано зник.

Мати й ватажки поряд почули лише, як дзвіночком залунав його голос:

— Мені треба як слід наговоритися з Мейске-саном. Матусю, не шукай мене! Живи довго!

Пригадую, я ще подумав тоді, що бабусина розповідь, хоч і цікава, та занадто химерна, певно, почасти вигадана, аби зацікавити свого слухача. Та все одно пам’ятаю і свої вкрай важливі почуття.

Хоч мені й здавалося, що бабуся майже все вигадала, та все одно я відчував: ця історія мене непереборно притягає, вабить — і то дедалі більше.

Я відчував, що мені припали до серця її герої. Хоч я сам і не пережив тих подій, все одно вони припали до серця. Чи не тому, що такі історії знову й знову повторювалися в сиву давнину в нашій лісовій долині?

Я це відчував. Розумієте, не міркував так, а саме відчував! Тому мені, малому, вірилось: годі жодними міркуваннями перекрутити те, що аж так сильно відчуваєш, мої почуття мусять мати міцну основу.

8

Малюк, ввижалося мені, задовго до мого власного народження не просто здійнявся в повітря і зник, а й досі десь існує у гущавині лісу у подобизні веселого дітлаха з лискучим рубцем на потилиці.

Приязнь до Малюка викликала приязнь до іншої людини, яка також померла задовго до мого народження. А саме до Мейске Камеї, теж із рубцем на потилиці.

Особливо припала мені до серця бабусина розповідь, як Мейске-сан, іще сам дитина, рятував мешканців долини. Часи, коли люди, що потай заглибилися у хащу у верхів’ї річки та збудували там усамітнене селище, снували нитку історії так, щоб ніхто зовні не дізнався про його існування.

Ті часи тривали довго, та кінець кінцем селище все ж потрапило на очі князівським урядовцям. Саме тієї лиховісної години, коли від нероздільної свободи воно мусило було перейти під владу князя, і з’явився, як мені оповідала моя бабуся, юний Мейске-сан.

Коли до села, щоб захопити долину, вступив авангард князівського загону — самураї, озброєні рушницями, невідомо як, але Мейске-сан устиг сховати на схилах у глибині саду своїх людей, які з усіх чотирьох боків дали залп, скерувавши свої, значно довші від самурайських, рушниці вгору, до лісу, що аж луна розляглася, і то така оглушлива, що навіть полякалися самураї. Коли ж переговори між ними та сільською старшиною все ж розпочалися, він уник кари, бо пояснив, що то був вітальний салют. Командир загону самураїв представляв міць князівства, а Мейске

Камеї, зовсім іще дитина, успішно провадив із ним небезпечну гру!

Згадую, що моя приязнь до Мейске-сана була точнісінько такою ж, як і до Малюка, в якого вселився його дух. Настільки схожа, що, слухаючи бабусині розповіді, я майже вірив: ці двоє — одна й та сама людина, що з’являлася на світ двічі.

Схоже, бабуся, оповідаючи, якраз і прагнула навіяти мені, своєму слухачеві, цю приязнь.

Проте я відчував: украй важко буде знайти слова, аби передати ці почуття прихильності, приязні тим, хто слухатиме мою про це розповідь.

Насамперед я переказав власній сестричці казки, почуті від бабусі та сільських дідів, які добре знали бабусю й приятелювали зі мною. Мені здалося, що я зумів трохи передати сестрі свої почуття.

Та коли до неї приєдналися подруги, все зійшло нанівець. Я зрозумів: мені лише здавалося, ніби я повнокровно передав сестрі власне почуття приязні; насправді ж, певно, воно незрозуміле для всіх сторонніх.

І вона, мабуть, не виняток.

Отак усе почалося.

Я залишив рідну домівку, вступив до ліцею в сусідньому містечку, тоді перейшов до ліцею в місті, ще віддалившися від нашого лісу. І ніяк не наважувався розповісти новим друзям казки лісової долини.

Щоправда, кілька разів намагався це зробити, але потім гірко жалкував з цього.

9

Та все ж навіть у Токіо, через десять з лишком років після університету, коли в моєму житті нічого бодай трохи не нагадувало селища в долині, дещо з новою силою примусило зринути в моїй душі такому дорогому для мене в дитинстві почуттю приязні, прихильності.