Iван Петрович i Фелiс

Феліс, що нічого не мала против скромного хлопчика, яким вихованець був раніш, припинила тепер усяку близькість з ним, бо грубість викликала в ній щиру огидливість. Одного разу, увечері, коли хлопець з'явився додому п'яний з декількома п'яними ж товаришами і виявив цілком відвертий намір потішити товаришів задоволенням за її, Феліс, допомогою, вона — сумирна й лагідна дівчина — дала йому ляпаса в присутності всього товариства.

Після цієї образи хлопчак тієї ж ночи, загрожуючи її ясновельможності кухонним ножем, почав вимагати реабілітації. Її ясновельможність приволочила до себе напіводягнену Феліс, вимагаючи покірности. Її ясновельможність була зовсім обурена опором своєї завжди покірної небоги, але подолати цього опору не змогла. Феліс утекла знову до себе й замкнулась, а вихованець, примирившися з фактом і сплюнувши призирливо з приводу благальної пози своєї виховательки, діловито зібрав у вузол усі портативні коштовності, що залишилися ще в хаті і, не глянувши навіть на напівзомлілу свою коханку, зник назавжди з її дому і з її життя.

Графіня була глибоко стурбована й кілька днів посилено молилася, жаліючись богові на несправедливість долі й випрошуючи в нього нових милостей.

Нові милості й після цього, звичайно, час від часу посилалися їй, але вони коштували все дорожче, а грошей ставало все менше.

Її ясновельможність відчувала, що самі справжні злидні все ближче підступають до неї. Плоть її ставала день-у-день немічнішою, але дух лишався ще надто бадьорий, щоб задовольнятися навіть з п'ятнадцяти кішечок. На довершення нещастя її Сюся, та сама, що я згадував про неї на початку, захворіла й потрібувала курячого бульйону й свіжих вершків.

Графіня вперто молилася, вимолюючи спасіння. І нарешті її молитви дійшли.

Кость Степанович Потєєв, видатний судовий урядовець і ще видатніший мужчина, що був колись жагучим красунем і переможцем багатьох, значно більше навіть впертих серць, ніж серце Явдохи Карловни, переїхав на посаду до міста Київа й наніс візиту колишній чарівній Eudoxie.

Чарівній Eudoxie було вже п'ятдесят сім років, бувшому красуневі — шістдесят. Красунь був лисий, товстий і хворів на астму, але по старому, вийшовши з під рук перукаря, синьочорними були його вуса, по старому він, як справжній лев, старанно голився і пудрився.

Чарівна Eudoxie почастувала старого друга чаєм. Підчас цієї процедури старий друг відзначив декілька фактів: убогі меблі, ріжномастні чашечки, ложечки фраже, чай, що тхнув віниччям, і — чудесна молода постать шістнадцятирічної Феліс і її вишукане обличчя, що, здавалося зійшло з полотен прерафаелітів.

Залишившись вдвох з чарівною Eudoxie, старий друг з сердечної розмови легко пересвідчився, що його колишня подруга лишилась такою ж жадібною до благ життя, як і він сам, і що вона, позбавлена їх, провадить свої дні, висихаючи від жорстокої самотности.

Взявши на увагу всі ці факти, Кость Степанович на другий день прийшов з цукерками й квітками і дуже просто запропонував її ясновельможності передати йому опіку над її небогою за певну, досить пристойну, винагороду.

Швидко визначивши за цифрою винагороди можливий еквівалент життєвих радостей, що чекали на неї, пригадавши особливо курячий бульйон і свіжі вершки для хворої Сюсі, графіня подякувала богові й вдячно оповила свого друга обіймами, цілком невинними.

Її ясновельможності вдалося без великих труднощів прийти до переконання в надзвичайній шляхетності своєї поведінки відносно Феліс, яка була безприданницею і тому не могла й мріяти про розкішніше положення, ніж положення «petite amie» такого заможнього й поважного пана.

Що ж до самої Феліс, то життя її в домі її ясновельможности було так позбавлене всяких радощів і так рясніло всякою мерзотою, що вона ладна була піти куди завгодно й на яких завгодно умовах.

Угода сталась.

