Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi
Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi читать книгу онлайн
Автор відомих поетичних та есеїстичних книг, популярних пісень і найзнаменитішої з них — «Вона» у виконанні «Плачу Єремії», письменник-філософ і самітник на зразок Германа Гессе, Костянтин Москалець живе і творить в с. Матіївка біля Батурина, щоразу дивуючи своїх шанувальників самобутніми творами.
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— А наш танок! Ми були такими вікінгами, що нехай сховаються араби. Шкода тільки, на студії його виріжуть.
— Ми ж не для студії танцювали! Не для відсотків! Я попрошу Аліну, щоб вона переписала мені повну версію. Лишайся, чувак!
— Не хочу, Андрію. Я так забембався з тим усім, повір мені. Давай вип'ємо пива на дорогу, щоб краще спалося.
— Пивом усе починається.
— І закінчується.
Вони випили по фляшці львівського пива на пероні. Костик міцно обняв Бамбулу на прощання і зайшов до вагона. Його вірний Санчо Панса стояв сам під помаранчевим ліхтарем, салютуючи порожньою фляшкою. Колись у Львові — все частіше з'являється оце «колись» — мене проводжали по сім бійців одразу. Троє з них уже там, де й мої книжки. Хоч би він без зайвих пригод повернувся до Біличів.
Він прокинувся аж за Ніжином; цілковито порожнім вагоном гуляв перетяг, всі вікна були відчинені або порозбивані. На підлозі лежали скалки скла, пластикові пляшки з-під мінеральної води качалися проходом, сідушки зяяли голою фанерою, бо з них позривали м'яке поролонове оббиття. Нічне літо пролітало за вікном, де-не-де блимав станційний ліхтар і тоді перетяг швиргав до вагону пахощі квітів жасмину і акації. Місяць, повний, наче здійснена до кінця доля, наче довершене герменевтичне коло, котився над безмежними нічними полями, намагаючись обігнати електричку. Поверх полів клубочилися тумани; де я зустрічав це слово, зовсім недавно, таке ж повне, як оцей місяць? Рецензуючи збірку Малковича, Костик добре начитався його віршів і вони все ще виринали з-за свідомості, часом не до речі; однак, цей вірш, якого він згадав завдяки напнутому, ніби струна і розлогому слову з глибоким і сонорно-сонним наголосом на останньому складі, був уповні доречним, він вкладався у розмір, завданий метрономом електрички, і, дивлячись у шибку та вистукуючи на ній ритм холодними кінчиками пальців, Костик по рядку пригадав усе: Запахи в липах потоплені. Леви закралися в лан, порпають лапами в попелі і наганяють туман. Ех, розганяти — даремно… Боже, які туманú!.. Швидко забачу, напевно, тих, що сховали вони. Буду з женцями в ватагах левів корняти з полів, буду на сріберних вагах гóйдати сяйво ланів.
Соковиті пахощі молодого полину і чистих озерних вод, суцвіття свічок деревію, які несподівано випірнали з туману на якійсь безіменній станції, підступаючи впритул до колії, млосний скрик електрички у космічному безгомінні, зойк ні про що, наростання гуркоту коліс і протяжний гул, коливання пустки вагона, рев зустрічного вантажного поїзда, і це, коли б не тисячне, повернення з міста, яке залишилося сяяти на горах за Дніпром… Він відчув на лівому плечі якийсь тягар, невдоволено ворухнув ним і відвернувся від вікна.
На плечі сидів маленький янгол. Він був схожий на мініатюрну Яринку і мав такий самий, як і в неї, профіль з єгипетським чаром та по-жасминовому млосно-зелені очі; його зачесані на прямий проділ коси були так само зав'язані на потилиці хвостиком. Він мав ясно-червону коротку туніку з гаптованими золотом оторочками на рукавах і подолі, на лівому коліні красувався свіжий синець, а крила його були блакитно-сніжними. Костик подивився на кінчик носа і куточки вуст янгола, замурзані чоколядою, а тоді тихенько кашлянув. Янгол стрепенувся.
— Привіт, малий, — сказав Костик. — Не замерз?
— Привіт, — сказав янгол. — Мені не холодно.
— А чого ти такий замурзаний?
