Меч Арея

А в недiлю вранцi Богдан Гатило на чолi сотнi добре зоружених мечами й сулицями комонних можiв та боляр вирушив до стольного Витичева…

Сьогоднi вiн повертався з ратi, ведучи полон. Як зустрiне його Витичiв, чужий i нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив i лiг у землю отець його вiтця й сидiв на великокняжому столi брат батькового батька?

Лише на десятий день рать дiсталася Витичева. Зранку Гатило вiдiслав уперед отрока-нарочитича й тепер думав про неминуче спiткання.

Зустрiч була пишна. За три версти вiд стольницi, на розвилку, де пiщана дорога з Витичева вливалася в битий Соляний гостинець, переможцiв чекала пiвсотня святково вбраних комонникiв. Можi були в яскравих ногавицях i гунях, на головах мали до блиску начищенi шоломи –в кого мiдний, у кого бронзовий чи залiзний, у руках блищали коп'я, а на плечах –рiзнобарвнi корзна, що маяли на пружкому вiтрi. Вгледiвши Богдана, вони разом попiднiмали свої червленi щити й заходилися бити в них наконечниками копiй. Конi, нажаханi несподiваним барабанням, тупцювалися й косували бiлками очей. Коли ж лишилося крокiв iз десять, Богдан витяг iз пiхов двосiчний харалужний меч i пiдняв його над головою.

Тодi комонники, переставши бити в червленi щити, голосно закричали:

— Слава! Сла-а-ва!

Почувсь окремий голосисько:

— Слава Гатиловi!

Ворота стольного Витичева були широко розчиненi, по сей i по той бiк зiбралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Вiд ворiт одiйшла зграйка молоденьких дiвчаток i попрямувала назустрiч прибульцям. Попереду бiлява красуня, сором'язливо схиливши вiчi додолу, несла високий коровай, уквiтчаний вiнком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дiвчини, та подала йому вiншування й схилилася в низькому поклонi, аж намисто забряжчало їй на грудях i загойдалося, мiнячись барвами райдуги.

Коли князь цiлував коровай, незнайомий досi трем пойняв усе його тiло. Вiн завдав собi вроку, що коли в дiвчини синi очi, то на добре, коли ж нi, то мусить пильнуватися в цьому городi. Красуня пiдвела зiр i нiяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пiсня, дiвчина змiшалася з подругами, що спiвали, й Богдан так i не змiг роздивитися, якi в неї очi. Хор спiвав:

Їде наш князь, ой їде ясний,

Та на конi вороному.

Слава!

А за ним та можi з болярами,

Та всi на бiлих суть.

Слава!

— А Великого князя нема! Поряд, знявши мiдного шолома, тупцювався Борислав. Побiч нього сопiв Вишата. Всi сподiвались побачити Рогволода й тепер були нiби розчарованi.

— Гордує, –неприємно посмiхнувся Борислав. Богдан вiддав коровай Вишатi й скочив на коня. Ворота вiн промайнув в одну мить i спинився тiльки бiля самiсiнького княжого терема. На ганку стояв хлопець у довгiй сорочцi, пiдперезанiй мотузкою.

— А що князь Великий робе? –спитав у нього Бощан.

— Пощо тобi князь? –жваво всмiхнувся отрок у сорочцi.

— Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!

Хлопець мугикнув щось незрозумiле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вiкно. Прискакали Борислав iз Вишатою й стали з обох бокiв.

— Ти хто єси? –не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.

— Харя, –вiдповiв той, нахабно посмiхаючись.

— Скажи своєму князевi, що Богдан повернув з ополчення!

— Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збiгай сам.

Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити вiд сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий мiж.

— Княже, –тоненьким голосом погукав вiн Гатила. –Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.

Київський володар перезирнувся зi своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.

— Ходiм, коли просять.

Богдан, стиснувши зуби, злiз додолу й передав повiддя Вишатi. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увiйшли повз опасистого до хорому.

— Сюдою, –показував той у пiвтемрявi сiней. –До сiєї свiтлицi, до сiєї.

Вони ввiйшли в низькi дверi. Свiтлиця була простора й безлюдна. Попiд стiнами тяглися лави, вкритi вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стiл iз перехрещеними нiжками.

— Коли сте вмученi дорогою, то сiдайте чи влягайте на лавах, –сказав опасистий.

Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловiк у гарно поцяцьковану гуню, з-пiд якої визирав подiл бiлої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав мiцнi поробошнi, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезанi червоним шнур'ям.

— Ти хто єси? –спитав Богдан.

— Твiй дядько, княже, –вiдповiв гладун.

— Єутихiй? –недовiрливо поспитав Гатило. –То ти єси такий старий i гладкий? А ти не лжеш?

Єутихiй нiяково стенувся.

Богдан пiдiйшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комiр гунi й смикнув за вузенький ремiнчик сирицi, що виснув Єутихiєвi з шиї в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срiбний хрест. Київський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув.

— Рекли можi, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв їм вiри. Виходить, правду рекли?

— Правду, –знiчено мовив Єутихiй. Вiн поводився, мов на шкодi впiйманий отрок, дарма що був удвiчi старший за Богдана.

Богдан повернувсь i пiшов до вiкна, зашибленого великими платiвками слюди. Тодi повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрiдного брата. Поряд ще й досi стовбичив довготелесий Борислав, i кумеднiшої пари годi було й вигадати: Єутихiй сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп'ятеро гладшим. Лють вивiтрилася з Богдана, лишилась тiльки гидливiсть. Єутихiй стояв посеред свiтлицi, широко розчепiривши товстi ноженята в поробошнях, i ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дiд пильнує свiй стiл?

— А де ж Великий князь? –поспитав Богдан. Єутихiй розгубився.

— Отець…вiн…Його…

Богдан голосно засмiявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромi, й сього слiд було сподiватися. Стало по-справжньому смiшно – iстину речуть, нiби старi люди на схилку лiт починають нагадувати дiтей. Вiн пiдiйшов до двоюрiдного дядька й тицьнув пальцем у груди:

— А ти Великим князем скоро станеш?

Той усмiхнувся по-немовлячому щиро.

— Не вiдаю, княже.