-->

Меч Арея

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Меч Арея, Бiлик Iван-- . Жанр: Современная проза / Историческая проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Меч Арея
Название: Меч Арея
Автор: Бiлик Iван
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 336
Читать онлайн

Меч Арея читать книгу онлайн

Меч Арея - читать бесплатно онлайн , автор Бiлик Iван
Меч Арея — історичний роман українського письменника Івана Білика (1930—2012), вперше виданий у 1972 році. У творі описується життя вождя гунів, Аттіли (представленого в книжці як київський князь Богдан Гатило). У романі «Меч Арея» автор зумів зацікавити читачів гіпотезою, що гуни — це слов'яни й безпосередні пращури українців. А вождь гунів Аттіла — київський князь Гатило. Стрімкий сюжет, захопливі пригоди героїв, цікаве життя київського князя Богдана Гатила, сповнене героїзму та драматизму.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

Перейти на страницу:

Старий конюший гайнув до княжих ворiт, а тодi вулицею за город. I перед самим смерканням Залозним шляхом i всiма путiвцями, що тяглися рiвнобiжне з ним, виїхало сорок можiв комонних, i кожен вiв по собi запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозi, не стуливши ока й не злазячи з сiдла, кiнь же пiд вершником упаде за пiвдня.

Вгадав мiж Лосько, який вирушив лiсовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Вiн здогнав ускокiв на четвертий день за городцем Iзяславом, що належав деревлянському жупановi Ярошу. Готський таль Валтарiй Аквiтанський, тримаючи за повiд сiрого яблукатого жеребця з бiлим хвостом та бiлою гривою, пив воду з Горинi. Вiн навiть не встиг сiсти верхи, коли налетiв княжий дружинник Лосько, пустивши повiд запасному коневi. Гот витяг меч iз золотого пiхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Бiлявий довгочубий Валтарiй упустив меча й упав. Лосько злiз i замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськовi доводилося не раз бачити на княжому дворi.

— Не вбивай…

Русин подивився на лежачого й зашилив меч свiй назад у пiхво. Валтарiй люто блимав на нього, розгублений несподiваною ласкою.

— Нехай, –сказав Лосько. –Не моє то дiло, лиш князеве. Рече милувати –помилує, рече потяти –потне…

Вiн перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тодi прикрутив до сiдла мотузкою за обидвi ноги й наказав дiвчинi теж сiдати. Iладiка мовчки скорилася його волi. Вигляд у неї був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось i майже не прикривало грудей, i вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюцi на шляху.

— Пощо-с така нещасна? –спитав Лосько. Iладiка кивнула на скрученого в сiдлi Валтарiя.

— Бита єси? Чи поята?

Вона глянула на русина, тодi на гота й не вiдповiла нiчого. Йшли наквапом. Валтарiй то втрачав свiдомiсть i починав хилитися набiк, примотужений коневi попiд черево, то знову випростувався.

Ввечерi коло багаття вiн сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:

— Був би-м одяг калантир…

Лосько посмiхнувся:

— Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.

Настрiй у нього був добрий. Тепер вiн отримає з Гатила обiцяну винагороду й зможе справити собi власного коня чи бодай пару воликiв. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три лiта тому. Тодi кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськовi. Тепер вiн одержить iз князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покiйного можа Глiба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири[48]…В тiй же вирi людина завжди зможе дати собi раду.

Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволi: Валтарiй не змiг би витримати їзди швидкої, Лоськовi ж кортiло вручити готського таля Богдановi живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навiть першим, i се сповнювало його серце гордiстю й новими надiями. Здавши бранцiв зрадiлому Войславовi, Лосько погнав коня з ворiт. Лише тепер вiн одчув з усiєю силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негiдь. Вiн проминув Полудневi ворота й, махнувши до товаришiв у сторожi, пойняв бiлогородську путь. Усi вже давно сидять удома, його ж рiднi побиваються за ним, хоч, певно, й дiзнались, шо з далекої ратi вiн повернувся живий-здоровий.

Тодi йому спало на думку щось iнше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищi годованим можем –замiсть убитого взимку Глiба?

Й вiн зострожив стомленого коня, щоб подiлитися думкою з рiдними…

Гатило негайно почув про повернення втiкачiв –сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибiг на сходи, пойнятий пiвтори сiдмицi тамованою люттю. Готський княжич Валтарiй Аквiтанський сидiв посеред двору зi скрученими назад руками, грекиня ж вiдiйшла трохи вбiк. Першою думкою в Богдана було –потяти обох на коренi тут-таки, серед свого дворища. Вiн до половини витяг меч, Iладiка ступила йому назустрiч, упала навколiшки й затулила вид руками, чекаючи останньої митi.

Гатило завмер, так i не витягши меча. На нiй було пошматоване бузкове полоття, й крiзь дiрку випнулось припале курявою круглясте персо. Вiн узяв її за руку, й дiвчина вискнула вiд несподiванки.

— Йди до хорому! –грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Iладiка, заточуючись, пiшла, й тiльки коло ганку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. –А сього до порубу! –сказав Гатило Войславовi. Сам же пiшов у дверi, якi щойно рипнули за молодою грекинею.

Вiн здогнав її на повершi й повелiв, кивнувши на дверi спочивальнi:

— Сюди!

Дiвчина ввiйшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Вiн зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вiчi, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як i допiру надворi, загрозливо рипучим голосом кинув:

— Поведу тебе жоною собi! А тому твоєму зiтну голову! Чула-с?

Iладiка чула, але не вiдповiла нi слова, бо її раптом охопила страшенна слабкiсть у ногах. Вона посунулася по дубовому одвiрку й сiла просто бiля порога, незручно пiдiбгавши пiд себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках свiтлi стежечки. Так вона й сидiла, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з мiсця, широко розiставивши червонi чоботи пiдборами оклiш.

Тодi вона пiдвелася й ступила в його бiк раз i вдруге й охопила в'юнкими напiвголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.

— Ладочку мiй…Ладочку…Я-м залюбила тебе зодразу, як увидiла-м…Тому взе два лiта…Ти-с не мав зе хотi й дивитися на мене. Ладочку мiй, ладочку…

Її слова падали йому на груди й зiгрiвали його, мов мiцний давнiй мед, а вiн стояв, наче дерев'яний, повiсивши руки додолу. Вiн теж мiг би сказати їй багато, дуже багато гарних i пекучих слiв, як нiсся з дальньої ратi додому, як чекав того дня, коли нарештi зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за тi грубощi, яких колись набалакав їй, хоч i тодi вже кохав…Але Гатило продовжував стояти, болiсно ковтаючи борлаком, то тiльки греки такi велерiчивi, поляниновi ж не личить всує, на вiтер кидати слова й сквернити ними почування свої.

Iладiка сказала:

Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название