Вчителька, дочка Колумба

Вогонь не зразу пробився від паперу й соломи до деревини. То він блисне, загуде, затріскотить, ніби от-от спалахне, то затихає й тільки шелестить вогниками-арабесками на краях сторінок, на які знову доводиться дмухати й дмухати. Та от нарешті червоні язички починають лизати, обхоплювати сухіші шматочки деревини. Все ж вогонь займається мляво, щось хрипить і шипить в горловині того каміна. Їдкі клуби диму, замість підноситися вгору, розпливаються по кімнаті, клубочаться від протягу з кількох вікон. Навіть добре, що вікна без шибок, що на стелі зяє ота покривлена щілина, крізь яку голубіє небо. Дим отож вийде звідси швидко. Але й з димом теж гарно, може, навіть і краще, якось таємниче. У кутках щось постукує — це краплини скапують з стіни, що почала розмерзатися. А оті балки й підпори, котрі, обіпершись на підвіконня, підтримують стелю й стіни, випливають з диму, як той ліс баби-яги. Гарно й страшно!

Піп це ти робиш, Айстро? Не бійся, дим уже розходиться, вогонь розгоряється, зараз буде тепло. Айстра, проте, не слухає. Це дуже дивне, просто незрозуміле, що вона робить. Хапає зубами двох цуценят, не хоче навіть зупинитися, виносить їх кудись. Через якусь хвилину повертається. Гарчить на Мар’янека, коли він нахиляється над нею, ошкірюється. Хапає останнє цуценя й зникає. Флокс? Що це означає? Флокс оббігає Мар’янека, починає гавкати, припадає до залишеного Айстрою лігва, розгрібає солому. З-під соломи з’являється ляда з залізною клямкою, подібна до тих, через які в льох лізуть, а десь там, під ними, внизу, чути якийсь шум чи дзенькіт. Втім, може, це тільки здалося Мар’янекові, що саме звідти, бо тепер уже й з вікна долітає виразне бамкання об залізяку на тополі, біля озера (це старий Оконь, як звичайно, скликає своїх рибалок — третя ж година, пора). І все ж Флокс не залишає ту ляду, шкребеться об неї і щось люто гавкає, мало не виє. Раптом він поточився від ляди, обернувся й стрибнув Мар’янекові на груди, з жалісним скавучанням лизнув у підборіддя, потім кинувся до виходу, ще раз оглянувшись, зупинився, нетерпляче загавкав і зник у темному коридорі. І зненацька Мар’янека огортає незрозумілий страх. Хлопчина хоче кричати, але не може; хоче кликати на допомогу — немає голосу. Він сам, один-однісінький. Тільки вогонь тріщить у каміні грізно й зловісно. Враз почулася чиясь швидка хода. Мар’янекове серце стискає ще більший страх. Жагуче прагнення бачити в цю мить маму й бути вдома. Малюк заплющує очі.

— Що це за дим! — І знову: — Господи! — Це голос Улі.

Уля кидається до Кімнати й руками, а потім уже тліючим поліном викидає, вигортає з каміна на паркет палаючі головешки, дрібні шматки деревини, все багаття. Б’є по спопелілому жару: сніп іскор знявся догори й війнув на неї, зашкварчав у волоссі.

— Тікай, Мар’янеку! — кричить Уля.

Сама ж, б’ючи себе по голові, по платтячку, перестрибуючи через догасаючі поліна, біжить до дверей.

— Мар’янеку! — гукає ще раз і знову набирає в легені повітря...

Ляда підіймається повільно-повільно... Мар’янек не чує, не розуміє криків Улі, тільки розширеними від жаху очима дивиться на ті дошки, що піднімаються вгору, на темну постать людини під ними. Впізнає. Відстрибує до вікна, зіщулився, присів, закривши обличчя зігнутою рукою.

— Дядьку, не бийте!..

Знизу долинає страшенний гуркіт. Якийсь жахливий віддих чи зітхання. Усе, що в цю хвилину відбувається, що Мар’янек бачить з-під зігнутої й спазматично задубілої руки, відбувається дуже швидко й водночас незрозуміло довго, бо триває й триває, триває без кінця й краю. Те зітхання, той жахливий стогін охоплює всю підлогу. Підлога враз починає підійматися, викривляється навскіс — і ляда знову падає донизу. Але ще швидше, як вона зачинилася, обірвалася з-під неї уже наполовину видна Мар’янекові постать людини; і до того страшенного гуркоту, що вибухнув десь вглибині, вплітається грізний гуркіт чогось, що обвалюється й западає. Все це чути одночасно й разом з тим окремо. Паркет тріщить і випинається, як живіт, по кривій ламаній лінії, наче під ним риє величезний кріт і слід того риття сунеться наперед з різким тріском і сичанням, на мить зупиняється, знову йде вперед, до каміна, звертає праворуч, і з новим гуркотом розбігається навсебіч. Увесь паркет випинається вгору, все ще не погаслі головешки скочуються, зсуваються до каміна; нараз усе здригнулося, щось загуркотіло в стінах, на даху разом із оглушливим громом майнуло вгорі широке ясне небо — і все ринуло донизу: густа задушлива хвиля пилюги забиває очі, стискає горло. А через якусь хвилину, коли пилюга трохи осіла, Мар’янек за один крок від себе у проясненій небом брунатній імлі побачив прірву, що відділяє його від дверей.

