Меч Арея

По обiдi вiн забрав усiх можiв свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утiк, просто втiк iз Рима, сього так званого городу стольного всiєї землi. Й цiлу дорогу думав, що скаже вiн Гатиловi, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному станi.

Виявляється, Богдан змiг подолати розпач i зневiру в собi й iнших i знову став тим самим Гатилом, якого знав i любив старий Годой усе своє життя.

— Що повiдаю йому? –спитав вiн Войслава; то було запитання швидше самому собi, й конюший теж розумiв се, але вiдповiв:

— Речи, як серце тобi велить, княже Годоє.

Гiсть устав, подивився на недопитий корчаг i поплентав стомленою ходою до ворiт.

А з великокняжого дiдинця вже линули пiснi й удари в бубон. Там, де вулиця обтiкала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годоєву садибу до Полудневих ворiт городу Києвого, сивий луганський князь раптом завагався, куди йти. Рушив був до дiдинця, тодi, за крокiв десять, роздумав i повернув у свої ворота. Й вже на ганку знову став i поглянув назад, де зубатiло пакiлля високого княжого заборола. Й вiн довго стояв так i дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибi з'явився Гатило.

— Прибув єси й таїшся? –гримнув Гатило здалеку.

Годой почервонiв, неначе його впiймали на якомусь татствi, й не знав, що сказати. Гатило ж пiдiйшов, i схопив його в обiйми, й тричi поцiлував у защетиненi посивiлi щоки. Тодi несподiвано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав:

— Єси, княже, шiстьма лiтами старiйший за мене. Будь вiтцем садженим нареченiй жонi моїй.

Такого ще свiт не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, i Годой ще дужче розгубився й поквапливо запiдiймав Гатила. Й коли вони ввiйшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кiлькох челядниць, подалися до красної свiтлицi, Годой розповiв своєму володаревi про наслiдки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу.

— Конем, речеш, волочили Ецiя?.. –задумано перепитав Гатило.

— Конем…

— У прях которається Рим…Недовго жити вже йому. Лiт тому сорок i п'ять Аларiх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчi брати-ймуть. Усi брати-ймуть, хто хiть замає. Й хай не рече iмператор латинський, що Аттiла винен у тому.

Вiн ще раз уклонився Годоєвi, як садженому вiтцевi своєї нареченої жони Iладiки, й пiшов додому. Та не встиг увiйти до красної свiтлицi, де столи були вкритi золотими й срiбними убрусами й угинались пiд вагою незлiченних дзбанiв, i келихiв ясних, i горнiв та горнцiв iз наїдками, чекаючи гостей весiльних, –як рипнули дверi й на порозi став шiстдесятирiчний луганський князь. В однiй руцi Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була мiцно стиснена в кулак, з якого провисали два кiнцi ремiнчика.

— Що-с повiдати забув? –обiзвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.

Годой пiдiйшов, важко переставляючи неслухнянi ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столi лишився чималий золотий хрестик на обiрваному ремiнцi.

— Що стало, княже? –спитав Гатило.

Годой крiзь зуби проказав:

— Зрiкаюся.

Й вийшов, i Гатило довго зорив на вже зачиненi дверi, тодi взяв хрестик за кiнець ремiнця й теж довго дивився на нього з усiх бокiв. I думав про те, як багато треба пережити людинi, щоб вона врештi так ось доброхiть визнала свою помилку й чесно сказала про се всiм. I йому було так тепло й затишно на душi, й ранок здавався таким гожим i радiсним, як i личить у день весiлля. Й осей нiкчемний хрестик на зотлiлому вiд поту пасмужку сирицi видався Гатиловi таким коштовним подарунком, якого не пiднесе йому до весiлля жодний князь його неосяжної землi й жоден великий i малий болярин.

Вiн пружною ходою вибiг у сiни й загримiв на «гору», де прибирали молоду. Тепер Iладiка мала в городi Києвому батька, справжнього садженого вiтця, й вiн мусив сказати їй про се. Великому князевi не личить женитися на безрiднiй сiромасi.

Двiр луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримiв. Годой видавав свою наречену доньку замiж…

По обiдi цiлий город Київ справляв весiлля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбi врочисту требу, й київськi дiди-старiйшини довго видивлялися кожну пiр'їнку на вiдрубаних пiвнячих головах i зичили князевi та новiй княгинi довгих лiт i многих дiтей можеських. А новозлюбний стояв навколiшки й боявся пропустити слово. На майданi не було де яблуковi впасти, бо зiбрались не тiльки кияни, а й боляри, та можi, та смерди, та челядники з усiх навколишнiх сiл, i городищ, i городiв, i мiст.

А коли старцi скiнчили зичення, процесiя потяглася до княжого двору. Дiвчата й молодi жони та жiнки спiвали:

Ой летiла й чаєчка

Та сизокрилая,

Та й сiла на морiг, на морiг,

А на тому та на морозi

Сизий сокiл кличе,

личе та прикликає:

Ой чаєчко-ворочаєчко,

Та зодкуду та куди летиш,

Полiтаєш?…

Гатиловi чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичевi, коли ховали Великого князя Рогволода, й вiн нiяк не мiг позбутися того спогаду. Такої самої пiснi десь-то спiвали дiвчата нареченiй жонi померлого князя Ясновидi. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собi сили потамувати в серцi бiль. Такий покон давнiй, що весiльної спiвають i на похоронi, коли якась жона чи дiвчина виявить бажання вмерти разом зi своїм князем, i Гатило се знав, i не раз та й не двiчi слухав тих пiсень, а ще нiколи спогади так не тиснули на нього.

Лишивши наречену, весiльники попростували до княжих ворiт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квiтчастим рушником, виступав перший вельмiж землi Руської Борислав Борич, а з другого –другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весiльникiв. У воротях уквiтчанi вiнками та стрiчками малi дiвчатка посипали дорогу перед ними жовтим вiвсом. Тодi пiдвели осiдланого коня –сiрого яблукатого з бiлим хвостом та бiлою гривою. Войслав, перебравши його, подав повiд Гатиловi. Князь сiв верхи й пiд'їхав до сiней. Потому злiз, i всi князi та боляри посунули до красної свiтлицi.

В схiдньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стерiг вогонь у сьому вогнищi й не давав охолонути стiнам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної кутi.