Меч Арея

Голос Рогволода був неприємний, i сам вiн мов настовбурчився –й вусами, й бровами, й навiть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тiм'ї.

— Можi мої все повiдали сьогоднi, –стримуючись, мовив Богдан i подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собi довге волосся й лишити саму кiску, бо й досi ходе, наче якийсь княжий мiж чи болярин. По обидва боки сидiли кучматi, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобi князiвську довгу косу, заправлену поза вуха.

— Речеш «мої можi», а хiба всi вони твої? –обiзвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. –А моїх скiльки були з тобою?

Богдан зрозумiв, куди хилить старий, i похмуро вiдповiв:

— Дам тобi тiльки морзу Тохтока.

Великий князь ворухнув порудiлими на кiнцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.

— Морзу Тохтока?

— Робiв забирай –хоч увесь полон. Менi до того байдуже.

— Менi –робiв, а собi морзакiв? Ха-ха!

Смiх його був неприродним, у ньому забринiла погроза. Се вiдчули всi, бо дослухалися розмови мiж дiдом i онукою.

— Е, нi, княже, –втрутився велiй болярин Ждан. –А моїх можiв зобидиш? Я-м дав тобi тридесять i п'ять, а ти-с привiв менi всп'ять двадесять i вiсiм. То як бути?

Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, i в кожному вiчу засiла алч i жадоба. Навiть його власнi можi вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхнiй князь.

— Беру собi трьох морзiв яських i сацьких! –проймаючись їхньою затятiстю, сказав Богдан.

Потроху хмiль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомiн, грюкали по стiльницi череп'янi келихи, цокали ножi об ягнячi маслаки, й кожен жував, i хлебтав, i перекрикував сусiду. Велiй болярин Ждан недбало вiдтрутив великокняжого сина, впнувшись йому лiктем у черево, й перехилився до князя Богдана.

— Осе ж ходив єси по свiтах, був-с у греках. Як там боляри маються?

— Кожен, як йому заманеться, –неохоче вiдповiв молодий князь: вiн i досi злився на Ждана за його суплiку.

— Чував єсмь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина є того?

— Iстина є, –буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi:

— Робiв одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велiй болярине.

— Що дають? –наставив вухо й Великий князь.

— Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.

— Геть усi? –знову спитав Рогволод.

— Декоторi.

— Воно й наш смерд на землi сидить i воли має. То й що з того? –сказав Ждан.

А Борислав заходився пояснювати:

— Наш сидить на своїй землi, й нам до тiєї землi зась: вона до вири належить. А їхнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за неї й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й є.

— А-а, –протяг Ждан. –Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, –Ждан кивнув головою в бiк Богдана, –таке брався робити, та…

— Що? –швидко спитав Богдан. –Що брався робити?

— З такого дива не буде пива, –протяг Ждан. –У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по головi, а вiн своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия є? –спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: –їхня, смердiвська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся?

Богдан мовчав. Усi вперто обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сiєї митi й аж випростався.

— То волiєш казочки, княже київський? –зло всмiхнувся вiн.

— Iди ти зi своїми казочками! –Богдановi од випитого йшла обертом голова.

— Волiєте казку, боляри? –спитав Харя.

I йому недружно вiдповiли:

— Давай казку, давай.

Скоморох кахикнув для уваги й почав:

— Були собi два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече:

«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».

Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.

Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього…

Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.

— То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт стоїть i стояти-йме. Чи вiдаєш се, скомороше?

Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:

— Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того…

Князь i досi не помiчав пастки, кинутої йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав:

— Чого не вiдали вiвцi?

— Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та…гострих зубiв.

Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.

Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу.

В очах йому було здивування –й тим, що допiру сталося, i тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малi боляри, велiї та простi можi, якi сидiли на сьому кiнцi столу, повiдхилялися, майже падаючи долiспини через лавицi. Богдан стрибнув додолу, вибiг у сiни й порозстiбав петлицi гунi.