Бляшаний барабан

На початку п'ятдесятих років, коли я почав писати свідомо, Гайнріх Бьоль був уже відомим, хоч іще й не загально-визнаним автором. Разом із Вольфґанґом Кьопеном, Ґюнтером Айхом та Арно Шмідтом він стояв збоку від тодішніх реставраційних процесів у культурному житті. Ще молода повоєнна література мала труднощі з німецькою мовою, яка в добу панування націонал-соціалізму виявилася скорумпованою. До того ж на шляху і покоління Бьоля, і молодших авторів, до яких я залічую й себе, засторогою стояла фраза Теодора Адорно. Цитую: «Написати вірш після Освенцима — це варварство, і це приводить також до усвідомлення того, чому стало неможливим писати вірші нині…»

Отже, більше жодного «Далі буде…». А проте ми все ж таки писали. Писали, звісно, вимушено сприймаючи Освенцим — як і Адорно в своїй книжці 1951 р. «Minima Moralia. Рефлексії знівеченого життя» — як цезуру й незагойну рану в історії цивілізації. Тільки так можна було оминути ту засторогу Адорно. Однак його попередження про небезпеку не втратило свого значення й понині. Автори мого покоління виявили йому відвертий спротив. Ніхто не хотів, не міг мовчати. Адже йшлося про те, щоб збити німецьку мову з її розміреної ходи, позбавити її ідилій і блакитної внутрішньої щирости. Нам, обпаленим дітям війни, залежало на тому, щоб зректися абсолютних величин, ідеологічної білизни й чорноти. Робили свою справу зневіра й скепсис, у дарунок від них нам діставалися численні сірі цінності. Принаймні сам я це каяття прийняв, щоб уже згодом відкрити для себе скарби своєї звинуваченої в усіх гріхах мови, її звабливу стриманість, її зачаєну схильність до глибокодумної проникливости, її надзвичайно гнучку твердість, переливи її діалектів, її простоту й багатозначність, її дивацтва й буйну красу умовного способу. Повернувши цю втрату, можна було йти далі — всупереч Адорно чи пам'ятаючи про його вердикт. Тільки так можна було після Освенцима писати далі — чи то поезію, чи то прозу. Тільки так повоєнна німецькомовна література, коли вона стала пам'яттю й не дала минулому скінчитись, могла виправдати для себе й для тих, хто прийшов у світ потім, загальноприйняте в літературі правило «Далі буде…». І тільки так пощастило тримати рану відкритою і за допомогою настирливого «Був собі…» чи «Була собі…» вберегти багато чого від забуття.

Досить часто на догоду тим чи тим інтересам лунала вимога підвести нарешті риску, віддати ганебне минуле історії й повернутися до нормального життя, однак література завжди повставала проти цієї такої зрозумілої і воднораз такої безглуздої вимоги. І не безпідставно! Бо щоразу, коли в Німеччині оголошували «нульову» годину, зчиняли галас про завершення повоєнного періоду — востаннє десять років тому, коли впала Берлінська стіна й постало питання про об'єднання Німеччини, — минуле знов наздоганяло нас.

У той час, у лютому 1990 року, я виступав у Франкфурті-на-Майні перед студентами з лекцією під назвою «Літературна творчість після Освенцима». Я підбивав підсумки, складав звіт, переходив від книжки до книжки й дійшов так до «Щоденника слимака», виданого 1972 року. Там рейки минулого й сучасного бігли паралельно, іноді перетиналися, а часом і зіштовхувались. У тій книжці дано відповідь на запитання моїх синів про мою професію: «Письменник, хлопці, — це така людина, що пише супроти минущости часу». Я сказав тоді студентам: «Таке ставлення до літературної творчости передбачає, що автор не підіймається над землею, не переходить у позачасся, а бачить себе сучасником, ба більше — підставляє себе під усі переміни минущого часу, втручається в них і стає на чийсь бік. Про те, чим загрожує таке втручання й ставання на чийсь бік, знають усі: відстань, яку має тримати письменник, може зійти нанівець, його мова починає перебиватися з хліба на воду, обмеженість сучасних йому обставин може обмежити і його самого та силу його уяви, звиклої до вільного розвою, і зрештою він наражається на небезпеку задихнутися».

Згаданий тоді ризик не покинув мене й по десятках років. Та чим би була професія письменника без такого ризику? Гаразд, можна було б жити в безпеці таким собі літературним службовцем. Та супроти сучасности письменник став би бранцем власних страхів на щось наштовхнутися. Зі страху втратити відстань він заблукав би серед речей надто периферійних, де лише ледве мерехтять міфи, а піднесене святкує саме себе. Ні, сучасне, що неухильно стає минулим, у такому разі наздожене письменника і влаштує йому допит. Бо кожен письменник народжується для свого часу, хай там як урочисто він запевняє, нібито з'явився на світ зарано чи запізно. Він не сам, не своєю волею визначає тему свого вибору, скоріше ця тема дається йому наперед. Принаймні я не міг ухвалювати рішення самостійно. Бо якби це залежало тільки від мене й мого азарту, то я шукав би собі виправдання за законами суто естетичними й, нічим не обтяжений і не завдаючи нікому шкоди, знайшов би свою роль у блазенстві.

