Шалене танго: iстеричний роман

Йоанна ФАБІЦЬКА

ШАЛЕНЕ ТАНГО:

істеричний роман

1

— Аллах акбар! Аллах акбар! — натхненно вигукував молодий араб, якому щойно наділи кайданки працівники служби безпеки. Він шарпався, як навіжений, а його обличчя світилося в екстазі. Очманілі від спеки англійські поліцейські жували гумку, і з тупою педантичністю втовкмачували йому, що востаннє вірять у його погрози й немає чого розраховувати на чергове затримання. «Терорист» виявився їхнім давнім знайомим, невиліковним комедіантом, хворим на нарцисизм. Коли його було викрито, він підвівся з підлоги й поплентався до бару по пляшечку коли, повторюючи як мантру своє «Аллах акбар!».

Ядзя подумала, що Бог, на жаль, анітрохи не «акбар», якщо покинув її посеред цієї жорстокої цивілізаційної пастки, якою став страйкуючий аеропорт. Галас, від якого розколювалася голова, гучнішав довкола з кожною хвилиною. Мультикультурний тлум лементував усіма мовами світу, а народ в істериці одночасно гасав туди-сюди, ніби на головній вулиці Нью-Делі. Бракувало хіба що прокажених, з надгнилими кінцівками, які відпадали зненацька, й священних корів з їхніми купами посеред дороги й цілковитою індуїстською незворушністю. Якби зараз під рукою опинився якийсь буддійський монастир, Ядзя не вагаючись покинула б свою розтельбухану валізку (у якій саме зіпсувався замок), зловісний привид кульгавої долі на горизонті й власне кохане, але таке капосне чадо. На жаль, ченці були далеко, нірвана ще далі. Зате зовсім близько опинилася родина спітнілих німців, які нетерпляче тупцювали на місці. Наймолодше німченя з буйволячою грацією саме топтало ратичками два останні рогалики, куплені завбачливим Ядзиним синочком — Густавом.

«Ну, до всього мені ще тільки клімаксу бракує», — подумала Ядзя й гепнулася на картонні коробки, дбайливо обклеєні стрічкою з написом: «Симпозіум любителів орігамі».

Минала сьома година страйку носіїв у терміналі дешевих авіаліній «Скай Флай» під Лондоном. У повітрі аромат східних пахощів змішувався із запахом ковбаси, запханої в багаж, пряних приправ і смородом спітнілих тіл. Від усіх тхнуло однаково сильно й неприємно. Фаза скрайнього збудження в пасажирів змінювалася апатією й безпорадністю. Треба почати берегти сили. Хтозна, скільки це ще протриває? Щодо Ядзі, то їй було байдуже. Вона якраз дійшла до межі, переступивши яку, людина вже нічому не дивується. Спокійно дивиться по ящику репортаж про яку-небудь криваву різанину, а тоді бачить власних сусідів і родичів, котрі ридають перед камерою: «О-о-о-ох, це жахливо… Я б ніколи не повірила, що вона може таке зробити. Завжди була слабовитою жіночкою, гарною матір’ю й зразковою розлученою дружиною».

Узагалі-то, Ядзя ніколи не була гарною матір’ю, принаймні точно не такою, яка б задовольнила кровожерне суспільство, спрагле поту, крові й сліз на важкій, наче артилерія, материнській службі. Власне кажучи, кращою матір’ю для себе самого був її синок, понад вік розвинений восьмирічний хлопчик: завбачливий і обов’язковий, зарадний і педантичний, словом, цілковита протилежність своїй неврастенічній, безпорадній матусі, яку вічно випробовувало життя, раз-у-раз кидаючи її у вир розпачу. На жаль, Гуцьо подорослішав зарано й був абсолютно позбавлений безтурботності й життєвих радощів дитини його віку. Малого постійно розшарпували екзистенційні сумніви, він звично переживав «про запас» і був просто-таки зразком, коли йшлося про вигадування нещасть і катаклізмів, які могли впасти на їхню маленьку родину. Тож, намагаючись випередити долю й перехитрувати фатум, хлопчина завжди був напруженим, сторожким і все сприймав надто серйозно. Усе це призвело до того, що в колі близьких і не дуже знайомих, він уважався екземпляром рідкісним, важким і занудним. Будь-який прояв поблажливої інфантильності, з якою дорослі звикли ставитися до дітей, Густав одразу помічав, і не залишався в боргу, демонструючи проникливість і гіркий досвід знайомства з людською природою. Така його поведінка вкупі із життєвою безпорадністю Ядзі спричинилася до того, що в неї в рубриці «друзі» постійно значилося: півтора, місцями два. Зараз це число наближалося до нуля, хоча ще вчора здавалося, що Ядзя нарешті завжди засинатиме на сильному плечі самця. А Гуцьо, своєю чергою, здобуде чоловічий взірець для наслідування, і їхня двоособова досі сімейка отримає постійний приплив тестостерону.

