Меч Арея

— А я-м ще не все повiдав. Були б смо взяли Рим – i мали б ще одного недруга, змiю в пазусi. Годi з нас i тих, що вже в пазусi нашiй. А Рим на нас алчбою не горить –не смiє. Вiн має свого першого ворога –готiв захiдних, i на готiв день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки мiж себе гризуться –ведмедевi спокiйнiше жити. Коли б же-м гукнув до вас:

«Русини, ось наш Рим!», ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, i готи б захiднi стали нашi…вороги! Зумiв єси, Боричу?

— Зумiв, єсмь, Гатиле! –вигукнув Борислав. –Усе-м зумiв тепер. Слава тобi, Гатиле!

— Слава кумирам руським, що напоумили мене тодi, –вiдповiв Великий князь. –Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. I так буде, поки Русь в однiй руцi тримати-йме Юрiв меч. I хай рятують нас кумири руськi вiд межисобиць i которань.

Бiльше Гатило не сказав нiчого, й над усiма столами висiла тиша, бо всi чули слова мудрого вождя свого. Тодi хтось устав i вигукнув на цiлий двiр:

— П'ю твою славу, Гатиле!

Й знявся такий гамiр, що, здавалося, годi його й угамувати.

— Слава Гатиловiї

— Слава!..

— Сла-а-а…Сла-а…

Коли зiйшов мiсяць, вiдуни почали ворожити Великому князевi та його нареченiй княгинi. Ворожили на вогнi, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, i всi вгадували довгi лiта й многi чада можеськi, й Гатило задоволене смiявсь, а княгиня Iладiка сором'язливо тупила зiр. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такi речi жонi, й Гатило реготав, i всi реготали, тодi Харя Мурин пiдвiв до Гатила старезну бабу:

— То є вiдьма вроча. Мовить, що вiдьмувала тобi, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?

Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не мiг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалi.

— Не признаю, –вiдповiв вiн нарештi. Бабця прошамкала:

— А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобi тодi боятися жони й лука свого. Й там ще лугарi стояли!

— А-а! –згадав Гатило. –Пiд Витичевим?!

— Пiд Витичевим.

— Не справдились твої вроки, бабо. Мала хiть одна жона звести мене, та сама димом пiшла, а я-м як. був живий, так i досi!

Гатило реготав i сам собi дивувався, з якою легкотою згадує тi днi, бо то було майже неймовiрно. Таки ж угадала бабуся вiдьма, таки ж угадала, бо вiн i справдi тодi мало не звiвся, й то свята iстина, був би пропав, коли б не ласкавi кумири руськi.

Вiн гукнув Адамiсовi:

— Гречине! Дай бабi таке вiно, яке вона сама з тебе заправить!

I поки Адамiс Гречин iшов межи столами до нього, вiн кинув бабусi вiдьмi:

— Все-с провидiла. А лука я вiдтодi не ношу. Вже й стрiляти розiвчився-м. Хвала тобi, старице!

Адамiс потяг бабцю до княжих скiтниць, але вона не хотiла йти й не хотiла брати нiчого за своє вiдьмування:

— Стара-м, три чисницi до вiку, нащо менi твоє золото й серебло! Не маю хотi! А чарку випити до князя –вип'ю.

Їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братницi.

— А ти, княже, з деревляної п'єш? –здивовано завважила вона. –Чула-м таке, та не йняла-м вiри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний…Добре чиниш, княже. Алчба –то є перворiдний грiх.

Її почали благати, щоб поворожила й князевi, й їм, але бабця вiдмовилась:

— Уже не виджу рiз на руцi. А я-м тiльки по руцi вiдьмувала.

Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:

— То не речеш менi, хто здогнав татя того Валтарiя!

Велiй болярин зам'явся:

— Не хтiв би-м ректи про се за столом весiльним, Великий княже…

— Пощо? Як гукають можа того?

— Лосько…–непевно вiдповiв старий конюший. –Мабути, Лосько. З Городища за Бiлгородом.

— З Городища?

Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, i вiн спитав:

— Тамтешнiй мiж як звався? Глiбом? Посадиш Лоська можем годованим у Глiба мiсто.

Войслав подумав щось сказати Великому князевi, та тiльки схилив очi. Лоськовi вже нi до чого була княжа ласка. Повертаючись тодi додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Бiлгородом, казали, кiнь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетiв шкереберть. Лосько з несподiванки теж упав, i дуже невдало, навзнак, i додому його принесли на ряднi з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай…

Пiд опiвнiч дiви, жiнки та жони почали спiвати завiдної, усi повставали.

Полетiв сокiл, та й полетiв,

а й понiс пiд крилом чаєчку.

"Ой куди ж ти, соколе-княже,

Та чаечку несеш

Та вiдносиш?"

"Понесу я чаєчку-ворочаєчку

На гору високу,

На дуб тривеселий,

У гнiздо та у свое гнiздечко,

а дам їй обручальнеє колечко,

Та припну за нiженьку бiлу,

Щоб не полетiла…"

Дружки взяли молоду княгиню Iладiку попiд руки Й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сивi дружки повели нареченого можа помiж столами, попiд деревами до високого рiзьбленого ганку княжого хорому, й дiвчата спiвали й спiвали, й гайдарi до лускоту надимали свої гайди, аж очi їм рогом лiзли, й у пiсню вдиралися веселi вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму життi таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатиловi здавалося, що дружки йдуть надто повiльно, мов знущаються з нього. В головi грав хмiль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що вiн забув i про свої лiта, й про сивi вуса та сивий оселедець i йшов, дивлячись поперед себе, де в гуртi жiн старiйших, своїх останнiх навчительок i напутниць дрiботiла в вузькому наволочному полоттi княгиня Iладiка.

Нарештi подолали високi сходи ганку, ввiйшли до сiней, освiтлених трьома свiчками, пiднялися на повершя й стали перед дверима спочивальнi. Жони щось прошепотiли княгинi, Борислав Борич штрикнув Гатила лiктем попiд ребра, й їх лишили самих. Сiни поволi спорожнялися, й тiльки коли останнi кроки затихли в нижнiх сiнях, Богдан одчинив дверi й попхнув туди молоду жону свою.

Iладiка стала посеред свiтлицi й задивилася на маленьке горiльце, що блимало й чадiло рижiєвою олiєю, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь пiдiйшов i взяв її за плечi, Iладiка здригнулася, мов то було якоюсь несподiванкою для неї, тодi вiдкинула з-перед очей копринний прозiрний полоток, обернулася до Гатила й мiцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, i князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.