-->

Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi, Москалець Костянтин-- . Жанр: Современная проза / Роман / Эссе, очерк, этюд, набросок. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi
Название: Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 210
Читать онлайн

Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi читать книгу онлайн

Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi - читать бесплатно онлайн , автор Москалець Костянтин

Автор відомих поетичних та есеїстичних книг, популярних пісень і найзнаменитішої з них — «Вона» у виконанні «Плачу Єремії», письменник-філософ і самітник на зразок Германа Гессе, Костянтин Москалець живе і творить в с. Матіївка біля Батурина, щоразу дивуючи своїх шанувальників самобутніми творами.

Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».

* * *

Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).

* * *

В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 59 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

— Костику, чому ти постійно ниєш?

— Чому я нию? Як же мені не нити, Андрусю, коли я хворий? Усі хворі ниють, більше альбо менше.

— Чим ти хворий?

— Собою! І часом, у якому довелося опинитися! Бо я ніяк не можу народитися і стати собою уповні, бо живу навмання, наосліп, як і всі ви, зрештою, тільки ви не надаєте цій сліпоті і снові розуму аж такого великого значення, тоді як у мені залишився один біль з мене, біль того, кого надто повільно підсмажують на цьому українському вогні, а тоді, коли надумаються зжерти, то побачать, не приховуючи незадоволення, що Костик згорів, що все згоріло і залишився з болю один лиш неїстівний попіл. Куди мені подітися від цієї хвороби? Їхати до твоїх шовіністичних британців і мити їхнє начиння, під акомпанемент ситих відрижок довідуючись від них, що українці взагалі-то недолюдки, які ніколи не вступлять до Європейського Союзу, шляк би його трафив? Сидіти серед своїх здичавілих співплемінників, виглядаючи громадянської війни і плекаючи надію, що, може, поталанить здохнути з голоду, перш ніж вона почнеться? Чим я хворий! А ти не знаєш? Коли роками — марнота, коли роками неможливо заробити на стерпне життя, і на нестерпне — також неможливо, і жодного листа, і нікого не цікавить, як я живу, чи я живий ще взагалі, чи не мучить мене, чого доброго, самотність, коли не приїхала ані одна блядь, щоб…

— Ну, чому ж, — меланхолійно перебила Андруся, — одна приїхала…

Вона мала на увазі себе.

— Жарти у тебе, — пробурчав заскочений Костик.

— Які? Які в мене жарти? — Андріяна задихалася від сміху.

— Маріхуанні.

— Звідки тобі знати, що то є маріхуана? — настала черга Андрусі бути заскоченою.

— Бо вона штиняє аж сюди, на цілий вагон, вчадіти можна. Андрусю, я таки спалив ті нещасні свої книжки, — повідомив він найсвіжішу новину.

— Добре зробив. Усі? Сам? Чи хтось то видів?

— Усі до одної. Разом з Бамбулою і ще двома ураганними художниками. Аліна знімала, за тиждень показуватиме на телевізії.

— Запишете для мене? Я би хтіла то побачити.

— Запишемо. Але там мало лишиться. То треба було чути, бачити, відчувати зблизька. І брати в тому участь. Такий жар! Той жар не гасне дотла.

— А ще хто був? Морозов? Яринка? Іван? Неборак? Бампер? А ти не забув купити чоколядку для Яринки? Пам'ятаєш, за що?

Костик подивився на янгола. Той приклав тендітного пальчика до вуст.

— Яринки зараз немає у Києві, але я не забув. Ми нікого не видзвонили, відпустки почалися.

— А в мене так давно не було жодної відпустки, — зажурилася Андріяна. — Літо скоро перейде, а я все тут…

— Так пусто літо відійшло, — Костик дивився у дзеркальце на величезний шрам над її правою груддю. Колись, іще зовсім юною пацанкою, Андруся хотіла стати амазонкою і намагалася відрізати цю грудь, яка тоді щойно починала рости, батьковим кортиком. Вона десь вичитала, що всі амазонки робили це — задля того, щоб їм зручніше стрілялося з лука. Палаючими стрілами. У нічний океан, над яким течуть солодкі тумани з ароматами акації і жасмину.

— …вже й не дотягнешся рукою, — згадала вона.

— …бо, мов туман, тоненько, — він перевернув дзеркальце і тоскно подивився у свої перемучені очі.

— …скло…, — прошепотіло потойбіччя її голосом і він злякався, що зараз зображення зникне, і хутко перевернув дзеркальце. Андруся була.

— …між літом стало

— …і між мною… — усміхнулася вона по-Андрусиному.

— …і хай воно пересікло, — він знову перевернув дзеркальце тим боком, який показував його відображення і подумав, що завтра зранку конче мусить поголитися. Вона мовчала. Забула слова?

Манікюрною пилочкою вона підрівнювала ніготь на мізинці.

— …обох нас, — стенула плечима Андруся. Вона ніколи нічого не забувала. У попільничці піднімалася синя цівочка диму від її цигарки, нагадуючи Стрижень Світу. Там, де Андруся, там і центр буття.

— …все ж даю в озброю, — полегшено зітхнув Костик.

— …принаймні стільки супокою, — … … … … … … … … … … … …

— … … … … … … …

— … … … … … …

— … … … … … 

— … … … …  

— … … … 

— … …

— …щоб хоч не битися в те скло, — завершила вона, загасила цигарку, відклала пилочку і гострим нігтиком постукала в далеке арізонське люстро. — Костику, я більше не хочу маріхуани; але я так хочу меду.

