Бляшаний барабан

У той же час барабан, нехай і не одразу, починає його годувати, причому як матеріально, так і, можна сказати, «духовно». З одного боку, Оскар робить кар’єру популярного, з непоганим заробітком музики, а з другого — нібито усвідомлює сакраментальну важливість своєї «барабанної» діяльности. Недарма одного разу він повісив свій інструмент на шию гіпсового зображення Сина Божого, що нібито мало б потвердити чи не їхню «ідентичність»… А набагато пізніше, коли французькі поліцейські затримали Оскара як можливого вбивцю сестри-жалібниці Доротеї, він так їм і назвався: «Я — Ісус Христос!»

Та й Ісус нібито симпатизує Оскарові, навіть вибиває на його барабані «Ділі Марлен» й інші популярні ритми. Проте коли Оскар нарешті зібрався йти й Ісус спитав його, чи любить він Сина Божого, то у відповідь почув: «Та я тебе ненавиджу, пуцьвірінку, тебе й усі твої витребеньки». А Ісус йому: «Ти, Оскаре, камінь, і на цьому камені я створю Церкву мою. Йди за мною». І нашого героя ці слова так розлютили, що він відломив палець у гіпсового зображення Бога.

Як бачимо, все тут збудовано на суперечностях, навіть, достеменніше було б сказати, на якійсь примхливій (а то й небезпечній) дійсності. Ось ще один із безлічі прикладів: «Він іде. Він уже йде! І хто ж це прийшов? Маленький Ісус, Спаситель? Чи то небесний газівник, із газометром під пахвою, який без угаву цокає?… Він виявився поступливим і пустив у труби Святого Духа, щоб можна було зварити голуба…»

Отже, Добро і Зло не розрізнити… А можливо, навіть, вони не роздільні?!. І в той же час вони не є цілісністю…

Коли ховали його передчасно померлу матір, яку Оскар по-своєму любив, він хотів стрибнути на домовину. Він хотів сидіти на вікові труни й барабанити. Не по блясі, а по вікові труни хотів стукати Оскар своїми паличками». І водночас йому хотілося лежати в материнській могилі… І це також ніби дві сторони однієї медалі…

Тут, очевидно, настав час поміркувати над деякими особливостями Оскара Мацерата як людини і як літературного героя. Пам'ятаєте: він з'явився на світ цілком сформованою особистістю, а водночас бажав би не покидати материнського лона. Лише перспектива володіти барабаном (нагадаю про це ще раз) спонукала його відмовитись від жаданого прихистку. Але нібито лиш на деякий час спонукала. Адже героя, як ми вже знаємо, невідступно вабить вічний спокій материнської могили…

Було б, певна річ, наївно пояснювати ці дивацтва Оскарової натури якоюсь його індивідуальною психологією, бо, звичайно ж, він — «фігура» в тому ж сенсі, в якому, якщо пам'ятаєте, вживав це визначення Еліас Канетті, ведучи розмову з Германом Брохом про свій роман «Засліплення». Інакше кажучи, Оскар тут такий собі «медіум», що з його допомогою автор має намір покопирсатися у смердючій купі, якою, на його думку, була, є і буде історія роду людського.

Адже є єдиний логічний висновок, що випливає з упертого небажання нашого героя з'являтися на світ і тим більше — з його прагнення вернутися в затишок могильного забуття, — це непохитна впевненість у тому, що світ цей взагалі не вартий нашої в ньому присутности…

Не випадково ж «Бляшаний барабан» зачинається таким епізодом: восени, посеред безкрайнього поля сидить біля вогнища майбутня Оскарова баба, Ана Бронська і ласує печеною картоплиною. Повз неї, як звикле, рятуючись від поліцейської погоні, пробігає Йозеф Коляйчек: за національністю він, як і вона, із кашубів (про них у романі сказано: «… наш брат — і поляк несправдешній, і німець несправдешній».

Ана Бронська, певна річ, ховає Коляйчека під своїми чотирма спідницями. Сидячи там, він невідомо в який спосіб примудряється зробити їй дитину, тобто майбутню матір майбутнього Оскара. Невдовзі Коляйчек став бабиним чоловіком і плотарем, але підпалювання не зрікається. Одного разу, знову рятуючись від поліцейських, він чи то потонув під плотом, чи то подався до Америки і став там мільйонером.

Ця «кашубська історія» лише підтверджує все сказане вище: адже і вона осіла в свідомості Оскара насамперед незнищенним бажанням сховатися від страшного, немилосердного світу під чотирма бабиними спідницями.

