Меч Арея

Мiсяця липня в перший день

Раннього недiльного ранку, –ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, –повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подiї.

Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Києвому й кого не застане, бо життя –й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку –рiч складна й не пiддається нiяким законам i правильникам.

Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових ворiт –по той бiк Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й iнших кумирiв. Вiн долав останнi версти до городу Києвого з нетерпiнням украй виснаженої лiтньої людини якнайшвидше дiстатися рiдного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповiв йому про все, що сталося в Києвому городi й що мало вiдбутись, вiн тiльки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобiт i вийшов за ворота.

По другий бiк Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовицi старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пiшов туди, але ворота ще були на засувах, вiн подумав i звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кiнцi якої був двiр Войслава.

Колишнiй велiй болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидiв на сходах терема, спросоння клiпаючи й чухмарячись. Вiн крикнув на псiв, що посiли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий i нечесаний.

Обидва велiможi посiдали на сходинах.

— З царя-городу їдеш? –спитав Войслав.

— Iз царя-городу Константинополя й iз Рима.

— Що там греки й латинцi?

— Та що ж…

Годоєвi не хотiлося розмовляти, але Войслав гукнув у дверi:

— Мунчо! Пива принеси нам з холоднiшого зимника!

Челядник збiгав i швидко повернувся з двома великими коряками пiнястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.

— Знав єси воєводу римського Ецiя?

— Авжеж. То й що?

— Нема вже Ецiя.

— Вмер?

— Умер! –хмикнув Годой. –Умер, та не сам…

Вiн знову сьорбнув з коряка й розповiв старому конюшому про полководця латинських легiонiв.

Флавiй Ецiй не був римлянин. Вiн народився в лiто 395-е й походив з давнього iллiрiйського княжого роду. Коли вiзiготський король Аларiх удерся на територiю Схiдньої Римської iмперiї й зруйнував Корiнф, Аргос i Спарту, iмператор Аркадiй, неспроможний дати вiдсiч варварам, змушений був одкупитися вiд них, призначивши Аларiха своїм намiсником в Iллiрiї. То було в те-таки 395 лiто. Через шiсть лiт Аларiх вирiшив здобути Рим, але зазнав поразки вiд Стилигона. Нарештi по смертi Стилигоновiй, опiсля кiлькаразової облоги, йому в лiто 410-е пощастило взяти Рим i пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сiцiлiю й Африку, Аларiх умер.

Його смерть дала волю юному Флавiєвi Ецiю, який був талем од Константинополя при дворi Аларiха. Та ненадовго. По кiлькох мiсяцях Ецiя взято талем до двору Великого князя Данка, де вiн прожив майже два лiта. Ецiй вiдзначався мужнiстю й ратним умiнням, добре знав готiв та iнших варварiв, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провiдних полководцiв.

Коли в лiто 423-е iмператор Гонорiй умер i, пiсля скинення узурпатора Iоанна, на стiл було посаджено небожа Гонорiєвого й Теодосiєвого, константинопольського ставленця Флавiя Валентинiана III, Теодосiєва сестра Пульхерiя змусила римський сенат призначити опiкуном молодого Валентинiана не когось iншого, а iллiрiйця Флавiя Ецiя. Таким чином Константинополь забезпечував собi довгорiчний вплив на полiтику Захiдньої iмперiї.

На вимогу Рима й Константинополя Флавiй Ецiй повiв 451 року вiйну й з Аттiлою, хоч, знаючи сили схiднiх варварiв, мало вiрив у перемогу. Валентинiан зумисне штовхнув Ецiя на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттiла, перемiгши римлян та їхнiх союзникiв, опинивсь в Iталiї, вийняв колишню стольницю iмперiї Медiоланум та iншi городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентинiан пошкодував за свiй нерозумний учинок: iмперiя доживала останнi днi, вже нiхто й не сподiвався, що так званi гуни вiдмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвiялася й Аттiла хто зна й чому помилував Рим, Валентинiан узявся за стару думку.

Поразка не знищила Ецiя в очах легiонiв. Сталося навпаки: всi в Римi пересвiдчилися в нездарностi Валентинiана, й авторитет Ецiя продовжував зростати.

Валентинiан Третiй сказав своїм прибiчникам:

— Двох Флавiїв для Риму забагато.

Змовники приманили полководця до Рима й пiдступно схопили його. Гордий iллiрiєць пiдозрював, нащо викликає його iмператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформованi легiони за традицiйним для них кордоном по той бiк Рубiкону.

Прибув пiзнього вечора, коли й патрицiї, й плебеї, й численний люмпен уже спали, коли над сiмома горбами Рима панував сонний морок. Ецiй їхав верхи в супроводi нечисленної учти, й кiнський цокiт вiдлунював серед безладного скуповиська маленьких i великих будинкiв обабiч стародавньої Священної Путi. Коли ж Палатинський горб лишився позаду й Ецiй зi своїми друзями став пiдiйматись на Капiтолiй, з бiчних вуличок вихопилася добра сотня латникiв на конях. Ецiй був приголомшений. Вiн не сподiвався такого пiдступу. Думав, що Валентинiан спершу викличе його й почне, як завше, дорiкати своєму колишньому опiкуновi за всi сущi й не сущi грiхи. Але латники вдарили з усiх бокiв разом.

Ецiєвих захисникiв було негайно зiм'ято, самого полководця збили з коня, скрутили руки на спинi й погнали до iмператорового хорому. Та незабаром латники повернулися з Капiтолiю. Один з них тяг за конем на довгому мотузцi ще живого Ецiя. Вiн, б'ючись головою та зраненим тiлом об глибокi баюри Священної Путi, стогнав i просив себе добити, кленучи й латникiв, i їхнього iмператора Валентинiана Третього. Та кати тiльки кололи його з сiдел довгими списами й тягли та тягли вниз, до Тiбру.

Годой, якого посадили в чималому теремi на Священнiй Путi, що вела з Капiтолiю на Палатин, бачив усе те й не мiг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тiльки вранцi довiдався. Хрест, який вiн змалечку носив у пазусi, пiк йому груди. На брукiвцi перед сольським теремом запеклася чорна смуга кровi, змiшаної з пилюкою. Як же так? Христос же заповiв бути милостивими до повержених i страждущих…Як же так?..