-->

Меч Арея

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Меч Арея, Бiлик Iван-- . Жанр: Современная проза / Историческая проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Меч Арея
Название: Меч Арея
Автор: Бiлик Iван
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 335
Читать онлайн

Меч Арея читать книгу онлайн

Меч Арея - читать бесплатно онлайн , автор Бiлик Iван
Меч Арея — історичний роман українського письменника Івана Білика (1930—2012), вперше виданий у 1972 році. У творі описується життя вождя гунів, Аттіли (представленого в книжці як київський князь Богдан Гатило). У романі «Меч Арея» автор зумів зацікавити читачів гіпотезою, що гуни — це слов'яни й безпосередні пращури українців. А вождь гунів Аттіла — київський князь Гатило. Стрімкий сюжет, захопливі пригоди героїв, цікаве життя київського князя Богдана Гатила, сповнене героїзму та драматизму.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 20 21 22 23 24 25 26 27 28 ... 139 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

Уже зайнялись першi вогнища й пiшов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кiшку на вогнi спалили, а Людотиної дiвчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тодi годi буде її впiзнати в юрмиську.

Та вона з'явилася. Була ще гарнiша, нiж торiк, i Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усiх бокiв?

Дiвчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолi, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилицi широким мiдним кiльцем, а вiнок тримала й досi в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревiє, почав штовхати його лiктем, але той лише вiдбивавсь од Лоська.

— Речи: «Купало ся в Днiпрi скупало…» Речи!

Киянка й не дивилася в його бiк, уся її увага була прикута до гамiрного корогоду, що вже визмiювавсь пiсля врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота пiдбiг до неї в ту мить, коли дiвчина рушила до гурту, й обiзвався неслухняним язиком:

— "Купало ся в Днiпрi скупало, чоло си вiнком уквiтчало, вiночком та ще…" –Далi все вилетiло з голови, й вiн стояв, i дивився на дiвчину, й не тямив, що має робити.

Дiвчина зашарiлася й опустила вiчi долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюцi, й Людота вже чекав одкоша чи насмiшки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:

— Тебе як гукають?

Хлопець проказав протягло:

— Людо-ота.

— А мене Славка.

— Ти киянка єси?

— Киянка єсмь.

— А я тебе знаю, –вже трохи посмiливiшав отрок. –Того лiта на Купала…

— I я-м тебе видiла. Звiдкуду єси?

— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе нiде не було.

— Була-м у городi. Не пускають мене за засiки.

— Що ради?

— Робота…

— Що ти чиниш?

— Усе: й пряду, й тчу, й так…

— Багато роботи?

— Вельми.

— А грати пiдеш зi мною? Сьогоднi Купала.

Вони побралися за руки й побiгли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дiвчата й хлопцi, половившись у довгий корогiд, визмiювалися мiж кiлькома багаттями й спiвали купальних пiсень. Людота вхопився за крайню дiвчину, й вони зi Славкою помчали. Дiвчина смiялася, її вiчi вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радiстю. Чи думав вiн, що найкраща в усьому Києвому городi, в цiлому свiтi найкраща дiвчина пiде з ним до гри! Вiн кружляв, i тяг за собою Славку, й подумки обiцяв дати ясному Купаловi все, що б той не забажав.

— Держись! –кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усi боки.

Й вона радiсно вiдгукувалася:

— Держусь!

Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змiїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi.

Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi.

— Ти чого? –сказала дiвчина й випручалась.

— Нiчого.

Людота взяв її за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку.

— Ти що мене деремезиш?

Людота мовчав.

— Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то…

— То й що?

— То лжа є! –пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав:

— А таки ж люблю.

Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили їй гарячу спiтнiлу долоню, й промовила:

— I я тебе люблю. Ще з того лiта запав єси менi в душу.

— Й ти-с менi запала з того лiта, –визнав хлопець i цмокнув її в щоку. Дiвчина сахнулась:

— А се що ради?

— Пiдеш за мною? –замiсть вiдповiдi, спитав вiн.

Славка глибоко зiтхнула:

— Мене за тебе не пустять.

— Хто?

— Хто?.. Й княгиня, й князь… i…

— Хiба вiтця не маєш?

— Маю.

Вони помовчали, тодi Людота сказав:

— А я тебе вмикну.

Вона знову зiтхнула.

— Сам не схочеш.

— А то що ради?

— Бо я…

Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась.

— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?

— Смерд! –гордовито вiдповiв хлопець.

— А я-м…челядниця. Роба. Зумiв єси?

— Нi! –вперто вiдповiв хлопець. –Умикну тебе, й годi.

Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи її гарячу руку в своїй руцi…

З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про таємничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч.

— Заснула-с? –тихо спитав Людота.

Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

— Он зоря покотилася. Видиш?

— Виджу.

— Пощо воно є так, що й людина зорить i на небi зорi?

— То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй.

— А вiрiй на небi?

— На небi.

— Й тi люди видять нас?

— Мабути.

— Страшно.

— Що ради?

— Бо то суть нави.

— Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi.

— Однаково страшно, –мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав:

— Умикну, ось видiти-ймеш.

А дiвчина застерiгала:

1 ... 20 21 22 23 24 25 26 27 28 ... 139 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название