Сентиментальнi мандрiвки Галичиною

Ми вийшли з брами і, звернувши вбік, побачили велетенську синагогу, тобто її руїни. Броди були свого часу дуже єврейським містом. Даху не було, вікна закладені цеглою і всі входи замуровані, а зсередини вже росли дерева. Храм без дверей — це, напевно, найбільший нонсенс. У принципі, в одному місці можна було перелізти через обвалений мур, у мене навіть виникла думка колись це зробити, але сьогодні я не була до цього морально готова. Потім я довідалася, що євреї хотіли відреставрувати синагогу, але не могли домовитися з міською владою. Як у нас домовляються, я знаю. Певно, сума була занадто велика.

Вікна квартири Світлани виходили на синагогу. Був це будинок 70-х років, можливо, там винаймав помешкання Брук. Я все це сфотографувала, щоб йому надіслати.

У Світлани була мама, нас прийняли дуже тепло. Світлана нам розповіла про Бродівський музей, який він чудовий, але нам треба було втрапити на єврейський цвинтар на другому кінці міста, і я зрозуміла, що мушу приїхати сюди ще раз. Задля музею.

Мені завжди соромно перед такими людьми як Світлана, бо вони мусять долати страшні перепони, щоб реалізувати себе у байдужому до інвалідів суспільстві. Втім, якби вона була здоровою, то напевно не цінувала б кожну мить життя. Я третину життя промарнувала, витратила на різні дрібниці і на людей, які крали в мене час і сили. Втім, шкодувати за цим не варто. Часом дрібна непомітна справа вартує більше, ніж подвижницька діяльність і трудоголізм. Моє літературне покоління жило за принципом: ні дня без рядка. Мене це завжди дратувало, бо праця думки устократ важливіша, ніж регулярне випорожнення словами. Я обмірковую свою майбутню книжку, вона мені сниться, і коли вже вона в моїй голові, тоді сідаю писати, хоча виходить зовсім інше, і це мене дуже тішить, бо переносити на папір вже написане страшенно нудно.

У мене склалось враження, що Світлана читає наші думки, але це було нормально. Люди, які читають наші думки, завжди дуже доброзичливі й ніколи не поставлять нас в незручне становище. Навпаки, вивільняють нашу позитивну енергію. Тому Світлана, відчувши, що ми вже відпочили і готові мандрувати далі, відпустила нас. Ми попросили її маму показати знаменитий бродівський готель, описаний Йозефом Ротом, і вона вивела нас на дорогу. Пожалілась, що колись поставили для Світлани лавку біля під’їзду, але її знищили сусіди. Талановитим людям заздрять навіть якщо вони інваліди. Ненавидять, бо їхня інтеліґентність надто контрастує з примітивною вульґарністю оточення. Таке повсюди, а в провінції, де люди тісно спілкуються між собою і пов’язані обмеженою територією, й поготів. Але Світлана як Божа пташка, щебече з ранку до вечора. Після її відвідин ми почимчикували до єврейського цвинтаря. Туди вела одна рівна дорога. Броди дуже прямолінійні, і кожен химерний сецесійний будинок виглядає тут дуже ефектно і виклично на тлі вбогих коробок епохи розвинутого соціалізму. Архітектурний простір формує природне середовище. Місто на пагорбах завжди виглядає інакше, ніж місто на рівнині, де вулиці широкі і прямі.

Цвинтар у Бродах вражає розмірами і контрастом. Як тільки я побачила його, то вигукнула: «Броди — це поєднання Івана Труша і Йозефа Рота!» Млосна українська природа з маками, будяками, ромашками, округлими пагорбами, соковитими травами, з-під яких чвиркає вода, — і сіро-чорна гама штивних плит з клинописними рисками івриту та напівстертими птахами, зірками і левами. На колишній ґімназії меморіальні дошки, де Йозеф Рот і Іван Труш поруч, співіснують в одному просторі. Іван Труш ходив до ґімназії з села по отих пагорбах, через цей луг. Тоді цвинтар не виглядав таким офіційним, як після реставрації. Коло ґімназії в закутку — погруддя Кутузова, яке цього року під час Другого Майдану прибрали. Російський слід помітно всюди, чим далі на схід від Карпат. Це чуже вкраплення, а подекуди величезна пляма, вже належить історії. А якщо не належить, тоді продовжує завдавати ідеологічної шкоди і стає об’єктом політичних маніпуляцій. У Бродах це дуже помітно, оте вкраплення, що переходить у пляму.

Але для Михайла Брука Броди 70-х — це веселе життя юних офіцерів, романтичні пригоди, екстрім, офіцерська честь. Ті офіцери нічим не відрізняються від офіцерів австрійської армії, вони так само винаймають помешкання і тільки ходять на роботу в казарми.

