Борозна у чужому полi

«Доповідна записка міністерського радника К. Дорша рейхсляйтеру А. Розенбергу про табір військовополонених і цивільних

Місто Берлін

В таборі для військовополонених, розміром орі- єнтовно, як площа Вільгельмплац, перебуває не- допустимо велика кількість військовополонених і цивільних ув’язнених.

В’язні, загнані в цей простір, ледве можуть во- рушитися і вимушені справляти нужду стоячи, там, де знаходяться.

Військовополонені, проблему харчування яких сумнівно вирішити, живуть по 6–8 днів без їжі, в стані тваринної апатії, вони не мають інших ба- жань, окрім знайти щось їстівне.

Цивільні в’язні у віці від 15 до 50 років харчу- ються винятково завдяки родичам, які з ранку до вечора стоять в чергах у надії на дозвіл передачі. Вночі ті цивільні в’язні, що не мають рідні, напа- дають на тих, хто отримав передачу, аби сило- міць здобути шматок хліба.

З ув’язненими єдиною мовою спілкування не- численної охорони, яка цілодобово несе беззмінну службу, є мова вогнепальної зброї, яку застосову- ють нещадно.

Виправити цей хаотичний стан військова вла- да не може внаслідок величезної потреби в тран- спорті і людях, яких вимагають фронти.

Організація Тодта намагалася застосувати рі- шучих заходів, враховуючи насамперед, що вели- чезну роботу в тилах неможливо виконати тільки з поміччю німецької робочої сили. Окрім того, че- рез знищення в окрузі всіх підприємств, які забез- печували постачання населення, з дня в день  на-

ростає загроза епідемії, яка буде поширюватися нестримно внаслідок великої кількості людської маси у таборі.

З числа цивільних ув’язнених організація Тодта відібрала в порядку експерименту повноцінних у расовому розумінні робітників і успішно викорис- тала їх на найвідповідальніших ділянках. Після цього виправданого досліду планувалося відібра- ти ще близько 200 робітників з метою викорис- тання їх на відновленні доріг.

Відбір ув’язнених повинен відбуватися і надалі задля використання близько 10 тисяч чоловік на будівництві шляхів під керівництвом німецьких інструкторів з організації Тодта. Однак посту- пила заборона відбору цивільних ув’язнених з по- силанням на наказ.

Небезпека цього зрозумілого з військової точки зору наказу полягає в тому, що:

)здійснення програми термінових робіт стає неможливим через нестачу робочої сили;

)сумнівно, що вдасться запобігти жахливому спалаху епідемії.

У зв’язку з цим вважаємо необхідним негайно ви- ділити організації Тодта потрібну кількість ци- вільних ув’язнених для відновлення підприємств, які б забезпечували продуктами, причому відбір має бути обмежений тільки повноцінними в расо- вому розумінні кваліфікованими  робітниками.

Оскільки в найближчому майбутньому про пом’якшення стану чи розподілу ув’язнених по різних таборах не може бути і мови, належить не- гайно ввести суворий карантин у цьому і подібних таборах.

Міністерський радник Дорш  (підпис)».

…З тою ж половинчастою усмішкою низькорос- лий Загірняк у формі охоронця концтабору авто- матною цівкою вперся в шию Сергію Прокоповичу, немов підперти знизу хотів Тимошенка, високого і худезного, що в тичку суху перетворився на табірній брукві.

Я бачив вас в одностроях різних, – блимнув зго- ри вниз Тимошенко. – Але ця форма вам найбільш до лиця.

А мені для тебе зараз навіть кулі шкода, – різко погасив, наче вимикачем, посмішку Загірняк.

----- 27

В есняної днини, вже по війні…

На землю направду пекло зійшло, – так вида- валося Володимиру Прокоповичу, коли продирався він берлінською вулицею крізь завали битої цегли, обламків гармат та рваних шматків заліза, що недав- но були смертоносною зброєю, потрощених возів, які невідь звідки взялися тут, обсмалених автошин та іншого немислимого сміття і непотребу: від кілька- поверхівок після бомбардувань лишилися голі, об- дерті й обчухрані стіни, що нагадували довгі ряди людських скелетів, тут злою силою вишикувані, де- інде з колишніх вікон, а тепер просто роздовбаних снарядами отворів чорними клубами знімався дим; то не пахощі весняних садів пливли міськими вули- цями та провулками, то нудотний запах незахоро- нених трупів стелився понад землею.

Володимир Тимошенко з іншими офіцерами аме- риканської адміністрації блукав передмістям – див- на якась, жаска цікавість штовхала їх, а ще бажання зрозуміти душу людську, зазирнути в ту немислиму глибину падіння її, де в бездні від тої душі лишився лиш гній та сморід.

В американській військовій адміністрації Во- лодимир Прокопович мав зовсім не войовничі обов’язки: як авторитетному економістові йому на- лежало багато чого обрахувати. І все ж війна в нього була не лише за штабним вікном. Набачився різного по тому часові, відколи о другій годині ночі сорок одній хвилині сьомого травня радянський генерал Суслопаров з німецьким Йодлем та американськими

і англійськими воєначальниками підписали капі- туляцію, про що повідомляти було заборонено ще тридцять шість годин, – один тільки неслухняний Ед- вард Кеннеді порушив табу, за що й потурили його з праці… Не вкладалася в голову безцільна людська жорстокість, коли смерть наставала не в шалі бою, зазнавали її часто-густо до війни непричетні – не забути ніколи кімнати, де підлога всипана аркушами з нотними записами, а самого музику, мабуть, заду- шили, губну гармоніку забивши у рот, у горлянку. А ще трапилося йому бачити мінне поле, де, видава- лося, земля ще не вистигла після вибухів: командир радянський, казали, погнав дітлахів німецьких ро- ків дванадцяти чи десяти попереду своїх солдат. Ті дитячі руки та ноги, порозкидані полем, та тіла по- шматовані навіть захоронити не можна було, доки не попораються на полі сапери.

Оповідав товариш, як, продираючись вуличними завалами ще з двома своїми колегами з адміністрації, приспинився, було, біля радянського офіцера, що сидів на уламку бетонної брили, обхопивши руками голову.

Наволоч… Фашистська наволоч, перемать… Всю війну моїм друзям пощастило пройти, а вже он, по війні, отруїли. Я тут зараз тридцять за них німчу- ри покладу, – неголосно бурмотів офіцер, звертаю- чись найпевніш сам до себе.

Троє солдат, хто на боці, хто на спині, поруч ле- жали, і червона калюжа в кожного виднілася біля рота.

Раптом, забачивши американців, з пролому стіни вигулькнув німець, весь в пилюзі, з обличчям у  сажі.

Найн, найн, – крутив випацьканою головою ні- мець. – Зольдат паф-паф…

І вінегретом з англійської та німецької запацька- ний німець, мигами помагаючи, взявся пояснювати, що в цьому будинку в підвалах був склад старих вин і солдати з автоматів стріляли по бочках, а тоді з ці- вок, що струменіли з дірок, похлинаючись, пили те вино: там, показував німець жестами, ще й досі вина по коліна розлито…

І, мовби підтверджуючи правоту замурзаного берлінця, найближчий до офіцера солдат, до тями прийшовши, раптом голосно гикнув і зблювнув темно-червоною рідиною.

То ще комусь щастило, думалося Володимиру Прокоповичу, що нагабався той берлінець, а то б тридцять невинних душ офіцер напевне б поклав, і аби тим обійшлося… Так щастило не всім і не за- вжди: у містечку, вже під Берліном, куди раніше ввійшла радянська частина, яку проте вибив німець через дві доби, але довго не втримав, його в свою чергу вибив підрозділ американський, у тому міс- течку бачити довелося, як виносили з храму жіночі трупи. Туди, як розказували, радянський полковник зігнав кількасот жіноцтва, аби, мовляв, убезпечити. Та солдати ввірвалися в храм, – і почалося, нечуване і немислиме в місці такому, масове зґвалтування. А як вже відступали, було, від німця, поклали автомат- ники всіх підряд, залишилася тільки розіп’ятою ви- сіти молода дівчина, а зліва і справа від неї повішено по німецькому солдатові…