Бляшаний барабан

І так далі, й таке інше. З виходом у світ моїх перших двох романів «Бляшаний барабан» та «Собачі роки», а також опублікованого в період між ними повість «Кіт і мишка», я, все ще досить молодий письменник, рано пізнав те, що книжки можуть викликати збурення, будити лють і ненависть. Те, що поставало з любови до рідної країни, сприймалось як обгидження власного гнізда. Відтоді мене вважають постаттю суперечливою.

А тим часом я й далі лишаюся в пристойному товаристві, хоч багато хто хотів би бачити таких письменників, як я, в Сибіру чи ще деінде. Ми на таке не нарікаємо. Скоріше навпаки — стан постійного заперечення ми сприймаємо як життєво необхідний Для своєї професії, а також такий, що належить до одного з її ризиків. Так уже ведеться, що автори письмових подій свідомо люблять підкладати свиню сильним світу цього, які незмінно обстоюють своє право посідати місце на лаві переможців, через що історія літератури так само ставиться до розвитку й удосконалення методів цензури.

Неприхильність можновладців спонукала Сократа випити до дна келих з отрутою, послала Овідія на вигнання, примусила Сенеку розтяти собі вени. Найкращі літературні плоди, вирощені в західноєвропейських культурних садах, прикрашають поіменний реєстр католицької церкви — протягом сторіч і аж донині. Яких же масштабів пригнічення зазнало європейське просвітництво через цензурні заходи абсолютистського князівського панування? Скільки німецьких, італійських, іспанських чи португальських письменників фашизм вигнав з їхніх рідних країн, їхніх мовних стихій? Скільки письменників стали жертвою ленінсько-сталінського терору? І під яким тиском ще й нині перебувають письменники — чи то в Китаї, чи то в Кенії, чи то в Хорватії?

Я живу в країні, де спалювали книжки. Ми знаємо, що бажання в той чи той спосіб знищити ненависну книжку все ще або знов уже зринає в дусі часу й принагідно прибирає телегенічної форми, тобто знаходить своїх глядачів. Одначе багато гірше те, що переслідування письменників — а воно межує з погрозами вбивства чи й самим убивством — у всьому світі зростає, і світ уже звик до цього неспинного терору. Але та частина світу, що називає себе вільною, хоч обурено й галасує, як це сталося 1995 року, коли в Нігерії письменник Кен Саро-Віва разом зі своїми однодумцями був звинувачений у злочині проти батьківщини, засуджений до смерти й страчений, — ця частина світу до конкретних справ переходить лише тоді, коли екологічно обґрунтований протест загрожує зашкодити глобальному пануванню нафтового гіганта «Шель».

Одначе що обертає книжки, а відтак і письменників, на таку загрозу, що держава й церква, медіа-концерни й усілякі політбюро змушені вдаватися до контрзаходів? Рідко це бувають відверті виступи супроти панівної ідеології, відповіддю на які стає заборона слова, друку і щось ще гірше. Частіше достатньо вже самого літературного свідчення, що істина існує лише в множині — як, зрештою, існує не одна реальність, а численні реальності, — щоб назвати таке літературне явище небезпекою — смертельною небезпекою для того чи того власника однієї-єдиної істини. І те, що письменники — а це, власне, їхня робота — не можуть дати спокій минулому, надто хутко беруться розтроюджувати вже загоєні рани, викопують у запечатаних підвалах трупи, входять до заборонених кімнат, поїдають святих корів, одне слово, те, що для них узагалі нема нічого святого, навіть сам капіталізм, — усе це накликає на них підозру й покару. Проте найбільшою їхньою провиною було й лишається те, що в своїх книжках вони не хочуть ставати на бік того чи того переможця в історичному процесі, а радше люблять потинятися там, де на узбочині історичного процесу опиняються переможені, які не мають змоги взяти слово, хоч могли б розповісти багато чого. Бо той, хто надає їм слово, ставить під питання саму перемогу. Той, хто оточує себе переможеними, сам стає одним із них.

