Меч Арея

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:

— То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

— Ти сього не зумiєш, княже, –тихо проказала Ясновида. –Однаково не зумiєш. –Тодi глянула на нього згорда й кинула: –Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець.

Богдан гнав усю дорогу вiд Нежинi до Днiпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправi й ледве здолав потiм стрiмкий Боричiв узвiз. Досвiдчений коло коней Вишата шептав жеребцевi, й одливав, i пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому вiдомим зiллям i насилу виходив. Богдан теж, вiдчуваючи провину, вештався в стайнi. Й тiльки на п'ятий день провидiлося, що кiнь житиме.

— Дiдко, –коротко пiдсумував старий конюший, бо тiльки всемогутнiй захисник усякої живої тварi мiг урятувати такого всмерть загнаного коня.

Богдан вiдiтхнув –хоч у сьому не буде йому грiха. Потiм, угадавши слушну хвилину, спитав матерi:

— Хто є Ясновидин отець?

Стара княгиня розумiюче глянула на сина й вiдповiла:

— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сiврського родича. Сирота. –Й раптом сказала, не сподiваючись на жодну згоду Богданову:

— Божку, сину, зналiзла-м тобi невiсту. Русана є добра дiвиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На вiно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. I…сина князь не має. Я сватiв послю…

Останнi слова мати промовила так благальне й так жалiбно подивилася синовi в вiчi, що вiн тiльки стомлено махнув рукою:

— Чинiть, мамо, як знаєте.

Й пiшов з двiрця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати –так швидко вкоськати свавiльного сина вона й не сподiвалась.

Старечо подрiботiвши до скiтної клiтi, вона ще здалеку загукала свого домажирича:

— Малку-у! Малкуi Бiжи сюди. Вiдмикай скiтнищо, вибирати-ймемо вiно для невiсти.

Та того дня з Лугiв повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косакiв вирiс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. I хоч вiн ще не був князем, на головi в нього в'юнився смоляний оселедець –ознака приналежностi до лугового вiйська косарiв.

Увечерi київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсiм незнайомого брата, вiддав йому частину вiтчини: городище на Росi, по той бiк Сквири, яке ще не мало й назви.

Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.

— Сiдай у сьому городi, –сказав Богдан поважним голосом, як i личило князевi. –Буде iм'я йому Володарка.

А за мiсяць княгиня Рада справила двi жонитьби:

Богдан повiв княжну Русану, Волод же –доньку велiйого болярина тиврiвського з полянського племенi, що сидiло мiж рiками Богом Полудневим та Днiстром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярiвна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрi землi: мав тiльки її та сина Войслава, однолiтка Богданового.

В ЛIТО 425-е

Переставивсь iмператор римський Гонорiй. Вельми був сластолюбний, i нiколи не пив води, лишень вино, й жони-налiжницi многi мав, i падкий був до слави, але в ратях не вiдзначивсь, i готiв захiдних не встиг нацькувати на слов'ян, i вмер iз чарою в руцi.

Й Пульхерiя-грекиня посадовила на стiл римський недолiтка Валентинiвна Флавiя, й тепер у дворi римському правували греки, й воєм молодого iмператора наставлено грецького послуха Ецiя, теж iменем Флавiй, i в Римi рекли: «Валентинiвн є Флавiй Третiй, Ецiй же є Флавiй Перший». I Рим тепер усе робив, як того хотiла Пульхерiя та її недолугий брат iмператор Теодосiй.

У те ж лiто, мiсяця костричника в 17-е народився київському князевi Богдановi син, i врiк його дiдовi своєму, i дав iм'я йому Данко.

В ЛIТО 426-е мiсяця червця

Надходило велике свято, мабуть, найрадiснiше з усiх полянських свят –Купало, й хлопцi подалися на влови. В сей лiтнiй мiсяць багато не наловиш –косулi та оленi поробилися страхливi, бояться за своїх малят, у Дiброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер лютi й сторожкi, розiрве тебе, впiймавши на iкла, й шмаття по лiсi розкидає. Зате можна спробувати качок, i хлопцi скрадалися попiд очеретами, що густою щiттю обросли тихоплинну Яропiнь.

Хлопцiв було двоє, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сiмнадцять лiт i в вiльний од рiльництва час навчався в сiльського коваля кузенського ремества. Молодшому, Лоськовi, було на пiвроку менше, та вiн здавався ще зовсiм хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша.

— Заходь з-одсюду, –пiвголосом сказав Людота, й Лосько згiдливо кивнув. Стояли вони в густому верболозi над плескуватим берегом Яропiнi. За верболозом починалась вода й очерет, густий i непрозiрний, мов стiна, лише подекуди траплялися в ньому протоптанi дичиною стежечки.

— Лiзь, речу! –заквапив товариша Людота, бо за пiвгонi внизу чулося стримане крякання.

— А ти?

Меншому, худорлявому, не хотiлося лiзти в воду, бо пiсля дощiв вода була холодна, та й -страшно, адже в кожному кущику очерету мiг причаїтися водяний або русалка чи берегиня. Вдвох же не так лячно.

— I я по тобi.

В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорiзом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тiльки товсту очеретину вдовжки з лiкоть або трохи бiльше.

Лосько, зирячи пiд ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслiд. Очеретиння сухо шарудiло й виповнювало душу тремом, але вони йшли й iшли далi. Коли води стало по груди, живоплiт очеретiв кiнчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах нiколи не вгадаєш, що чекає на тебе по першому ж кроцi.

Серед чистого плеса виднiла маленька купка чиркiв, але було видно, що вони перемовляються з iншими качками в очеретах. Далi брести Людота не наважувався –могли злякати дичину, i вiн шепнув Лоськовi: