Вчителька, дочка Колумба

Агнешка уже не відчуває на собі опікунських рук. Під її ногами тверда рівна земля. Не оглядаючись, Агнешка поспішає туди, звідки чути безперервно волаючий голос Павлинки, сповнений плачу і щастя. Ось вона вже й біля неї, біля них. Павлинка затихає. Мар’янек обійняв матір і втиснувся обличчям у поділ. Торочки хустини, з якої мала Гельця намагається якось вибратися, прикривають його голівку. Агнешка важко спирається на плече Павлинки, немов ось-ось мала впасти на коліна, і в ту ж мить її злегка підхоплює Семен. На безсило опущеній руці Агнешка нараз відчуває ледь-ледь чутне вологе тепло. Флоксе, песику... Але вже не вистачає сил ані подумати, ані усміхнутися: її немов огортає сон, глибокий і спокійний.

Балч зупинився на межі поміж груддям руїни, що кидає йому під ноги миготливий відблиск вогню, і темніючою від перших вечірніх тіней травою, пожухлою від зимових холодів, однак уже де-не-де прошитою стрілками свіжої зелені. Тут же, біля його чобота, тягнеться догори ще не випростаний, із зубцями по краях зелений листочок курдибанку — колись давно, ще в батьківському домі, такими листочками заправляли інколи суп, здається, картопляний чи гороховий. Тоді бабуся-куховарка скорочувала назву цього зіллячка так: кудроник. Балч нахиляється, висмикує малюсінький листочок зелені, розминає його пальцями, чує міцний, ніби з кореня запах, такий далекий і знову такий близький, такий дикий і домашній аромат втраченого краю, втрачених літ. Листочку, листочку, не врятуєш ти мене, не вбережеш! Якби-то можна було не відривати погляду від землі, не ступати й кроку далі, не дивитися донизу й не бачити натовпу людей, їх невиразних, однакових у сутінках, замкнутих від нього облич, не чути їх очікуючого мовчання; якби-то можна зникнути, перетворитися в самого себе, давнього, сховатися в колишньому... Балч кидає на землю зім’ятий листочок.

Хтось виступає з мовчазного півкола, наближається до Балча — глухо, нерівномірно гупають кроки когось кульгавого. Пащук зупиняється прямо перед Балчем. Простягаючи вбік руку, щось показує, наказує рукою й очима, щоб подивився туди. Перед порогом уже неіснуючих дверей стирчить купа щебеню, цегли й глини. Під нею непорушно лежить чоловік. Голова його трохи підтягнута догори й милосердно оперта об пологий схил купи щебеню. Голови, однак, не видно, її покрито світлим полотнищем — рожевою фланелькою малої Гельці.

— Зависляк...— заїкається старий Пащук.— Януарій.

І не сказав більше нічого. Заточуючись, знову повертається до своїх. Балч робить один крок в той же бік, до чорно-рожевої непорушної постаті, й зупиняється, затриманий швидшою, аніж його рух, сірою тінню, що промайнула біля нього. Гострий камінь, кинутий неміцною, ніби дитячою рукою, черкнув край Балчевої солдатської куртки і впав біля його ніг.

23. Слід на піску. Парти

Люба Ізо, твій лист я щойно прочитала, хоча Семен мені дав його кілька годин тому. Це справжнє чудо, що я не загубила його на протязі тих кількох годин, котрих я, зрештою, не змогла б ні порахувати, ні розповісти про них, так далеко залишилися вони позад мене, в іншому, уже не моєму житті, житті, яке, можливо, належить хіба що Агнешці Жванець, нині уже не існуючій. Я бачу її, ту давню Агнешку Жванець, як вона відбігає від берега, від темніючих і поблискуючих на піску слідів, бачу, як вона зупиняється й якусь хвилю дивиться на чоловіка в човні, випростаного, непорушного, з веслом у руках, котрим ось-ось відштовхнеться від берега. Він теж на неї дивиться, напевне, бо раптом переміщується на середину човна, до самого борту, й ледь помітним жестом руки немовби показав їй на місце поряд з собою, якось невпевнено заохочуючи її чи підбадьорюючи до мандрів. А втім, може, то був лише знак прощання. І тоді вона знову зірвалася з місця й кинулася бігти, бігти все далі, й далі від берега, все швидше й швидше до села. І вже не оглянулася.

Ізо, тільки, в уявному, а не в писаному листі я можу бути такою щирою з тобою й собою. Можу не соромитися пафосу й перебільшень. Отож я думаю про ту Агнешку, може, ту, яка жила ще годину чи дві перед цим, думаю про неї, як про вмираючу. Проте, здається, не вмерлу, якщо я ще тут, ще відчуваю все й думаю, що мені, однак, видається не цілком певним. Вперше я відчуваю свою молодість нібито ззовні, ніколи раніше не приходило мені в голову, що я — молода. Ніколи раніше не знала я, не могла знати, що діється, коли умираєш. Найбільше ж, що може зробити молодість, це уявити чужу, а не власну смерть. Сьогодні я вперше уявила чи передчула, що можна умерти, що смерть взагалі приходить до кожного, і не тільки той один-єдиний раз, той, справжній і останній, але, напевно, більше разів і в різний спосіб. Вмирати біжучи — страшне й пишномовне це перебільшення, і навіть досить смішне. Здорова, сильна дівчина, котра біжить. Живу отож. Виходить, це я. Звати мене Агнешка Жванець, і в цю мить я саме й думаю, що мене звуть так, як і ту. Це таки я. Та сама? Ще молода?

