Бляшаний барабан

Я загасив і викинув сигарету. Вона впала якраз у борозенку між рифлями на ескалаторі. Оскар ще трохи проїхав під кутом сорок п'ять градусів до неба, потім прокатався три крочки поземно, дав рухомим дерев'яним східцям вивезти себе вслід за нецеремонною поліцейською парочкою й перед поліцейською бабусею на нерухомий ґратчастий п'ятачок, а коли криміналісти відрекомендувалися й назвали його Мацератом, він, розвиваючи свою ескалаторну ідею далі, сказав спершу по-німецькому: «Я — Ісус Христос!», тоді, позаяк перед ним стояли представники міжнародної поліції, те саме по-французькому й нарешті по-англійському: «І am Jesus!»

Але заарештували мене все ж таки як Оскара Мацерата. Я без опору віддався в руки і — позаяк надворі, на Avenue d'Italie, йшов дощ — під парасолі кримінальної поліції, але ще не раз тривожно, злякано озирався, шукаючи очима й навіть кілька разів угледівши — о, вона це вміє! — в людському потоці на авеню й у стовпищі навколо поліцейського фургончика моторошно спокійне обличчя Чорної кухарки.

Тепер у мене вже не зосталося слів, але я маю ще обміркувати, що Оскарові робити після того, як його неминуче звільнять із лікувально-опікунського інтернату. Одружуватись? Лишатися старим парубком? Емігрувати? Повертатися в натурники? Купити каменярню? Збирати учнів? Заснувати секту?

Усі можливості, що нині відкриваються перед тридцятирічним, треба спробувати. А чим їх спробуєш, як не барабаном? Отже, я перекладу для своєї бляшанки ту пісеньку, що лунає в мені щораз живіше й страшніше, я викличу Чорну кухарку, про все в неї розпитаю і завтра вранці переловім своєму санітарові Бруно, як має далі жити тридцятирічний Оскар під чимдалі чорнішою тінню дитячого страху. Бо те, що колись лякало мене на сходах, те, що в підвалі, де ми брали вугілля, гугукало, аж я не втримувався, щоб не засміятись, те, що, однак, завжди було, розмовляло на миґаг, кашляло в дірочку для ключа в замку, зітхало в грубі, скрикувало разом із дверима, валувало з димарів, коли судна в тумані подавали гудки чи коли між подвійними рамами на вікнах годинами конала муха, навіть коли вугрі зажадали моєї матусі, а матуся — вугрів, коли сонце сідало за Турмберг і жило там для себе, — то справдешній бурштин! Про кого думав Герберт, коли дерся на оту дровиняку? Або взяти головний вівтар — чого був би вартий католицизм без кухарки, яка чорнить усі сповідальні? То вона кинула свою тінь, коли розпався на порох увесь іграшковий світ Сиґізмунда Маркуса, а в дворі будинку з помешканнями на винайм дітвора — Аксель Мішке і Нухі Айке, Зузі Катер і Гансик Колін — розмовляла про це вголос і співала, варячи суп із товченої цегли: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так! Винен ти, і винен ти, а найбільше — ти. Чи прийшла Кухарка чорна?…» І вона щоразу приходила, навіть коли пінився порошок із присмаком маренки, хоч який невинно-зелений вигляд мала та шипучка; в усіх шафах з одягом, де я будь-коли ховався, ховалась і вона, це вже потім вона накинула на себе хитрюще трикутне личко Люції Ренвальд, поглинала бутерброди з ковбасою в шкурці й заганяла трясунів на трамплін — лишився тільки Оскар, він споглядав мурашок, знаючи, що то — її тінь, вона розплодилась і шукає собі чогось солоденького, й усі оті слова: благословенна, скорботна, благодатна, діва над дівами… й усі оті камені: базальт, туф, діабаз, гнізда в черепашнику, такий м'який алебастр… і все оте потрощене голосом скло, прозоре скло, тонюсінькі витвори склодувів… і бакалійні товари: борошно й цукор у блакитних півкілограмових і двістіп'ятдесятиграмових мішечках… А потім — чотири коти, одного з яких звали Бісмарк, мур, що його довелося побілити наново, схиблена на смерті Польща, а також екстрені повідомлення про те, хто, коли й що пустив на дно, картоплини, що лунко падали з ваг, те, що звужується до ніг, кладовища, на яких я стояв, плити, на які я ставав навколішки, кокосові волокна, на яких я лежав… усе, що втрамбовано в бетон, цибулячий сік, від якого течуть сльози, каблучка на пальці й корова, що лизала мене… Не питайте Оскара, хто вона така! Слів йому вже забракло. Бо те, що колись сиділо в мене за спиною, а тоді цілувало мій горб, відтепер завжди і всюди виходить мені назустріч:

Виступ Ґюнтера Ґраса з нагоди вручення Нобелівської премії

«Далі буде…»

Вельмишановні члени Шведської академії, пані й панове!