Янгол спаленів і нічого не відповів. Костик зазирнув до сумки. Ще вранці він купив чоколядку, сподіваючись, що Яринка з Іваном приїдуть на спалення книг. Але їх не було у Києві і Костик зразу ж забув про ту чоколядку, а тепер згадав. Сумка виявилася порожньою. Може, Бамбула зжер?
— Я перепрошую, — ще трохи і янгол зайнявся би від сорому, — я страшенно зголоднів. Я більше не буду… без дозволу.
— Невже ти гадаєш, що мені шкода чоколядки? Мені для тебе нічого не шкода.
Заспокоюючи, Костик погладив тепле пір'я на крилі. Кілька пір'їн були чорними.
— І в сажу вимазався. І синця набив. Ти над книжками літав? А якби згорів?
— То не сажа, — тихо відповів янгол. — То… сивина.
— Сивина? А чому вона чорна?
— Коли сивіють люди, їхнє волосся стає білим. А в янголів тоді чорніє пір'я. Дивись, і в тебе кілька нових сивин з'явилося.
Янгол висмикнув з Костикового чуба одну, щоб показати як речовий доказ. Костик вийняв хустинку.
— Витрись, не можу дивитися на такого замазуру.
Янгол засунув руку під ліве крило і дістав звідти маленьке кругле дзеркальце. Він зручніше вмостився на Костиковому плечі і заходився чепуритися.
— А скажи-но мені, до речі, — задушевним голосом почав Костик, — янголи п'ють? А то я написав у своєму романі, що бачив янгола напідпитку, а тепер думаю: може, мені не повірять? Може, такого не буває?
Янгол глипнув на нього поверх дзеркальця і відвів очі, але Костик помітив, що він знову зашарівся.
— Ага, — сказав Костик. — І що ж ви там п'єте?
— Нектар, — ледве чутно прошепотів янгол. — А декотрі (він почервонів увесь)… декотрі навіть… амброзію!
— Ясно. А тоді співаєте?
— Ага. І боремося. І літаємо наввипередки.
Костик знову подивився у вікно. Він відчував смертельну втому.
— Я так змучився, малий. Добре, що хоч ти зі мною.
— Я завжди з тобою, — серйозно сказав янгол. — То ти не завжди з собою.
— Знаю, — неохоче відповів Костик. — Ти не знаєш, де тепер Андруся?
— Скучив за Андрусею?
— Скучив.
— Хочеш побачити її? Поговорити?
— Не муч мене. Я вже два роки хочу побачити її.
— Знову два роки… Ох, і любов у вас. Як між янголами, прости, Господи. Тримай, — янгол подав Костикові своє дзеркальце.
Костик подивився у нього і побачив давно відоме без будь-яких дзеркал. Лице пересічного інтелі ґента з бодуна, червоні, невиспані очі, зморшка на чолі і нова сивина в чубі.
— Я це напам'ять знаю. Як воно мені остогидло!
— А ти переверни іншим боком, — порадив янгол, віддаючи хустинку. — Дякую.
Костик перевернув і побачив, що там також було дзеркальце. Він заглянув у нього, але себе там не було. У дзеркальці пливли такі ж, як і за вікном електрички, тумани, крихітна крапля сяйливої ртуті летіла над ними, лев і левиця вийшли з хащів деревію та акації, сторожко нюшачи свіже нічне повітря.
— Погукай її, — знову озвався янгол.
— Андрусю, — хрипким голосом сказав Костик і прокашлявся. — Андріяно!
Туман розтав, дзеркальце засвітилося, мов смарагд. У смарагдовому світлі сиділа Андруся в чорній комбінації з мереживами і, посміхаючись, палила цигарку з маріхуаною.
— Привіт, Костику, — заговорила вона першою. — Смурієш?
— Де ти тепер? — запитав він, насилу втримуючи дзеркальце, яке вискакувало з тремтячих рук.
— В Америці, штат Арізона. Костику, уявляєш, тут на тисячу миль жодного українця, жодної громади…
— Яка ти щаслива, — позаздрив Костик.
— Ти в своєму репертуарі, — засміялася вона, затяглася димом і потягнулася.
— Пóтяг-пóтяг, потягусі, Костик хоче до Андрусі.
— Ходи, — запропонувала вона і знову засміялася. Нема гірше, як говорити з Андріяною-під-кайфом. Їй тоді все здається смішним і все по барабану.
— Куди «ходи»? Електричками до Арізони не доберешся.