Сентиментальнi мандрiвки Галичиною

Миколаїв

У моєї мами була приятелька голодної юності — Маруся. Вона іноді приїздила до Урожа до сестри — повна, весела щебетушка. Є такий тип галицьких жінок, які перетворюють життя на свято. Життя в неї було кепське, мала лихого чоловіка, і всю любов спрямувала на єдиного сина. Вона мешкала в Миколаєві. Миколаєві-Дністровському, до якого мені їхати стільки, скільки з Сихова до центру. Тому багато років Миколаїв асоціювався з маминою приятелькою і не міг бути поганим містом. До мого роману «Зачаровані музиканти» Миколаїв не має стосунку, але дороги з нього — ними я пройшла, відкривши для себе майже ірландські краєвиди: каскади озер, вапнякові скелі, безліч печер. Миколаїв став для мене місцем зустрічей і перемовин, звідси я брала інформацію, яку потім використовувала. Приязнь деяких його мешканців наповнює мені серце теплом. І в центрі Миколаєва — пані Люба, власниця книгарень, яка не лише створила Книжкову толоку, яка відбувається щороку в березні, а й відкрила для мене довкілля Миколаєва з його кельтською магією. Саме тут я змогла переконатись, що кельтська міфологія в Україні існує, хоч науковці це всіляко замовчували. Втім, я не збираюсь комусь щось доводити, я просто вірю в це сама.

Довкола Миколаєва — кар’єри, цементні заводи. При виїзді, за цвинтарем, — акуратні однакові двоповерхові польські будинки для персоналу з мансардами, ґанками, все ще чарівні тим, що там мешкають люди. Дерево покрите патиною часу, від них віє солодким духом статечного життя з його милими радощами й ритуалами, і вони принаймні зовні не спаскуджені євроремонтами, бо дерево завжди опирається модернізації. Просто пройтися повз них — уже заспокоює. У самому місті нема такого спокою, воно наче не має центру, втратило його. Перш ніж вирушити до хутора Прийми, я розповім про Печери при в’їзді. З траси їх майже не видно. Група печер витягнута в одну лінію на краю плато, на якому розкинулись суничні поля. Природні. Подекуди є городи, але суниці ростуть всюди і швидко достигають, висихають на сонці. На жаль, я ніколи не потрапляла туди вчасно, зазвичай рано, і могла розжитися лише на ледь почервонілі ягідки. Ці печери з’єднані всередині перемичками. Щось схоже я бачила у фантастичних фільмах, і в документальних також, де їх називають порталами до підземних комунікацій. На храми вони не схожі. Це просто ґалереї довжиною приблизно 20 метрів, які впираються у глуху стіну. В стінах є невеликі ніші, де можна покласти хіба що наплічник. Печери спрямовані до сходу сонця. Вони дуже сухі і вкриті піском, що осипається зі стін. Коли заходиш, то грузнеш у піску. Самі стіни колись, напевно, були покриті воском. Вони помережані рисочками наче клинописом. У центральній ґалереї напівзагруз великий темний горбкуватий камінь. Якби його відсунути, то, можливо, там є тунель вниз. Зразу видно, що камінь принесений звідкись. Є діра в стелі, але це, можливо, лишилося з часів Першої світової, коли австрійські вояки зробили там дзоти. Усього я нарахувала три групи печер, у кожній по три входи, і одна віддалік, проста печера-яма. Я чула різні версії походження печер, але нічого конкретного. Бо для цього потрібно провести розкопки і знайти аналоги. Аналоги я знайшла на Близькому Сході і в Африці. Ці споруди не призначені для оборони, житла, не надто схожі на храми, на склади для провізії також. Я схильна до думки, що це некрополь невідомого народу, старшого ніж білі хорвати, хоча вони могли його використовувати в межах Стільської держави як склади. Некрополь, з якого потрапляють у інші світи. Нічого подібного в Україні я не бачила.