У дев'ятнадцятому сторіччі примітка «Далі буде…» вказувала на те, що прозовий твір ще не завершено. Щоденні газети й тижневі часописи щедро надавали місце в своїх підвалах для таких творів. Роман із продовженням був у розквіті. Поки розділ за розділом хутко з'являлися друком, середина твору ще тільки поставала в рукопису, а кінцівка ще не була й придумана. Однак читача тримали в напрузі не лише тривіальні історії, від яких кидало в дрож чи стискалося серце. У такий спосіб, шматочками, з'являлися й декотрі Діккенсові романи. Як роман з продовженнями виходила й «Анна Кареніна» Льва Толстого. Саме за тієї доби, що невтомно постачала на ринок масові товари з продовженням, Бальзак, тоді ще невідомий автор, опановував техніку досягати в розповіді особливої напруги в кінці кожної подачі. Та й майже всі романи Теодора Фонтане спершу побачили світ у газетах і часописах як романи з продовженням — скажімо, ті ж таки «Життєві злигодні», з приводу яких власник газети «Фосіше цайтунг» обурено вигукнув: «Чи настане коли-небудь кінець цій повійницькій історії?!»

Та перше ніж прясти основну нитку свого виступу далі чи висотати з неї побічну, я хочу завважити, що ця зала й Шведська академія, яка мене сюди запросила, з погляду суто літературного мені не чужі. У моєму романі «Пацючиха», який вийшов майже чотирнадцять років тому і про жахливі події наприкінці якого, можливо, ще пригадує хтось із читачів, у Стокгольмі перед досить різношерстим товариством виголошують хвалебну промову на адресу пацючихи чи, правильніше сказати, лабораторної пацючихи.

Їй присуджено Нобелівську премію. Треба сказати, нарешті. Бо в списку претендентів її ім'я стояло вже багато років. Її вважали фавориткою. І ось ця білошерста, червоноока лабораторна пацючиха, що представляла мільйони піддослідних тварин — від морських свинок до макакрезусів — дочекалася високої чести. Це завдяки їй, насамперед саме завдяки їй — так стверджує оповідач у моєму романі — стали можливими всі вшановані Нобелівською премією дослідження й винаходи в галузі медицини, а щодо відкриттів Нобелівських лауреатів Ватсона й Кріка — у майже безмежній дослідницькій царині генної інженерії. Відтоді клонувати можна більш чи менш легально — не лише кукурудзу та городину, а й усіляких тварин. Тому пацюки-люди, що наприкінці згаданого роману, тобто в постгуманну добу, виступають щораз владніше, називаються «ватсонкріками». У них поєднано найкращі якості, що мають обидва ці види. Пацюче наявне в людині, й навпаки. Саме в такому розплоді світ, схоже, вбачає своє одужання. Настав час, коли після великої катастрофи, що її пережили тільки пацюки, таргани, гнойові мухи та ще рештки риб'ячої й жаб'ячої ікри, серед хаосу знов пощастило відновити лад — і то з допомогою ватсонкріків, що, хоч як дивно, також урятувалися.

Та позаяк цій розповіді був відкритий шлях до отого «Далі буде…», а слова з нагоди вручення лабораторному пацюкові Нобелівської премії не завершують роман таким собі піднесеним акордом, то тепер я маю змогу принципово звернутися до розповіді як до форми пережитого і форми мистецтва.

Розповідали люди з давніх-давен. Ще задовго до того, як людський рід почав навчатися писати й помалу опановувати грамоту, люди одне одному щось розповідали й одне одного слухали. Невдовзі серед тих, хто ще не вмів писати, з'явилися такі, що вміли більше й краще розповідати чи переконливіше брехати. А з-поміж цих знову ж таки вирізнялися ті, котрі спритно примудрялися загачувати спокійний плин своєї розповіді, доводити загачений матеріал до того, що він виступав з берегів, спрямовували його в інше русло, яке вже не пересихало, а несподівано оберталося на широке річище, і це річище несло з собою, певна річ, багато всіляких уламків, унаслідок чого виникали побічні лінії й дії. А позаяк ці щонайперші оповідачі, яким не потрібне було ні денне світло, ні лампа і які непогано вміли нашіптувати навіть у темряві, ба більше — у пітьмі чи в сутінках вони вміли надавати своїй розповіді ще більшого напруження й уривали свою розповідь, либонь, лише через втому, обіцяючи, що «далі буде…», — саме через це в них з'являлося багато слухачів, котрі також уміли оповідати, хоча, щоправда, й не так невтомно.