Два роки тому Мешко, чоловік зі слов’янським іменем, похмурою душею й багатою уявою, з’явився на краю їхньої життєвої ями (до якої знову гепнулася Ядзя) й прорік: «Відтепер усі твої проблеми скінчилися, бейбі». А що кожна закохана жінка стає ідіоткою, Ядзя, не змигнувши оком, повірила в ці декларації, не бажаючи помічати, що виконати їх неможливо, бо вони породжені очевидною й оманливою впевненістю в чоловічій усемогутності. Справу було зроблено, Ядзя опинилася в його ліжку, і Мешко виїхав до Лондона, де як класний будівельник з перспективами, повинен був підготувати ґрунт для спільного щасливого майбутнього. Надалі їхній роман розвивався переважно в листах.

(…) Кохана, — писав він з далекої Англії. — Ти не повіриш, але я вчора стояв такий сумний на Вікторії, і хіба що спогади про твою дупцю рятували мене від повної хандри. Хлопці скочили щось перехилити, але ж я Тобі обіцяв, що не буду тут пити. Аж раптом до мене забалакав якийсь чепурунчик. Спершу я думав, що то англюк, та й до всього педрило, аж то поляк, католик. Ну, супер! Післявоєнна еміграція, прошу-перепрошую, їй-Богу. Бейбі, він мені зразу дав роботу, ще й абсолютно легальну! Йому кров з носа треба когось для викінчення будинку. Ну, ти тепер як приїдеш, то в нас буде рілі, рілі парадайз. А в тому нашому раю будемо собі гасати голяка, не стидаючись, із фіговим листком. І Тобі не треба буде нічого робити, нічогісінько. Я Тебе буду й годувати, і поїти, і мити Тебе буду цілу-цілісіньку. Ух, я взагалі такий крейзі, як про Тебе думаю, такий крейзі, що в мене напевне яйця вибухнуть, так я за Тобою сумую…

Господи, і вона могла закохатися в такого придурка! Певне, сама собі вирішила зробити на зло, коли з ним зв’язалася всупереч інтуїції, здоровому глузду й усім знакам на небі й землі, які віщували нещастя. І все-таки вона його кохала й сумувала за ним так, що як тільки виникали сумніви, Ядзя швиденько притлумлювала всі свої підозри й страхи, поглинаючи гори їжі. І чекала, постійно чекала.

Тим часом Мешко настільки зручно влаштувався на еміграції, що настав момент для рішення: закриваємо наше життя в Польщі, розпочинаємо future на Британських островах, у країні скандалів у королівській родині, гри в поло, незворушності й терактів. І коли він учора під час святкової вечері зворушено пробурмотів: «Сонечко, я хочу тебе з деким познайомити», Ядзя була впевнена, що це буде:

а) його мати;

б) англіканський священик, який їх повінчає;

в) лакей і управитель їхнього лондонського маєтку.

На жаль, це виявився варіант г): майбутня мати його дитини («Сонечко, сорі, але я не міг би жити подвійним життям»).

Щоб не заколоти падлюку виделкою для крабів, Ядзя негайно помчала в аеропорт, запихаючи до своєї торбинки якийсь одяг, дитину й розчавлене почуття власної гідності. Усю дорогу в метро Густав скиглив, що вони забули взяти Раймунда. То була на диво бридка, вилиняла одноока забавка, яку Гуцьо давним-давно дістав від свого батька. Той, повертаючись із нічної гулянки, купив його принагідно в якогось вуличного п’янички. Уже сам Раймундів вигляд свідчив про його бурхливе минуле. З писка в нього стирчали два оранжеві, непропорційно великі ікла, які додавали цьому страшкові певного драматизму. Зрозуміло, що він навіки підкорив вразливе дитяче серце.

— Ну, не плач, ну, будь ласка… — Ядзя виявилася зовсім безпорадною перед синовим розпачем. — Я тобі куплю якогось іншого ведмедика.