Меч Арея

Богдановi заплуталося стремено, й вiн одiйшов на пiвтора коня всп'ять, а тодi почав завдруге протискатись до переднiх. Вої змiшалися в суцiльне вировисько, та полян годi було сплутати з ворожими можами: всi, хто не мав калантиря чи рiзницi-кольчуги, повивертали свої гунi вовною догори, й густе бараняче хутро правило їм за найкращу бороню –мечi сковзали по ньому, сулицi заплутувались у ковтунах i викликали розгубленiсть, якою користалися русини: недаремно ж у всьому свiтi називали руське воїнство гунами!

Ворожа стрiла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцевi в шию, але ковзнула попiд шкiру, й Гатило рвучко витяг її. Й перш нiж пробитися до сина Юрка, який разом iз десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонцiв, що прийшли на спомогу пiшакам, Великий князь київський знову побачив Шумила. Й так i став, пiдсвiдоме затуляючись од припадкових а чи нацiлених стрiл, якi лiтали в усi боки. Сталось те, чого ввесь час сподiвався князь, –нiхто йому про се не казав, але вiн був певен, що старий косак се зробить рано чи пiзно.

Коли зрiдiли лави фрягiв, зодягнених у цупкi калантирi з мiдною лускою, й почали вже просвiчуватися наскрiзь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крiзь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонникiв, i переднi фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що мiг зробити якийсь бiлобровий дiд iз княжою сотнею.

А Шумило, з розгону збивши кiлькох вершникiв, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повiтрi мечi й сулицi, заметалися люди й конi, розгубленi таким зухвалим нападом оскаженiлого гуна, тодi несподiвано все вляглось, i над головами вершникiв з'явився Шумило. Вiн був ще живий, хоч його пiдняли вгору на довгих коп'ях десяткiв зо два ворожих можiв. Гамiр навколо враз ущух, русини й фряги переднiх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж нiяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гунi. Гатило почув дiдовi слова:

— Го-гой!.. Русичi-i-i!.. Я-м посiк їхнього кня-а-азя-а!..

Й тут-таки зiв'янув i пустив додолу руку з косацькою шапкою.

Тодi повiтря здригнулося вiд могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», –й русичi суцiльною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й бiлогородцi, й iскоростичi, й переяславцi гналися й гналися за втiкачами, й сiкли голови в шоломах з вiдвалом i без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, i була сiча жахна, й був полон, i помста, й пожива.

Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом тi князi чудськi, й сумськi, й ємськi, й муромськi, якi завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талiв по кiлька сот од кожного й наказавши племенам бути надалi обачнiшими в доборi друзiв i недругiв…

Богдан стояв на високiй горi коло Вишгорода й удивлявся з-пiд долонi туди, де височiли новi вежi над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тiй самотнiй рухомiй цяточцi було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчуттi лихої звiстки…

В ЛIТО 454-е мiсяця червця

То була справжня несподiванка для Гатила, й вiн картав себе останнiми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорiк ще й ранiше казав, нiби таль Валтарiй Аквiтанський має на оцi недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:

— Великий княже…Гот Валтарiй утiк.

— Куди?!

— Нiхто не вiдає.

Богдан Гатило подумав i наказав послати здогiнцiв. Але досвiдченi можi перешукали всi лiсовi стежки й дороги вiд пiвдня до заходу, бо коли Валтарiй i справдi втiк, то мав податися таки на захiд, у краї готськi, –й не знайшли не тiльки Валтарiя, а й слiдiв його. Богдан сподiвався, що готський таль просто вiдстав або змiшався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарiя не було.

Тодi князь, переправившись через Здвиж, послав гiнця в Київ – i попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гiнець у дорозi затримавсь, –кiнь звихнув ногу, –й випередив рать усього на годину чи двi й тепер стояв перед князем i червонiв.

— Коли?! –майже гаркнув розлютований князь.

— Хiба звечора…Взяв двох коней i…

Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бiк Здвижу!

Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородськi луки до городу Києвого. Та тут дiзнавсь про таке, вiд чого забракло повiтря.

Старий конюший розповiдав:

— Приходить учора й рече: «Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зiрку на лобi та бiлий хвiст». Я його питаю: «Нащо князевi тотi iграшки?» Вiн же рече: «Князь київський вертається з походу побiдного й хоче зодягтися в золоте». Я-м мусив дати все теє: й шолом, i калаптир, i щит, i меч, i лук…А надвечiр дивлюся –вже нема готського таля. Немає й чашницi грекинi Iладiки…

Богдан Гатило враз iзсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тiчку, на Торговищi й у Дiбровi, забувши про славлiння, яке збиралися спiвати йому дiви київськi, чекаючи тiльки помаху Войславової руки. Сталось те, чого вiн найдужче боявся. Таль Валтарiй ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнiшого вдару…Паскудниця! Хто б мiг подумати, що в отих її променистих очах стiльки зрадливостi й пiдступу, хто б мiг подумати!..

Вiн увiйшов до своєї спочивальнi, побачив на стiнi порожнi кiлочки, де ранiш висiли золоченi облади й просто в чоботях розтягся ниць на ложу. Скiльки капостi розвелось у свiтi, скiльки омани…Й кожне намагається вдарити тебе в найболючiше, щоб бiльше не встав i не звiвся. Вiн так квапивсь iз походу домiв, а виявилося, серце не пiддурило. Кумири попереджали його про зраду, вiн же не йняв їм вiри й тепер мусить розплачуватись.

Богдан зiбгав чисту незайману подушку, тодi раптом жбурнув нею в слюдяне вiкно –аж друзки посипалися.

— Войславе!

Вiн вибiг у сiни й на сходинах зустрiв старого конюшого.

— Войславе! Крикни серед можiв: хто здожене тих ускокiв i принесе менi їхнi голови –того позолочу!