Але вийшло не так. Зусібіч відчувався спротив. Викинуті з історичної вагітности, повсюдно лежали гори руїн і трупів. Я почав розгрібати цю масу матеріалу, але вона щодалі зростала, і на неї вже годі було заплющувати очі. До того ж я — із сім'ї біженців. Тому, крім усього, що жене письменника від книжки до книжки, — звичайнісіньке шанолюбство, острах перед нудьгою, механізм егоцентризму, — провокативну роль відіграла певність того, що безповоротно втрачено батьківщину. Розповідаючи, треба було зруйноване, втрачене місто Данциг не те що відвоювати назад, а просто підтримати. Писати мене спонукала ця одержимість. Я, чоловік досить-таки впертий, хотів показати самому собі й своїм читачам, що втрачене не повинне безслідно канути в забуття, а скоріше навпаки: в художніх засобах літератури воно має знову знайти свій образ — в усій своїй величі й нікчемній малості, зі своїми церквами й кладовищами, гуркотом верфей і запахом та глухим рокотом Балтійського моря, з давно змовклою мовою, цим теплим, мов корівник, буркотінням, з гріхами, що чекають на сповідь, і давніми, але не забутими злочинами, яких не відпустить жодна сповідь.

Такі втрати стали парником для творчої наснаги й невгасимої одержимости і в інших письменників. У кожному разі багато років тому ми із Сальманом Ружді в розмові дійшли спільної думки, що для нього його втрачений Бомбей, як і для мене мій втрачений Данциг, став джерелом і смітником, початком координат і центром усесвіту. Таке зухвальство, така химерність — неодмінна риса літератури. Ця риса була й лишається передумовою творчости, здатної мобілізувати всі можливості. За допомогою філігранного ремесла тонкої психологізації чи за допомогою реалізму, що його хибно тлумачать як достеменну, але нікудишню копію дійсности, з такими масами матеріалу не впоратися. Хоч як багато ми, з огляду на просвітницьку традицію, завдячуємо розумові, абсурдний перебіг історії глумиться над будь-яким її розумним тлумаченням.

Як і Нобелівська премія, що, коли розглядати її без усіх оцих святкових урочистостей, стоїть ногами на винаході динаміту, винаході, котрий, як і багато інших творінь людського розуму — хай це буде розщеплення атома чи також увінчана Нобелівською премією генна теорія, — приніс світові добро й страждання, так і література, зі свого боку, пов'язана з вибуховою силою, хоч викликані нею вибухи не відразу, а, сказати б, під лупою часу обертаються подіями й змінюють світ. Скільки часу потрібно було європейському просвітництву — від Монтеня через Вольтера, Дідро, Канта, Лесінґа й Ліхтенберґа, — щоб донести світильника розуму до найпохмурішого куточка схоластичної пітьми! Дуже часто той пломінчик гасили. Цензура стримувала ясне світло розуму. Та коли воно, зрештою, спалахнуло на повну силу, то саме прохололий, обмежений технічними можливостями, покликаний лише до економічного й соціального поступу розум виставив себе просвітництвом і прищепив своїм від самого початку непримиренним дітям, капіталізму й соціалізму, резонерський жаргон і кожному — свій шлях до поступу будь-якою ціною.

Сьогодні ми бачимо, до чого докотилися Геніально недолугі діти просвітництва. Не важко зробити висновок про те, в якому небезпечному становищі ми опинилися внаслідок спричиненого словами й уповільненого в часі ефективного вибуху. Звичайно, засобами просвітництва — бо інших у нас нема — ми намагаємось усунути цю шкоду. Ми з жахом виявляємо, що капіталізмом, відколи його брата, соціалізм, оголошено мертвим, рухає манія величі й що він почав безперешкодно заспокоюватись. Він повторює помилки свого живцем похованого брата й, збиваючись на догми, видаючи ринкову економіку за єдину істину, засліплений своїми просто-таки необмеженими можливостями, божевільно грає далі, тобто об'єднує все у світових масштабах, що дає лише надприбутки. Не дивно, що капіталізм, як і комунізм, який вдавився сам собою, виявляється нездатним до реформ. Глобалізація — це його диктат. І вже вкотре чуємо бундючно-непохибні заяви про те, нібито альтернативи глобалізації нема.