Я пригадую, як спустилася вниз іншим шляхом, вже на виїзді з Миколаєва, і пішла вздовж траси, шукаючи зупинку автобуса. Мене наздогнала старша жінка і ми з нею трохи поговорили про якісь буденні речі. Про печери вона не знала нічого. Але розповіла, що на місці одного з тутешніх кар’єрів є глибоке озеро, яке називають «Байкал», і що там топлять машини і вбитих людей, і що нікого ніколи не знаходять. І тут ми побачили попереду нас «стрєлку» — кілька молодиків стояли біля двох машин. Жінка затремтіла й сказала, що треба кудись звернути. Я сама помітила, як ті типи гостро глянули в наш бік. Щось подібне я переживала вперше. Ми звернули і трохи постояли, розмовляючи про бандитів і мафію, і небажаних свідків. Не скажу, щоб я дуже злякалась. Та й чого бандитам виясняти стосунки на трасі серед білого дня. Словом, ми повернулись. Ті люди вже поїхали, ми з жінкою побажали одна одній всіляких благ, і я знайшла зупинку. Щойно я сиділа на схилі пагорба, милувалась краєвидом, білими скелями, і раптом у моє життя увірвався «Байкал», на дні якого спочивають авто і тіла людей, і спочиватимуть там до кінця віку. Мабуть, мене в моїх мандрах береже якийсь янгол, бо якби не бесіда з тією жінкою, що верталася з міста, я б потрапила просто під ноги суворим молодикам спортивної зовнішності. І що? Та нічого. Просто їм би довелося переді мною розступитися, або мені їх обійти. А раз цього не трапилось, я відчуватиму ще довго холодок на серці, так і не дізнавшись, чи була небезпека, чи ні. Відтоді я просто поверталася з печер назад, в межі міста.

Я змушена подорожувати сама, бо нема кому скласти мені товариство. Я вже пробувала. Дехто балакучий надто, дехто скиглить від втоми. Якби я сподівалась на компанію, то не побачила б і третини того, що бачу. Присутність когось не дає зосередитись, а коли я бачу перед собою гарну стежку чи в лісі, чи в полі, у мене вселяється її дух, і я ладна йти до безкінечності, забувши про час.

Прийма

Якось пані Люба розповіла про печеру неандертальців біля Миколаєва, що знаходиться в лісі, і я спеціально приїхала, щоб туди піти. Була весна, травень. Ліси ще не цілком вдяглися в листя, але було вже тепло і сонячно. Саме час шукати печеру Прийму. Пані Люба скептично подивилася на мене і сказала, що я не знайду печери сама, бо вона ховається від людей. Але я була певна, що печера не ґудзик, і в прозорому лісі я її розгледжу. Пані Люба розповіла мені як дійти до хутора Прийма, а далі я не дуже уважно слухала. В людей спитаю.

Дорога була чудова, тобто не нудна. Краєвиди змінювались, і я не встигала від них втомитись. Спершу через місто, де будинки впиралися в скелі і де люди видовбали собі пивниці просто у стіні. Повз величезну писанку на горі, тоді через кавалок лісу до села Радів, невеликого, але дуже затишного. Будинки там вузькі, але дуже-дуже довгі, там все вкупі — і стайня, й комора, й кухня. Може, цю моду запровадили німці. Втім, німці любили високі горища і муровані стайні. Напевно, то був давній звичай автохтонного населення. Хоча дехто вже будував стандартні будинки, такі як всюди, з псевдомансардами, що виглядали багато і вміли себе подати.

Потім я побачила чудовий луг-пасовисько, гусей, а далі пішла вгору до лісу. Той ліс був не дуже приємний, якийсь темний, і йти довелося добрий шмат, поки я не увіткнулася просто в хутір. Подібно, що автобус туди не їздив, не певна, чи там була навіть крамниця, але електрика точно була. На роздоріжжі сиділо кілька чоловіків, когось чекали. Вони пояснили мені куди йти, сперечаючись, яка дорога краща. Я пішла в той бік, де виднілись дуже гарні старовинні будинки під черепицею. Довжелезні! То був зачарований світ, тихий і ясний. По один бік дороги цвів величезний покинутий яблуневий сад, по інший — кілька отих старих будинків, огорнутих з усіх сторін лісом. Маленький острів. Я пішла в бік глибокого яру, але печери не було. У лісі, де багато однакових стежок — заблукати дуже просто. Але я не те, що заблукала: 4 години шукала печеру і не знайшла. Я була люта на себе, адже виявила неабияке терпіння, але воно мені не допомогло цього разу. Мене ошукали лісові духи, про цю печеру справді казали, що вона дуже замаскована. Однак я отримала маленький коштовний подарунок від лісу, який змирив мене з невдачею.

Я піднялася дорогою вгору, по якій возили тракторами зрубані дерева, і побачила раптом просвіт. Внизу була галявина, ошатна, ясно-зелена і рівна, наче обведена колом. Я подумала: тут вночі танцюють ельфи. Колись тут було озеро, потім болото, а тепер галявина, а під нею в тиші й темряві тече підземна ріка або джерело. Місце сили. І ніхто мене не переконає, що ельфи тут не танцюють літньої ночі. Я просто це ЗНАЮ. Це як осяяння.