Певна річ, сильні світу цього, вбрані в ті чи ті кольори часу, загалом не мають нічого проти літератури. Вони навіть воліють оздоблювати нею свій дім і ладні її підтримувати. Нехай вона потішає людей, слугує розважальній культурі, тобто не лише бачить негативне, а й промінчиком надії світить людям у їхній скруті. Загалом «позитивний герой» був і лишається бажаним, хоч вимога щодо нього стоїть і не так однозначно, як це було за комуністичних часів. Нині в безмежних джунглях вільного ринку він може спокійнісінько поводитись, як Рембо, з усмішкою на вустах устеляючи трупами свій шлях до успіху; це — такий собі зальотник, що, перезаряджаючи автомата, встигає швиденько взяти жінку, переможець, що лишає позад себе переважно невдах, одне слово, герой, який ставить позитивні віхи в нашому ґлобалізованому світі. І бажання мати такого заядлого оптиміста сповнюється за допомогою завше і всюдисущих засобів масової інформації; Джеймс Бонд породив цілу плеяду схожих на себе, як вівця Доллі на свою маму, дітей. За його фасоном добро так само холоднокровно може й далі перемагати зло.

То що ж, його протилежність чи противник — негативний герой? Не конче. Я вийшов, як ви переконалися, читаючи мої книжки, з мавритансько-іспанської школи шахрайського роману. У цій школі боротьба з вітряками лишилася моделлю, що пережила цілі сторіччя. Отже, пожива шахрая — це комізм поразки. Шахрай дотепно мочиться на стовпи влади, підпилює її опори, хоч і знає, що він ані розхитає святилище, ані перекине трон. А ось величне, щойно мій шахрай пошвендяє собі далі, має досить жалюгідний вигляд, а трон трохи захитається. Його гумор бере гору над зневірою. Поки в Байройті перед очима унизаної коштовностями публіки тягнуться «Сутінки богів», чуємо, як шахрай гиготить, бо в його театрі поряд ідуть трагедія й комедія. Він глумиться над переможцями, що невідворотно наближаються, й примушує їх спотикатись. І хоч його поразка викликає в нас сміх, однак сміх цей якийсь аж надто неоковирний: він застрягає в горлі, і навіть його щонайдотепніший цинізм має трагічний крій. Окрім того, на погляд пофарбованих у червоне або в чорне критиканів, цей шахрай — формаліст, авжеж, ман'єрист найвищого гатунку: він дивиться в далекоглядну трубу, повернувши її навпаки. Час маневрує в нього на сортувальній станції. Шахрай повсюдно ставить своє дзеркало. І ніколи не знаєш, чий черевомовець він тепер. Задля привабливої перспективи на шахраїв манеж іноді навіть виходять карлики й велети. Так Рабле все своє діяльне життя втікав від світської поліції та святої інквізиції, позаяк його неприродні завбільшки Ґарґантюа й Пантаґрюель поставили з ніг на голову світ, побудований на схоластичному вченні. Який пекельний регіт випустили вони на волю! А коли Ґарґантюа, вмостившися своєю широкою сідницею на вежах собору Святої Богоматері й, попісявши звідти, залив увесь Париж, люди сміялися, доки не потопились. Або, якщо в свідки ще раз закликати Свіфта: його кулінарну пропозицію пом'якшити голод в Ірландії можна було б підхопити в дусі часу й під час наступного світового економічного форуму, коли керівникам держав накриють стіл, подати дітей тепер уже не ірландських злидарів, а вишукано приготованих вуличних дітлахів із Бразилії чи з Південного Судану. Таку художню форму називають сатирою. Вона, як відомо, має право на все, навіть подразнювати сміховий нерв усілякими жахіттями.

Коли 2 травня 1973 року тут виступав з промовою Гайнріх Бьоль з нагоди вручення йому Нобелівської премії, він, порівнюючи такі нібито незбіжні позиції здорового глузду й поезії в дедалі вужчому середовищі, в останній фразі висловив жаль з приводу того, що за браком часу не встиг спинитися на одній речі: «Мені довелося пропустити гумор, що його, хоч він — також не класовий привілей, ігнорують і в поезії, і як пристановище опору». Що ж, Гайнріх Бьоль знав, яке місце Жан Поль, навряд чи ще популярний, посідає в паноптикумі німецьких світил, яку іронічну посмішку і з боку правих, і з боку лівих викликала — а я продовжу: і викликає — літературна творчість Томаса Манна. Бьоль мав на увазі, певна річ, не побутовий, не кухонний гумор, а, звісно ж, нечутний сміх між рядками, хронічну схильність свого клоуна до смутку, зневірений комізм того колекціонера, що архівував мовчання. Це, до речі, діяльність, яка в багатьох засобах масової інформації в розумінні отого нагадування «Далі буде…» обернулася на таку собі школу і як «добровільний самоконтроль» вільного Заходу стала привабливим прикриттям цензури.