Меч Арея

А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й вiн не мiг дочекатися, коли ж нарештi сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як i Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбiв Вишгорода. Й не тому, що в сьому городi довгi роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гiр вишгородських видно заборола городу Києвого.

Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребцi, зовсiм не схожий на того Гатила, який ще пiвроку тому загибав, доброхiть вiддавши себе на поталу повiльнiй смертi вiд зеленої липучої байдужостi. Спина його випросталась, очi гостро дивилися з-пiд густої стрiшки прямих брiв, довгi сивi вуса та сивий князiвський оселедець маяли на стрiчному теплому вiтрi, комiр простої вишиваної сорочки був розсупонений, i струмiнь повiву приємно лоскотав могутнi груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрiйливо зiтхнувши:

— Менi б отак, як старий стану…

Десятник же впевнено вiдповiв:

— Усi такi вони.

Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радiсть Богданова. Таки ж радiсть, хай там що не є, й вiн мiг би зi щирим серцем i вiдвертою душею не те що хвалити Шумила –пiсню йому спiвати. Казали, буцiм котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатиловi ще не доводилося чути її. Вiн сам собi сказав покликати гайдаря того, як тiльки приїдуть до городу стольного, –нехай спiває, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака…

Початок тiй пiснi слiд було шукати ще морозяного ранку мiсяця снiжного, коли Гатило, стрiпнувши з себе облудну ману, запоясав меч Юра Всепобiдника й став ногою в стремено. Тодi вiн так i лишивсь: одна нога в мiдяному стременi, а друга долi, в утоптаному снiгу. Пiдiйшов старий Шумило й гримнув так дуже, як уже давно не гримiв:

— Стiй, Гатиле!

Богдан похмуро дивився на дiда. Вiн уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закiнченням їхньої розмови влiтку на садовiй лавочцi.

— Маєш узяти й мене, Гатиле. –В голосi його було не стiльки прохання, як наполегливої впертостi. Вiн повторив: –Маєш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Моранi –не взяла мене досi, дала дiждатися. Не дай же й ти старому косаковi згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь –инчої я вже не дiждуся.

Вiн був у своїх косацькнх червоних ногавицях та бiлiй вишиванцi, пiдперезаний широким яскраво-синiм опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зеленi чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руцi. Спечене всiма вiтрами, зборознене дрiбними й великими зморшками лице його здавалося проти снiгастих брiв, i вус, i чуприни вилитим з давно потемнiлої бронзи, яка не знає нi вiку, нi зносу. Стоячи в такiй незручнiй позi –одним чоботом на снiгу, а другим у стременi, Гатило мимовiльно замилувався колишнiм Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-пiд бiлих брiв, однiєю рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свiжовичищене срiбне вруччя харалужного сiкуна.

— Дайте Шумиловi коня, –тихо мовив Гатило й нарештi сiв у сiдло.

Бiльше вiн i не бачив дiда, той нiби розчинивсь у пiстрявiй нескiнченнiй лавi ратникiв. Не здибував його нi дорогою до Iльмень-озера, нi в тих сумних лiсах, де на кожнiй просiцi тяглися хрести з розiп'ятими, нi в непролазних, закиданих пiдступним снiгом драговищах, де ховалися недобитi й недоловленi бороданi-словiни.

Зустрiв Шумила тiльки перед останньою, вирiшальною сiччу. Дiд сидiв на кудлатому присадкуватому конику, яких полюбляв колись Гатилiв друг i побратим Вишата, Вишеслав Огнянич. Русини шикувалися на лiвому березi закутої в кригу рiчечки, сотня до сотнi, полк до полку, й на чолi кожної лави стояв болярин або воєвода. Шумило ж примостився мiж двома полками комонцiв, i князь, сам не знаючи, для чого, раз по раз обертав голову й дивився на старого косака.

Ворог стояв густою лавою на тiм боцi й не хотiв рушити вперед анi вiдступати назад у поле, щоб дати руськiй ратi перейти на свiй берег. Тодi досеред рiчки вихопилося кiлька охочих подрочити недругiв. Зав'язались окремi герцi, гору брали то тi, то сi, лави ж стояли непорушнi, хоч холодне сонце, яке котилося понад самiсiнькими лiсами, дiйшло своєї найвищої точки. Русини ще вдосвiта вчинили требу своїм кумирам, i насамперед Юровi Побiдниковi. Жертви давали добрий знак, i всi були певнi в перемозi, та Гатило стримував запал можiв. Кумири кумирами, але й вони так просто, дурневi в руки, перемоги не дадуть, i треба було виманити фрягiв.

Збоку могло здатися, що на герць виходить кожний, у кому заграла жага кровi. Насправдi ж, Гатило керував герцем усiх витяславiв, що змагались на льоду. Перед лiвим крилом руської ратi зiбралося душ iз сорок смiливцiв, якi вiч-на-вiч сiклися з охочими фрягами. Богдан потроху додавав туди можiв, i по якомусь часi лiве крило вигнулося й заходилось поволi сунути до поєдинцiв. I коли першi лави дiйшли досеред рiчки, протилежне крило ворога не витримало такої близькостi, зiгнулося й пiшло насупротиву. Мiж ними та серединою втворилася трiщина, Гатило ж тiльки на се й чекав.

Середина руського ополчення теж вiдкотилась i несподiваним ривком уклинилася в отвiр, дедалi дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому криловi. Сiча зав'язалась на самому березi, й коли ворога достатньо потiснили, на нього сiли заднi лави русинiв, схованi в близькому лiсi. Так розiрванi полки, позбавленi опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед.

— Князь уже почав! –гукнули можi звичний оклик. –Потягнiмо й ми по князевi!

Гатилiв задум удався. З могутнiм криком «Сла-ав-ва-а-а!», що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, i тим самим ще дужче розрiджував свої лави.

Богдан бився в першiй шерезi синової сотнi, княжич Юрко, могутнiй, як i отець його, стояв о лiву руку, й пiшi фряги падали пiд їхнiми кiньми один за одним, хоч билися й вiдважно, навiть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фряговi чи готовi, Богдан знову помiтив Шумила. Дiд стояв трохи правiше й рубався з комонним супротивником, а молодшi вої допомагали старому, не даючи фряговi зайти збоку. Князевi хотiлося крикнути дiдовi щось гарне й пiдбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись i пiдставити себе. Та й навряд чи почув би його дiд у страшному ляскотi мечiв i щитiв, у неймовiрному гаморi живих i конаючих.