Її ясновельможність отримала досить даних, щоб дякувати милосердному небові цілком щиро. Феліс отримала чарівну окрему кімнату, купу туалетів і білизни і п'ятдесят карбованців на місяць «на шпильки». Добродій Потєєв отримав «petite amie», що поєднувала в собі безпосередність і невинність шістнадцятирічної дівчини з досвідченістю, що рекомендувала її, як гідну вихованку небіжчика графа Езельсберга.

Її ясновельможність була щаслива, оскільки може бути щасливий смертний. Рози її щастя, звичайно, не були позбавлені цілком зрозумілих, на такі випадки, шипів. Але це — закон існування.

Добродій Потєєв був щасливий, оскільки щасливий може бути смертний. Шипами на його радощах була непоборна огида до його особи з боку Феліс. Цієї огиди вона не могла инколи приховати, не зважаючи на всю свою вихованість.

Феліс? — Феліс найбільше щаслива була тим, що її коханцю було шістдесят років і тому, якими б молодими не були його почуття, тривалість їх виявів була обмежена...

У Феліс було багато вільного часу. Феліс переодягалася по десять разів на день, ходила гуляти — завжди самітня, бо для знайомих свого кола вона вмерла, — багато й без вибору читала й сумувала без кінця.

Сумувала невимовним дівочим сумом, що не має пояснень, боліла душею, що не розуміла свого покалічення, сумувала тілом, що не усвідомлювало свого забруднення...

Випадково в трамваї вона познайомилася з гарним юнаком підлітком і скоро голод її досвідченого тіла звів їх.

Юнака звали Федором Сукіним — прізвище хоч і немилозвучне, але дуже поважне в місті, батько Сукін був великим підрядником і лічився в мільйонах.

Син Сукін вихований був аристократично й тримався з товаришами погордливо, вважаючи, що йому, сину мільйонера, вчитися в такій плебейській установі, як реальна школа, куди його віддав батько, бажаючи зробити з сина інженера, — не личить.

Федір Сукін був на клас молодший за Івана Петровича. Безсилий подолати науку, він потребував репетитора і директор порадив Сукіну-батькові взяти Івана Петровича.

Івана Петровича пригнітила розкіш помешкання, колосальне утримання — двадцять п'ять карбованців на місяць — і дивовижний блідо-жовтий чай, що ним що-дня частували його підчас лекції у Сукіна.

Проте він дуже швидко зробив оцінку свого учня і зневажав його зі всією щирістю, на що учень відповідав цілковитою взаємністю...

З кожним написаним рядком я переконуюсь все більше, яке складне завдання я взяв на себе, зважившись написати історію життя однієї людини. Людські життя так тісно переплітаються між собою в своїх шляхах і ці сплетіння підлягають таким складним і непередбаченим випадковостям, що відокремити нитку життя однієї людини з цього неймовірно заплутаного клубка абсолютно неможливо. Неминуче доводиться зачіпати й витягувати більшою чи меншою мірою і инші нитки і деякі з них доводиться обривати.

Іван Петрович ніколи не знав ні графа Езельсберга, ні її ясновельможности його удови, ні Костя Степановича пана Потєєва, ані кішечки Сюсі. Але всі вони визначили життя Феліс, а її життя, хоч і на короткий час, але дуже тісно переплелося з долею Івана Петровича й залишило на душі його глибокий слід, що не зник ніколи. Кішечка Сюся також була одною з причин, що обумовила таким чином великі події в житті Івана Петровича, і тому й вона мусить увійти в його історію. І кожен з нас, коли придивитися уважно, може чимало знайти отаких кішечок Сюсь, йому відомих, а ще більше з них — лишаються невідомими...

Іван Петрович, блискуче закінчивши цього року свою реальну школу, потрапив на літо в родину дідичів, в маєток, як репетитор двох оболтусів, — гімназиста років вісімнадцяти й гімназистки років шістнадцяти. Івану Петровичу було сімнадцять років, але на вигляд він здавався молодшим, і це примушувало його потай страждати й компенсувати цю уявлену молодість особливою солідністю поведінки.

Оболтус гімназистка кокетувала з Іваном Петровичем і зовні подобалась йому, але непереможна огидливість, яку викликала в ньому її глупота, нищила будь-яку можливість будь-якої близькости. Іван Петрович був сухий, холодний, діловитий — і учениця швидко його зненавиділа.