Вчителька, дочка Колумба

Благородна Павлинка! Флокс лежить на солом’янці, засланій кролячою шкуркою, біля солом’янки — дві мисочки, одна з рештками галушок, друга з водою — розкіш! А на стільці — її картаті штани та куртка — отож і це в порядку. Знадобилася б шафа. Та поки вистачить і цвяхів у стіні. Агнешка розпаковує несесер, розкладає на бляшаній оправі вмивальника всякий жіночий дріб’язок, серед якого багато порожніх пляшечок з-під ліків. Роздягається: треба ж умитися. За вікном шурхіт кроків. Агнешка затуляє нижні шибки своїм попліновим плащем. Шукає в несесері рушник, натрапляє на альбом з фотокартками. Важко зітхнувши, перегортає його. На одному із знімків — семирічний хлопчик і підпис: «Любій сестричці — Кшись». На іншому — група учнів, дівчат і хлопців, під транспарантом з написом: «Ми з «Колумба». У центрі — Агнешка; тримає в руках предмет, який не можна роздивитися на такій маленькій фотокартці. Але вона знає й пам’ятає. Прощальний день, прощальний знімок, і то дарунок їй на спогад — від усіх. Любий спільний дім, добра велика родина. Де ви всі зараз у цю хвилю? Чи хтось згадує про мене? Ти? Але хай тільки на мить промайне перед очима той наступний знімок з двома засмаглими від сонця постатями на морському піску. Перегорнімо аркуш. А на новому — маленька, скромна могилка. Кшись. Ті пляшечки з-під ліків. Досить. Щось лоскоче в горлі, застерігає себе Агнешка. Зовсім розкисла. І проковтнула зрадливий пекучий клубок. «Колумба» все ж треба десь гарно прилаштувати. Розкриває кретонову саковку і виймає майстерно виготовлену модель знаменитого вітрильника. Стає на стілець і силкується причепити його біля лампочки. Яскраве світло ріже очі. Відставляє суденце, накидає на плоский абажур свою барвисту косинку. У верхній частині шибки понад плащем помічає чиєсь обличчя — здається, це той розумник Юр Пащук. Розлючена, показує йому язика — і обличчя сахається від шибки. Гасить світло і починає митися навпомацки. У вікні спалахує кружечок електричного ліхтарика. Промінчик ковзнув по її оголених плечах. Чуються кроки, шепіт і побуркування, згодом — якесь шамотіння і глухий голос Семена:

— Ану геть, стерво!

І нарешті тиша. Ненадовго однак. У таємничих дверях за ліжком якесь обережне шкрябання. І ось крізь отвір у замку сочиться смужка світла. Агнешка відкидає рушник, спирається на ліжко і зазирає в замкову щілину. Нараз двері розчахнулися, і Агнешка опиняється в обіймах Балча.

Виривається і відбігає в глиб кімнати, зшарпує з вікна плащ і накидає на себе. Світло з відчинених дверей перетинає ліжко, і, зламане його краєм, стелиться по підлозі. Флокс забурчав крізь сон, зітхнув, але не прокинувся,— і якесь викликане цим неясне здивування, вихоплене краєчком уваги, Агнешка пригадає значно пізніше. Бачить Балча в прямокутнику дверей. Той стоїть близько, якихось кілька кроків від неї, і немовби в іншому вимірі, в іншому світлі. І там, де найменше всього сподівалась: у себе. Тут ось, за її стіною, за тонкими дверима. І, власне, через цю несподівану близькість освітлена чужа кімната стає якоюсь нереальною, ніби підводна печера зі сну. Балч, голий до пояса, з рушником на шиї, в штанях від костюма і в святкових чоботах, стягає з свого тапчана зелену ковдру, легко перестрибнувши ліжко, входить до Агнешки й щільно затуляє вікно. І аж тоді вмикає світло.

— Візит за візит,— починає недбало,— розумію, знаю, хотів. І що ж. До дідька ці умовності. Вирішив трохи прибратися для вас, прошу оцінити. До Льоди ніколи не прибираюсь, звик. Але сьогодні Льоді спокій. У майбутньому черговість відвідин залежатиме від вас.

Агнешка, задубіла, слухає й не чує. Втуплюється в Балча без жодної думки, без жодного свідомого почуття. У цьому предивному сні є якийсь острах, є відраза, і ще, поза всякою її згодою чи протидією, є він сам, цей чоловік, його міцний засмаглий торс і глухе бриніння голосу:

— Ви, добродійко, гніваєтеся? Не варто: це — звичайна щирість. Навіщо оті всі церемонії? Живемо через поріг, сусіди. Скажу навіть більше: ви, пані, мешкаєте у мене.