Коли я надіслала фото Михайлові, то він розгубився, за сорок років усе так змінилось. Дуже зрадів світлинам готелю і попросив сфотографувати палац культури, класичний монстр соцреалізму. Там він призначав побачення дівчатам, одного разу двом одночасно, і потрапив у незручну ситуацію. Вдруге я приїхала сама, восени, і дивилася на Броди очима Брука. У Світланиної мами розпитала, чи не знає вона глухонімого Миколу, в якого Брук з товаришем винаймав кімнату. Тоді вона сказала, що у Бродах є підприємство, де працюють глухонімі, і для них у 70-ті збудували навіть будинок. І я почала розпитувати людей, де той будинок, але люди плуталися, показували мені то той, то інший будинок, і все було наче в прикрому сні, коли мета від тебе весь час віддаляється. Я знову нафотографувала будинків, але Брук теж плутався у спогадах, зрештою, сказав: «Облиште, я й так багато впізнав».

А потім я пішла до музею, де працював Світланин сусід, однак він був у відпустці, але мені вдалося порозмовляти з іншими працівниками, і тут стався прорив — Броди вчепились у мене всіма своїми пазурями. Я довідалася про ґотів і Віа реґіа. Мене взагалі цікавить давня історія, а віднедавна — старі шляхи та логістика. Може тому, що я люблю мандрувати пішки, але стежками, намагаючись зрозуміти, як вони створювались. Одна річ поїхати на авто до замку, а інша — пройтися до нього неквапливо, вивчаючи краєвид і знаходячи давні знаки, по яких колись орієнтувались, бо не все ж орієнтувались по зорях — це більше для степів, пустелі чи моря. Та й зорі змінюють конфігурацію, а гора, річка, скелі — ті самі, що й тисячу років тому. Броди були в дуже гарному становищі. Через них проходила знаменита Віа реґіа, королівська дорога, і якісь шматки її існують досі, вкриті асфальтом. Дороги — це політика. Чотири з половиною тисячі кілометрів, 2 тисячі років — це викликає більший захват, ніж законсервована, підмазана архітектура чи біографія якогось монарха. Усі ці митниці, переправи, постоялі двори, поштові станції зникли без сліду, але дорога існує, бо вона потрібна.

Броди до 1918 року були на кордоні з Російською імперією, тому там завжди стояли військові, активно велись торгові операції. Однак тепер це всього лиш райцентр Львівської області на межі між Волинню та Галичиною, не привабливий для інвестицій, є лише спроби розвинути туризм з боку патріотично налаштованих бродівчан. Є культурне товариство, яке робить дуже багато, і центр його в Музеї. Там справді працюють. Я бачила книги з історії Бродівщини, добрий десяток книжок на вітрині, листівки, карти. Отже, є спонсори й меценати. Є кому захищати історичні будівлі від знищення місцевою владою, бо кожна місцева влада думає насамперед про речі проминальні, а не стратегічні. А культурна еліта змушена весь час боротись, переконувати, відстоювати. Усі проблеми мають одну причину — відсутність місцевого самоврядування. Лише воно здатне склеїти розрізнені шматки наших міст.

А ґоти? В історії України, як ми знаємо, їм приділено дуже мало уваги, а ще менше досліджено вплив ґотської культури на звичаї нашого народу. В усіх підручниках скромно пишуть про черняхівську культуру, не називаючи її основного творця — ґотів. Деякі городища взагалі були не слов’янськими, а невідомого народу, однак їх вперто називають давньоруськими. У Бродах я придбала невелику книжечку про ґотів на Бродівщині. Вони були християнами вже в II—III ст. нашої доби і намагались християнізувати місцеве населення. Найбільш промовисті топоніми ґотського походження. Я читала про село Паликорови. Ґоти приносили в жертву велику рогату худобу, і це так настрахало автохтонів, що вони відзначили це місце. Подібний історичний метод досі вважається серед ортодоксальних істориків непевним, неточним. Місцевий історик не завжди має можливість організувати археологічні розкопки. Однак йому легше реконструювати історію з краєвиду, пов’язати один з одним топоніми, проаналізувати місцеві леґенди. Тобто у нього є унікальний досвід проведення історичних досліджень, хоча від звинувачень у дилетантстві його не врятують ні освіта, ні наукове знання. А таке трапляється досить часто. І книжкам, виданим при краєзнавчих музеях, важко пробитися у столичні книгарні. Часом краєзнавці сидять як собаки на сіні на багатющому матеріалі, а після їхньої смерті родичі все викидають у сміття. Але в Бродах раді поділитися усім. За годину я стала адептом ґотів і Віа реґіа, і мені кортить поїхати і поговорити з тими, кого я не застала. І я весь час про це думаю. Хоча спершу мої бажання були зовсім інші, і я не знала, чи писатиму про Броди взагалі. Часом знаходиш те, чого не шукаєш. Мої подорожі — це просто розширення свідомості, де емоції викликають нові знання, а знання — емоції.