Меч Арея

Таких дурощiв Богдан i не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сiдлай коня та просто додому. Й усе через свою пiдозрiливiсть. Марно сичав на всiх – i на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душi стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дiд, рiдний брат його дiда Данка, рiдна ж кров нiколи не стане водою, бо так улаштовано свiт, i Дажбог iз Даною тому зарука.

Богдан вийшов у дворець, сiв на витолоченому споришi й глибоко зiтхнув.

По якомусь часi дверi знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.

— То ти єси, Морятине? –впiзнав Богдан.

— Я єсмь, –глухо проказав нарочитий мiж.

— Смiються тамтi?

— П'янi вони, –вiдповiв Морятин.

— Не лiпо є…

Богдан почувся раптом таким самотнiм, що хотiлось, аби бодай сей похмурий чоловiк лишився при ньому.

— Позостанься коло мене, –мовив Богдан.

Морятин зненацька нахиливсь i дихнув молодому князевi просто в обличчя:

— Рогволод винний в тiм, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичi пойняли його в полон i правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!

I вiн мерщiй зник, розтанув у темрявi, лишивши Богдана самого з думками й острахами.

В ЛIТО 423-е

Перейшли Iтиль-рiчку[7] унугундури, котраги, кутригури та iншi булгарськi язики, й послав Рогволод косакiв на них луганських, i прийшов князь луганський Годечан i рiк їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».

I не вдали данi, й була сiча велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки пiд рукою малi, й воротився вдруге, й була знову сiча вiд усходу до заходу сонця, й подолiли косаки, й булгари побiгли волаючи, й появ Годечан талiв[8], i полон многий, i вози, й вежi, й табуни, й вiвцi, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править пiд рукою руського князя й до сьогоднi, даючи дань.

В ЛIТО 424-е мiсяця сухого

Зима кiнчалася, колись пращури в сей мiсяць сушили порубаний лiс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пековi. Тепер же ланiв було досить, i не треба було сiкти i стинати дерев i сушити їх на морозi. Снiги стояли майже до колiна, твердi й злежанi за зиму. Й з останнiм снiгом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.

Богдан дивився на неї й не мiг угадати, хто б то мiг приїхати до них о такiй порi. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгiй гунi навопашки, метушилася коло гостi, й та кланялася до княгинi Ради, торкаючись правицею втоптаного снiгу.

То була жона, й мати мала провести її на свою половину хорому. В гнучкiй постатi прибулицi здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений i чекав, коли жони пiднiмуться сходами ганку й увiйдуть у широкi сiни.

Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осiннє небо, вiчми й розгублено стала, й хоч обличчя в неї, як i в матерi, було майже затулене чорним полотком, Богдановi по спинi сипонуло жаркими мурашками.

Мить розгубленостi тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князевi, плавко пiшла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати.

Богдан потупцявся в сiнях, вийшов на ганок, тодi його розiбрав сором, i вiн майже побiг сходинами вгору, до своєї свiтлицi, наслухаючи, що робиться на тiй половинi, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до свiтлицi заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але тi мовчали, й вiн так i не наважився спитати кого-небудь.

Мати прийшла тiльки перед смерком, коли Богдан мало не шалiв од цiкавостi й нетерплячки. Вона сказала:

— Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можi твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер…Чи чуєш мене, Божку? –глянула на сина Рада, бо вiн, здалося їй, не слухав i не чув того, що вона прохала.

— Чув єсмь…–озвався Богдан, але насправдi таки нiчого не чув. Коли два роки тому нарочитий мiж сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, вiн ще й посмiявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самi тiльки вiчi, й серце млоїлося цiлий день. Материнi слова бринiли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.

— Куди? –спитав вiн одним словом, як звик iще в дитинствi.

— До Нежинi, Божку. Вона вже друге лiто в своїх кревних. Коли князя Вогняна…Та ти й сам…То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.

I тiльки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарештi, що вiд нього вимагали, й вiдповiв у вже зачиненi дверi:

— Буде, як речеш.

Уранцi вiн вийшов у двiр, де можi й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була блiда, це значилося навiть по вузенькiй смужцi обличчя, не запненiй полотком, але очi її всмiхнулися Богдановi, й вiн почув:

— А ти-с вирiс, княже. Й зможенiв єси…

Богдан сказав не знати нащо:

— Еге…–Й сердито вiдвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тодi, дванадцять лiт тому, коли вiн, закоханий i сопливий, плакав у матерi на грудях.

— А я старiю, –мовила княгиня Ясновида.

— Скiльки ж маєш?

— Чотирма лiтами єсмь од тебе старiша, княже.

Вона вже мусила сiдати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Конi нетерпляче копали снiг. Стара госпожа проказала:

— Гладенької путi саням!

— Спаси Бiг вас, –тихо вiдповiла Ясновида, сягнула рукою снiгу й сiла в санки, закутуючи ноги ведмедном.

Це було в останнiй мiсяць зими. Коли ж снiг зiйшов i протряхли дороги в степу й у лiсах, Богдан звелiв сiдлати коня. Взявши з собою тiльки Вишату, погнав до Нежинi. Днiпро, щойно звiльнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював i Почайну, й Оболонь, навiть на Трухань-косi стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гiлля.

Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварi й Княжичi. Тут ще було мокро, земля Сiврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дiсталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорi в трепетовому лiсi вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловцiв за бобрами.

Над неосяжними плавнями стояв густий туман, i двом подорожнiм було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висiла така тиша, що й їхнi глухi голоси, й тупiт коней по вогкiй землi здавалися геть чужими й недоречними, нiби всьому початок у сiй забутiй людьми й кумирами пущi саме ся тиша, яка висне тут iз прадавнiх часiв.