...Та от хвилинне приголомшення поступається натискові дійсності — і острах з відразою, а найбільше це непрохане гостювання, стають одним ударом зневаги, болючої кривди, як виплеснута несамохіть з серця ненависть:

— Ідіть звідси!

Балч спершу зиркає на Агнешку, котра по-дитячому й безпорадно затуляє обличчя. Потім на себе, немовби аж тепер помічає свій вигляд.

— Я — хам.

І, відсунувши ліжко вбік, переходить до своєї кімнати. Бере з стільця свіжу сорочку, вдягає, хапливо вбираючи в штани. Тепер починається мука з краваткою. Балч знову вертається до Агнешки:

— Ану, погляньте тепер. Краще?

Агнешка подумки закінчує рахувати до тридцяти. Так її вчили. Спокійно! Спокійно! Не здатися! Не дивуватися! Є, як є. Як звичайно. І вже холодно, фамільярно оцінює Балча:

— Краватка — безнадійно погано зав’язана.

— Краще не вмію. Може б, ви...

— Не варто. Товаришу Балч, я хочу залишитися сама. Справді.

— Сама! Сама! Учителька не може бути сама. А діти?

— Гарненька мені дитина.

— Як удалися перші відвідини кузні?

— Ви що — висліджували?

— Якраз і висліджував! Свої очі маю гострі, маю і чужі вірні.

— Бідні люди.

— Бідні — що зі мною?

— Ви тільки про себе. Я взагалі про село, про школу.

— Я теж думаю про школу, про вас. Я вас розумію. Краще, ніж це вам здається. Я вам допоможу. Це вже я обіцяв. Боюся лише: чи ви взагалі зберете учнів?

— Ви смішні. Школа без учнів? Я відразу домовилася у відділі шкіл про приїзд інспекторів у перший же день навчання. Школа мусить працювати!

Агнешка, втягнута в розмову про справи найважливіші для неї, не зауважила, що Балч виголошує свої запевнення й побоювання не зовсім щиро, невпевнено. Він будь-що затягує відвідини, бо хоче бути з нею, при ній, хоче найменшим жестом, інтонацією, посмішкою та блиском очей виказати їй і не виказати водночас, як вона подобається йому. Та чи він хоча б сам усе це усвідомлює? Наполовину. Мовлені ним слова стикаються з зустрічною течією півдумок та піввражень, викликаних її близькістю. Балч помічає, що плащик сповз з її плеча, і поправляє його, бачить пасемце волосся, що, злетівши зі скроні, спало на щоку й дражнить куточок губ,— хотів би торкнутися його, однак не наважується. Уперше в житті відчуває несміливу радість такого залицяння. Напівсвідомого. Поправив мені плащ, думає Агнешка й запам’ятовує це, хоч вчасно похопилась і забуває те за наказом волі. Усвідомлює й запам’ятовує тим самим найтаємнішим записом жіночої уяви, котрий, попри слова й думки, підлагоджується під невідомі думки й почуття цієї чужої людини. Звідки це в мені, оце бридке кокетування, жахається вона, ця зіпсутість? Що це мені привиджується? Чи помічаю, як він на мене дивиться? Чи не здогадуюся чому? Ні — вирішує. Не здогадуюся.

— Ви хочете школи — буде школа. Інспекція — дідько з нею, влаштуємо й це, може, навіть і не службовим порядком. Ще є трофейний коньяк і ром. Вам так личить отой запал, наполегливість, мрійливість.

— Запал і наполегливість — згодна. Мрійливість — ні.

— Ви не визнаєте мрійливості! — Балч бере модель судна, підносить до світла й неголосно читає вирізьблену присвяту: «Агнешці у дорогу життя» — «Колумб». Гарна цяцька. Колумб — це хто? Наречений, певно?

— Більше. Однак, товаришу Балч, ми ухиляємося від теми.

— Я знаю — школа! Школа й школа! — Він втрачає терпіння, голос стає поривчастим.— У нас школа — фікція. Аби для статистики — не більше.

— Прошу не кричати у мене: тут спить Флокс.

— Знаю, що спить. Сам попрохав, аби спав.

— Що це значить?!

— Ах, що ви подумали? — Балч вибухає сміхом.— Побував у мене, поки ви повернулись. Довірливіший. Поділився з ним вечерею. Що ж... галушки, чарочка чистої. Потім уклав його спати.

— Ви?

— Я. І переніс від Пживлоцької ваші речі.

— Я вам не забуду цього ніколи!

— Це подяка чи догана?

— Товаришу Балч, я попрошу у вас ключ від оцих дверей.