Проте певний слід у душі нашого героя, очевидно, залишив і дідів потяг до підпалів, або, краще сказати, — до будь-якого руйнування. Він, такий собі «вічний триліток», окрім уміння віртуозно вибивати на барабані, був обдарований ще одним незвичним хистом: міг німим криком різати скло. І на темних вулицях нічного Данцига виступав у своїй геть уже дивній ролі: виріже, бувало, охайно вітрину ювелірної крамниці, сховається — і спокушає легкою здобиччю добропристойних нічних перехожих (диявол-спокусник — ось ще одна Оскарова функція в цьому чудному романі).

Саме таким робом він спокусив брата в других своєї матері, Яна Бронського, якого — можливо, й небезпідставно — вважав своїм батьком, оскільки Ян з його матір'ю спав, а до того ж був ще, як і Оскар, синьоокий…

Навколо нашого героя розігрується щось на кшталт античної комедії: не лише Мацерат, який вважається його батьком, водночас, нібито ним і не є, але й Курт, молодший Оскарів брат, названий сином нашого героя, бо «трирічний» Оскар не раз бавився в постелі з Марією, новою дружиною, свого гаданого батька…

Що тут істина, а що — облуда, так і лишається нез’ясованим. Та це й не має для Ґраса жодного значення.

Про оборону Польської пошти, про війська маршала Рокосовського в Данцигу та про книгу Ґюнтера Ґраса «Моє сторіччя»

«…Посеред Тихого океану попливли назустріч один одному два величезні, розцяцьковані, мов готичні храми, авіаносці, встигли ще дати літакам злетіти зі своїх палуб, а тоді пустили один одного на дно. Але літаки не мали тепер куди сісти, вони безпорадно й суто алегорично зависли, як ото янголи, в повітрі, з ревищем випалюючи запаси пального».

Ці рядки не так таврують нелюдяність війни, не так навіть засуджують її кривавість, як ніби тицяють пальцем у її цілковиту абсурдність, у її наперед передбачену безсенсовість. Саме тому й питання, хто з ким і заради чого воює, тут навіть не ставиться. Авторові не кладеться до голови, щоб зацікавитись, «справедлива» чи, відповідно, «несправедлива» змальовувана ним війна.

Річ навіть не в тому, що в його очах винищування собі подібних не може бути виправдане жодними резонами, навіть і тими, що комусь можуть видатися «високими» і «святими». Але керується він аж ніяк не прописами християнської моралі. Ні, позиція Ґраса зумовлена тим, що в його очах людська історія позбавлена будь-якої «істинної» (або, якщо хочете, «високої») Мети, до досягнення якої усім нам треба було б прагнути… Хоча про яку мету може йти мова, якщо і вибір маєш робити між абсурдним буттям і вільним від клопотів небуттям?…

Чи не з цієї причини у «Бляшаному барабані» маємо досить-таки розлогий розділ, де автор цілком несподівано починає кпити з того, що навіть йому мало б бути по-своєму якщо не святим, то хоча б дорогим. Я маю на увазі зображення подій, пов'язаних з обороною данцизької Польської Пошти у перші години Другої світової війни.

Оскільки автор «Бляшаного барабана» також, і в тому нема жодного сумніву, кашуб, йому б годилося симпатизувати полякам. Не кажучи вже про те, що німці напали на його, в певному сенсі компатріотів, таємно і віроломно, до того ж силами, що значно переважали польські…

Ні, німцям, звичайно ж, Ґрас не симпатизує. Просто в історії захоплення пошти їх нібито й не існує: так, вибухають снаряди, свистять кулі, але нема людей, тобто, в даному разі, німців, що атакують, що в якийсь спосіб виявляли б себе через вчинки… Натомість аж надмір польських оборонців… Але те, що за логікою речей мало б бути трагедією, стає — саме через поведінку цих поляків — ганебним фарсом…

Черговий барабан нашого героя перетворився мало не на непотріб, а хоч так-сяк полагодити його здатен лише пан Кобієла, комендант Польської пошти. І Оскар умовляє Яна Бронського з ним туди сходити. Патологічно боягузливий Ян досі вперто відмовлявся з'являтися в такому небезпечному місці, але на цей раз чомусь легко погодився. Проте щойно дядько і небіж (або батько і син?) переступають поріг Польської пошти, як починається її штурм: стрілянина, трупи, поранені.