Кінець третьої книги

Досвід коронації

їй це дивне це літне заснуле кіно

де біжать дощові і ромашкові титри

де волосся її мов сумне знамено

шумить уночі на зеленому вітрі

їй потреба початись щоб мати кінець

їй потреба вернутись з німого полону

під вечірніх пташок полохливий вінець

під зів'ялого листя непевну корону

Григорій Чубай
1. Ніч на заставі

«Треба втікати в гори», — сказала вона сержантові. Сержант недобре посміхнувся, сплюнув кудись убік і знову пішов телефонувати. Суцільна пітьма була темно-фіолетовою, а два ліхтарі в ній — сліпучо-білими; може, це було гарно, але Оттла вже не мала сили. Вона сіла біля каштана і задрімала під шелест листя. «Бойове спорядження піхоти, — крутилися в її голові слова, десь почуті або прочитані, — так, бойове спорядження піхоти і сьомий взвод, так, дисциплінарні стягнення і обстановка, наближена, наближена до когось обстановка, так, за арматурою вони не сховаються…» Десь у горах стріляли; знову вийшов сержант, прислухався до пострілів і позіхнув; радіо біля казарми передавало котрусь із опер Доніцетті; загалом це була дуже неспокійна ніч; сержант подивився на каштан і подумав, що він би її трахнув, і взув би, і виграв; але сержант боявся зарази, до того ж, дзвонив телефон; «нарешті, сука», — подумав сержант і побіг досередини; сука повідомила, що бензину не дали, автобус приїде тільки вранці, а потім поцікавилася, чи не з'являлася там, у них, — тут, у нас, — дівчина шістнадцяти-сімнадцяти років з довгим золотистим волоссям, ну, щось такого, доганяєш, звати її Оттла, Оттла її звати, її звати Оттла, її Оттла звати, звати Оттла її і вона дочка генерала Д., вона вчора втекла з дому і півгарнізону знову на ногах —?; «є тут одна, — сказав сержант, — туди просилася, дурна якась, я послав її, сука, спитаю зараз, як її звати»; він поклав рурку на стіл і побіг під каштан, «як тебе, су…, звати», вона скрикнула, розплющила очі. «Оттла», — сказав сержант, «що», — сказала вона, «Оттло, іди до телефону, там тебе твій тато чекає», вона слухняно підвелася і пішла до КПП, але там нікого не було і вона з великою підозрою подивилася на сержанта, який придуркувато і все одно недобре посміхаючись, подав їй рурку; «слухаю, Оттла», — сказала вона і довго слухала те, що їй говорили, а потім сказала: «Добре, я чекатиму, хай папа не хвилюється, даю», — і віддала рурку сержантові, який теж слухав дуже довго і дуже уважно, а потім сказав не своїм голосом «йосць», поклав рурку і сів за стіл, уникаючи дивитися в бік Оттли; «добре, що я її не трахнув, — думав сержант, — кому сказати, генеральська дочка, сука, якби я її взув, мене ж розстріляли б і повісили, ні, є все-таки там хтось на небі, що б нам не казали в школі і на політзанятіях», і він з ненавистю глянув на Оттлу, але та вже примостилася на тапчані, спиною до нього, і міцно спала; сержант узяв шинель, вкрив дівчину з головою і пішов геть; тепер уже він сидів під каштаном, слухаючи, як шелестить листя, краєм вуха вловлюючи клапті останніх вістей, що долинали від казарми, прислухаючись, чи не дзвонить телефон, і все ще не в змозі повірити в неймовірне своє щастя, — в те, що він не виграв її, що йому не дуже й хотілося і дуже й не хотілося, і хотілося не дуже, і не хотілося дуже, що так вчасно задзвонив телефон і що вона, сука, виявилася дочкою генерала, сука, Д. Доньці самого, сука, Д., Оттлі, снився тим часом сонячний сопотський мол, безліч лебедів у холодній балтійській воді, вони переверталися смішними лапами догори, а на обрії стояло кілька військових кораблів, які безшумно і водночас стріляли по гігантському дракону, що поволі наближався до молу; «він же мене з'їсть», — подумала Оттла в сні, але їй не було страшно, тільки дуже цікаво і разом з тим якось солодко-солодко; з кораблів продовжували стріляти, снаряди вибухали вже зовсім недалеко від неї і від дракона, але він спритно пірнав під воду, а вона снарядів не боялася, тому що її тато був генерал Д.; «тато» — смішне слово, вона зовсім недавно десь його чула, але де? Оттла озирнулася і побачила Райнера Марію Рільке разом з Лy Андреас-Саломе. «Он як, — подумала вона, — треба про щось у них спитати, вони все-все знають, а через неї навіть Ніцше здурів»; «скажіть, зараз червень?» — без зайвих церемоній звернулася вона до них; «червень, червень», — закивали головами Райнер і Лу; «а чому ж тоді так холодно?» — спитала Оттла, намагаючись стримати зростаючий внутрішній трем; «тому, що зараз тисяча вісімсот дев'яносто восьмий рік, дівчинко», — люб'язно пояснила їй Лу; «неправда!» — вигукнула Оттла; насправді ж це просто шинель упала додолу й Оттла прокинулася.

1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 59 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название