Коли б ти запитала мене, що зараз найбільш відчуваю, то я відповіла б — подив. І це для мене найдивніше, я найбільше дивуюся з цього. Замість кричати й продовжувати вмирати чи й умерти. Звати мене Агнешка Жванець. Я думаю, намагаюся думати, як годиться, без поспіху. Ясно. Я існую. Існую сама. Дивуюся, замість кричати, тікати чи вмирати. Можливо, це здоров’я змушує мене так дивуватися, а можливо, молодість. Але, виходить, я вже не така й молода, якщо думаю про молодість. Замість плакати. Вражаюче, раптове зміщення почуття й відчуття. Я думаю вже, як особа статечна, забобонна, суха, сентиментальна. Замість кричати, тікати. Соромно мені за саму себе. Ізо, це бридке й потворне, навіть важкозрозуміле — нема вже в мені крику, вмирання — вмирання, про яке я думала одну чи дві години перед цим. Одна лише порожнеча. Ні, я зізнаюся в усьому, до кінця. Настало невимовне полегшення. Несподівано, та ще й так швидко, я опинилася на другому боці. Та ж сама і не та сама. Боюся називати оте, бо воно через яку годину чи завтра, можливо, й повернеться, і все почнеться наново. А може, й ні. Тепер уже біль пройшов. Дивує тільки пам’ять про той біль. Що це було, як його назвати? Сновидіння? Одержимість? Чари? Пробудження? Визволення? Така, виходить, є молодість, така невпевнена в своїх снах, така непам’ятлива й невірна у ставленні до них. Оте все минуло годину-дві тому. Ще пашить рука, натерта шнуром.

Рука, натерта шнуром. Все-таки я хотіла затримати його, Ізо, і ти, либонь, здогадуєшся про це і можеш, здається, зрозуміти мене. Я не признаюся тобі навіть у цьому думанні до тебе, як його затримувала і як це сталося. І в якому моєму жесті (моєму, не його), коли він уже піднявся із звоїв сіті, не бажаючи вже ані слухати моїх прохань, ані щось говорити, і пішов до човна, як це сталося, що моя рука пролізла крізь легко змотаний шнур на його плечах і заплуталася в ньому. Я однак не скинула шнура з руки: мої руки сплелися на його схиленій голові, в його волоссі, пучками пальців я намацала оту незабутню шрамину над лобом. Її форму й шорстке тепло я відчуваю ще й тепер, можливо, тільки це й залишиться в моїй пам’яті від тієї, всього лише на кілька секунд зламаної і прирученої відчуженості. Пам’ятаю, одначе, й гаснучий, невиразний відблиск за обрисом його щоки, й кілька перших зірок, що на якусь мить зупинилися, а потім раптом шугнули вгору, коли... І, як бачиш, я все-таки всупереч власній волі ще раз відтворюю цей образ і ту найгіршу з хвилин, хоча хотіла б це забути й замовчати, як мовчу про деякі інші образи самої себе під час отієї останньої зустрічі. Він одштовхнув тоді мене від себе, поточилася я назад, не встигнувши звільнити свою руку із шнура, але не впала на землю, підтримана силою того ж шнура, що з’єднував нас. Шарпнувся він, розмотаний шнур обпік руку, і я випустила його. Ішов до човна по черствому шелесті стужавілого під ніч піску, шнур волікся за ним, і за ним же по імлисто-ясному піску біг спочатку темний, а потім поблискуючий прибережною вологою глибокий слід.

«Ти принизила мене, я тобі не пробачу цього ніколи»,— тільки це сказав він перед тим, як відштовхнув мене. Отож чи ж міг бути той його жест, пізніший уже, в човні, чи міг бути він жестом заохочення чи підбадьорення? Чи я повинна була завернути, якось затримати його, якось все змінити? Або поплисти з ним на тому човні? Куди? Тільки до поста в Хробрицях? Порадувати, як він сам перед цим, чекаючи ще на тих звоях сіті, казав, порадувати Мигдальського? А далі? Доки ж? І куди? Якось натякав він про сьогоднішнього гостя, майора, про його підмовляння. А може, він ще й повернеться? Бо ж хіба хтось іде назавжди так ото просто, як-небудь, з одним невеликим рюкзаком за спиною, мов на екскурсію? І, може, увесь мій пафос і непотрібний? Бачиш, Ізо, я ще й не остигла від мого першого вмирання, а вже навпомацки шукаю надії. Заборонено. Притакни мені, що заборонено, нехай це зміцнить мене. Ні, Ізо, ти не заспокоїш мене, бо яка ж ти далека зараз від такого берега, такої ночі, такого прощання.