Десь далі й трохи тихіше, іззовні, знову розлягається гуркіт. Тут, усередині приміщення, скриплять стовпи, що підпирають рештки стелі, здається, хтось раз у раз трясе їх. І от знову, тепер уже на стіні між каміном і дверима, з’являється той страшний, скрегітливий кріт, і знову тріснуло щось внизу й воднораз, як удари ціпа на току, відповів на це якийсь тріск у недалекому мурі: слід крота в ту ж мить раптово здригнувся, звернув убік, ударив у верхній наріжник каміна — уся бічна частина дашка каміна нараз відпадає, кришиться й разом з старою цеглою та глиною падає у незгасний жар, жовто поблискуючи, летять круглі й чубаті грудки металу. Товстіші й довші, як ті, котрі Мар’янек не раз бачив віддалік під час багатьох заборонених ігор для пастуших вогнищ. Сипонуло іскрами...

За якусь секунду перед тим, як перший могутній вибух — протяжний, мовби видихнутий десятком громів, і аж потім, наостанку увінчаний вдвічі оглушливішим гуркотом — розвалив нижню стіну підзамчя, Агнешка почула різке, проймаюче серце скавуління пса і зляканий хрипкий крик з-за руїн вищого поверху будівлі: «Мар’ян! Мар’я-а-ан!» І вже ніколи не зможе пригадати Агнешка, за яким незбагненним законом раптового пригадування в таку оглушуючу й засліплюючу хвилю вона зиркнула на годинник, і в ту ж мить раптом здалося їй, начебто не гук детонації, обвал верхнього муру й новий гуркіт на верху вежі, але дві стрілочки — одна горизонтальна, друга трохи відхилена від перпендикуляра (п’ять хвилин на четверту!) — наповнили її невимовним жахом. Вона помічає, як Семен, котрий щойно стояв біля неї, кидається навпростець, на крутий насип свіжої руїни, оповитої пилюгою й димом, що виповзає з середини будівлі всіма щілинами й пробоїнами. Ні, Семене, ні! — кричить вона безмовно одним тільки розпачем очей, і вже ніколи опісля в своїй пам’яті не зможе відновити ту хвилину, ту межу між безсиллям страху й тим напруженим, задушливим від чадної цеглистої імли диханням, котре несе її догори, навкружним шляхом і навскоси, стежкою, яку ноги її знаходять безпомилково, несе до мети, про яку вона знає, навіть не думаючи.

Мур розмальовують все нові й нові щілини. І він тріскається й обвалюється то там, то там, в багатьох місцях; раз зрушені з місця руїни звідусіль зсуваються донизу в гулі тріскоту, гуркоту і струсів. Семен втрачає, мусить втратити силу свого першого розгону. Його засліплює й душить пил та важкий дим, насичений солодкуватим, гнилизняним смородом. Семен важко перелізає через купи цегли й каміння, що встають перед ним. Ще один гуркіт і струс. Тут же, перед Семеновими очима, провалюється над сторожовою вежею замку решта даху, з тріскотом обламуються крокви. Одна з напівпереламаних посередині балок, відштовхуючись від схилу руїни то одним, то другим кінцем і стрибаючи в повітрі, як якась велетенська дуга, з свистом летить донизу. Вгорі, над обваленим дахом, враз відривається шматок муру й за якусь мить Семен встигає побачити, як над тією свіжою щербиною муру вища частина вежі повисає, як аеростат, балкон чи отвір вікна, нічим не підперта, і як в першому з тих отворів нараз з’явилася одна чи дві постаті. В ту ж мить над головою Семена з свистом пролітає падаюча кроква, і Семен ледве рятується від її прямого удару за купою каміння. Коли ж свист крокви затих десь внизу, Семен раптом відчув різкий біль у лівій руці і ще помітив, що разом із падаючою на нього лавиною осувається кудись донизу, і що, згинаючись в крижах і стримуючи балку, яка притискає його до потрощеної цегли й каміння, він загрузає в якійсь кам’яній западині, немов у пастці. Сльозяться очі від їдкого пилу штукатурки чи глини. Крізь сльози й брудну хмарину пилу Семен ще встигає побачити, як хтось невиразний пробивається в його бік по схилу руїни.