Iмена твоi, Украiно

роботи.

– Цей келих подарував мені швагро. Судила доля

таки мені в нього побувати. Філіп не тільки воює, він

2424

робить чималенько для блага підданих. Якраз, коли

був я у нього, монастир святого Петра в Ерфурті розбудовував.

Ще й я дещицю срібла до цього додав, тож

і мене тамтешні монахи у пом’яник фундаторів монастиря

записали.

– Я радий, що ти незалежний правитель, – усмішка

на обличчі імператора гасла і зачинялася поволі, як

ті ж ворота. – Тепер мені легше говорити про поміч

Філіпові. Це справа найперша, бо відновимо константинопольський

трон чи ні, а можемо в іншому разі

втратити і трон другий.

Довгою була розмова тестя із зятем; Романові

Мстиславовичу так хотілося почути думку набагато

досвідченішого монарха про свої задуми. Особливо

того хвилював реформаторський проект розбудови

держави, Роман і назву йому підібрав звучну: «Добрий

порядок для Русі». Мріяв він, щоб жоден князь

не міг грабувати та відбирати волості, що не належать

йому, бо як тільки безлад, то вже половці тут як тут.

А ще справедлива виборність глави держави за взірцем

європейської…

Уже перед сном нагадала йому й Анна, несміло та

прохально зазираючи в очі:

– Якщо можеш, дай поміч Філіпові… і сестрі Ірині.

Роман Мстиславович не зламав даного тестеві

слова. В неблизький і нелегкий похід збиралися ґрунтовно,

сотні верстов долаючи без особливого опору.

Та кожному своя доля – необачно відірвавшись від

основного війська, поліг у бою під Завихостом…

Марними були застереження візантійського імператора

щодо його правдивого опису літописцями.

Через віки пройдуть рядки «Слова о полку Ігоревім»:

«А ти, Буй – Романе і Мстиславе! Мисль одважна покликає

ваш розум на діло. Високо плаваєш ти, Романе,

в подвигах ратних, як той сокіл на вітру ширяючи,

птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники

під шоломами латинськими. Та й не одна країна,

Гунська Литва ще й ятвяги, Деремела і половці списи

свої покидали, а голови преклонили під вашими мечами

булатними»…

25

КОРОНА ДАНИЛА

З вікна королівського палацу, де розмістилися посли

Папи Римського, дорогу з півдня видно було, мов

на долоні. Послів притомило задовге чекання, та вдіяти

нічого, розминутися з князем Данилом вони просто

не мали права – тож лише упівголоса зрідка перекидалися

думками.

– А як омине Краків і наше чекання лиш марнота?

– Це неможливо. Достеменно відомо, що князь

ночуватиме тут. Хай же Бог нам дарує терпіння.

– І все ж дивина неабияка… Заради того, для чого

ми прибули, європейські князі роками самі добиваються

уваги Святійшого отця.

– Мета виправдає наш труд. Волинсько-Галицька

держава вже налічує майже вісім десятків міст, а

скільки сіл – знає хіба лише князь.

– Однаково у голову не вкладається. Гасати несусвітніми

обширами, ловити якогось князя з європейських

задвірок, щоб…

– Нічого собі задвірки! Навіть географічно – то

центр Європи. А якщо врахувати, що землі Волинсько-

Галицького князівства уже більші за землі Священної

Римської імперії, що ця країна торгує з Візантією,

Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею,

Німеччиною, Литвою…

Папський посол затнувся на півслові: на дорозі

з’явилася хмарка куряви, вона швидко більшала

і вже можна було розрізнити передні ряди невідомого

війська. За якийсь час перші вершники в’їхали

на подвір’я. З описів посли упізнали князя Данила:

кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого

золота, золотом же та іншими оздобами прикрашені

стріли й шаблі, кожух із оловира грецького, цінностями

осяйними прикрашений, а чоботи із зеленого

сап’яну. Сяяла вся дружина дорогою зброєю,

зблискувала у призахідному сонці недешева кінська

збруя.

Посли лише мовчки перезирнулися. Коли дружина

розмістилася, князю Данилу доповіли, що його

чекають святі отці від Папи Римського. На прийомі

Мітра

перемишлянського

єпископа,

перероблена

з Данилової корони

2626

мова не зразу зайшла про діло, яке привело гінців з

неблизького Риму до князя Данила, посли більше говорили

про загрозу, яку несе татарська навала зі сходу

всьому християнському світові.

Князь Данило кивав розуміюче головою, погоджуючись

зі святими отцями, а сам думав про інше. «То

не все ще – бачити ту небезпеку… Треба збудувати

фортеці, звести міста не лише окові милі, а й неприступні

».

– Такого града, – скаже сват його, король угрів

Бела про місто Володимир, – я не бачив і в німецьких

краях.

То не все ще – розуміти загрозу, думав князь

Данило. Треба витримати не одну і не дві жорстокі

битви, а коли вимагатимуть обставини, то заховати

князівську гордість якнайглибше за пазуху і поїхати

до татаро-монголів пити кумис із ханом. Хто не

був у Даниловій шкірі, ніколи не відатиме смаку того

напою, приправленого щосили тамованою гадкою

– за цим ковтком трута тебе на той світ відправить,

чи ще пожити дано хвильку яку? Мало розуміти небезпеку,

треба військо міцне зібрати, воїв надійних,

надійну дружину.

Князь Данило мав підстави пишатися своїм військом.

Творив його за своїм лише баченням та ратним

досвідом, в нього була і дружина, і вої. Княжу

дружину він зібрав з бояр, які заприсяглися служити

Данилові. Він дарував їм землі і привілеї, а вони

мали обов’язок йти з ним у воєнні походи. Належати

до дружини означало велику честь, і це право було

спадковим. Заможніші бояри йшли не самі, а зі своїми

вже дружинами, інколи мали вони цілі полки.

Хай би заглянув хто, думав князь Данило, у двір його

якогось боярина, то цілий арсенал зброї знайшов би

там, для війська деяких держав стало б. За непослух

же кара не забариться – іди в світи собі, геть з його

князівства, як прогнав Данило Кормильчичів чи Жирослава,

а то й на горло кара знайдеться.

А людність міська та селяни писались у вої, і хто

мав зброю, і кому бракувало її (тоді князь зі своїх

припасів). А як треба брати вороже укріплення, то

стачило пристроїв – в хід ішли тарани, самостріли

і катапульти.

27

…За довгим столом бояри, що перевдяглися після

походу і сяяли пишним убранством, довго й терпеливо

слухали ватиканських послів, аж доки ті не вичахли,

затнувшись і вибираючи слушний момент для

головного свого діла. Тою паузою скористався хтось

із бояр, навпростець, без дипломатичного петляння,

запитавши гостей:

– А чи може святий престол допомогти нашій державі

вистояти проти Сарая, супроти Золотої Орди?

Всі обернулися до князя, чи не кине він застережний

погляд на прямолінійного надто боярина, але

князь Данило лише легенько всміхнувся куточком

вуст.