Iван Петрович i Фелiс

Іван Петрович відчув холод в серці і ледве міг попросити пояснень. Дівчина відмовилась розмовляти. Сувора і стримано-гнівна, вона різко й сухо запропонувала йому поспішати.

Іван Петрович метушливо виконав її наказ. Вони швидко дійшли до трамваю, і в трамваї дівчина сіла насупроти Івана Петровича і протягом довгого шляху кілька разів починала розглядати його впертим суворим поглядом. І тоді в її очах з'являвся вираз такого жорстокого й безщасного засудження, що вона сама, збагнувши це, відводила очі вбік.

Іван Петрович не робив спроб розпитувати. Мовчки вони доїхали до своєї мети і дівчина привела Івана Петровича до дверей великого будинку. В просторому вестибюлі було темнувато й пахтіло так, як пахтить в вестибюлях усіх лікарень.

Дівчина коротко наказала роздягтися, і Іван Петрович послухався, як автомат. Сама вона десь пішла і скоро повернулася, зодягнена в білий халат. Другий халат вона принесла для Івана Петровича і допомогла йому надягти його.

Потім вона повела його на другий поверх і там повернула ліворуч у довгий білий і тихий коридор. Коли вони наблизились до дверей в кінці коридору, з цих дверей вийшла друга сестра — літня, товстенька й доброзичлива. Перша сестра зупинилась і запитливо глянула на старшу. Та скоса подивилась на Івана Петровича, звично скорботно зітхнула й коротко похитала головою.

Дівчина відчинила двері й пропустила Івана Петровича вперед, сказавши тихо скрізь зуби — «Заходьте»...

Тіло Феліс лежало на ближчому до дверей ліжкові. Голова її була так забинтована, що з-під бинтів видко було лише вуголок шоки, ніс, кінчик губ і одне око.

На оці лежав темний мідний п'ятак...

Іван Петрович смутно пам'ятав потім окремі слова, шматочки фраз короткого й сухого оповідання суворої сестри. Він зрозумів, що коли скалічену трамваєм Феліс привезли до лікарні, вона була ще жива і невпинно благала, забуваючи про страшні болі понівеченого тіла, послати за ним, Іваном Петровичем. Зрозумів, що Феліс вмерла хвилин за десять до його приходу. Зрозумів, що із слів Феліс сестра довідалась, що він — причина її смерти. І запам'ятав останнє, що сказала сестра, що вирвалось у неї, переборовши стриманість:

— Любуйтеся!..

В тоні сестри була така ненависть, що Іван Петрович підвів голову й подивився їй в очі. В цих безбарвних очах палала злість. Півтора мільйони років жіночого рабства зникли в присутності трупа жінки, вбитої лише за те, що любила. Літня сіра дівчина повстала проти мужчини, володаря життя, чиє право давати житія і вбивати.

Як колись сам Іван Петрович зробив з старим небесним богом, так зараз ця дівчина, нащадок тисяч поколінь рабинь, жорстоко осудила його — мужчину, і мужчина-володар, мужчина-вбивець, не витримав тягаря вироку і схилив голову...

На цьому спогади Івана Петровича припиняються надовго...

Тільки місяця через півтора Іван Петрович усвідомив, що знаходиться в незнайомій, порожній кімнаті. Коли він спробував поворухнутись, виявилось, що він звязаний і прив'язаний до ліжка. Млява думка довго не могла знайти причини цьому. Врешті, Іван Петрович згадав те, що для нього безпосередньо було перед цією кімнатою. Встиг ще усвідомити, що починає дико, по звірячому ревти, — і знову на свідомість його спустився морок...

Місяців через три Іван Петрович повернувся до себе в кімнату. Його квартирна хазяйка, товста й дурна, як телиця, але сварлива баба, дивилась на нього новими переляканими очима і була надзвичайно услужлива. Кинувшись готувати йому чай, вона спіткнулась і різко нахилилась вперед, при чім безглуздо майнув у повітрі брудний поділ її спідниці і обтягнувся дурний, товстий зад.

Іван Петрович посміхнувся. І хоч була ця перша посмішка такою слабкою, що ледве чи хтось сторонній зміг би її помітити, все ж таки це була посмішка впертого людського життя.

Ще місяців через три Іван Петрович прийшов, на зовнішній вигляд, зовсім до норми.

Хворість притупила його біль, і життя спішно попіклувалось обтягнути кровоточиве місце міцною плівкою клопоту, інтересів, потреб і обов'язків...

Не мало ще було страждань і в дальшому житті Івана Петровича і вони завжди одне по одному увіходили в глибину і там завмирали, ізольовані життям від життя... Немає людини вільної від таких захованих страждань, що вже забуті, чи поступово забуваються...

І багато, дуже багато важких спогадів так само зникли назавжди із душі Івана Петровича, а всі останні — поступово, день-у-день губили свою гострість і болючість, — всі, крім спогаду про перше кохання. Цей тяжкий спомин Іван Петрович проніс крізь все своє складне життя і вмер, не забувши нічого з того, що тут розказано.

Примітки

Текст Леоніда Гавриловича Скрипника «Іван Петрович і Феліс» представлений тут за публікацією у харківському часописі «Червоний Шлях» № 11, 1928 р. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.

Цей текст є фрагментом незакінченого роману «Епізоди з життя чудної людини». Передчасна смерть автора 23 лютого 1929 року від туберкульозу у віці 36 років не дала йому змоги завершити цю працю. У вищевказаному журналі «Іван Петрович і Феліс» було надруковано з підзаголовком «З роману «Епізоди з життя чудної людини»».

Чотири роки тому вмерла маленька дитяча казка його почуття до Льолі. — Про це йдеться в оповіданні Леоніда Скрипника «Перше кохання Івана Петровича», що, як і «Іван Петрович і Феліс» є фрагментом незакінченого роману «Епізоди з життя чудної людини». «Перше кохання Івана Петровича» було надруковано у київському часописі «Життя й революція» № 10, 1928.