Поцiлунок Елли Фiцджеральд

Якраз минаємо коліно ріки де нема туману — може там де повітря ворушиться — Наш одяг ледь просяк мрякою наче сиділи у воді. Подекуди ріка то холодніша то тепліша. В одному місці було тепліше всередині туману аніж на видноті.

Посередині ставу знов пробували луну. Спершу горб праворуч озвався; далі вище течією ліворуч; а далі після тривалої павзи коли вже ми й не сподівалися — а чим більше чекаєш то й несподіванка більша і радісніша коли почули як селянин поганяє своїх воликів у долині далеко вище рікою на протилежному боці набагато гучніше ніж перед тим — і навіть згодом ще ми почули одне слабеньке відлуння з сусіднього містечка. Третя луна звучала ще виразніше аніж друга але чому питаюся луни завжди ідуть вгору рікою —

обернувшись я вигукнув знову — і тоді виявилося що вони майже так само спливали і за течією, а може чогось я й не почув.

А як гребли до чистого плеса у місячному сяйві горб на східному березі прикритий дубовими чагарями важко було визначити напрямок нашого човна бо не видно було лінії води що підмивала горб — аж поки не побачили водорості і піщану косу і високі очерети як підносили з мілководдя щогли великих суден у гавані. Місяць був такий високий що й не видно було його відбитку на воді. Веслуючи за течією спинами до місяця бачили віддзеркалення — кожного лісу і горба виразно обабіч Оці відлуння у відповідь — тіні до тверді — вражають подорожнього гармонією і симетрією — наче склав промокатку і одержав подобизну. — Дволикість чим так втішається природа. Усе що видиме є лише половиною. Коли то піднімалися то опускалися річкою бачили хатинки ондатр ледь видимі з-поміж водоростів — міцним мускусним духом тягне з окремих місцин на березі, а то скунсовим духом повіє понад луками чи полями. Туман з’являється деінде збитий сам собою у пірамідки чи купки — на поверхні води. Де берег дуже низький справжні і відображені дерева здається стоять нога до ноги — і лиш лінія розділяє їх і вода і небо ледь не переливаються одне в одне — а берег наче тече. Додому о 10-ій.

7 жовтня 51-го

О 1 год. на човна і до кутнього мосту Дуже спокійний ще теплий ясний день. Наш човен малий і низький ми при самій воді. Ондатри не перестають мурувати свої хатки — вже завершують. Вони овальної форми — дивлячись зверху поступово здіймаючись від вужчого кінця куди пацюк пролазить — вимурувані з пучечків стебел водорості Pontederia (вже мертвої) мичкуватих корінців або листя жовтих глечиків чи інших водоростів — диких півників — рослини у вигляді півнячого хвоста чи павичевого пера — мушлі молюсків і т. д. — часом визирають з-поміж відмерлих стеблин понтедерії чи прутиків лози — чи вербових. Жмутики вкладалися шарами щораз меншими утворюючи наче конічний горб. Недобудовані але їхня вправність вражає але ще більше, працьовитість. Одну таку хатку ми розламали, щоб краще роздивитися всередині. Невеличке дупло на двох чи трьох дорослих ондатр якраз над водою, досить мокре, певно що темне і вузьке з’єднане з підводним ходом. Там було кілька шматків білого кореня якоїсь водорості мабуть тої ж понтедерії — чи водяної лілії. Отак і живуть вони поруч з водою — завжди у мокрій квартирі — у мокрому пальтечку що ніяк перевдягнути і з вічною водою у погребі, куди веде єдиний вихід. Вони спростилися більше за Діогена. Певно що не бояться застуди — лихоманки — чи сухот. А уявіть виховання малих в такому місці — гірше як у підвальній конурці — але мабуть вони тут не розмножуються. Ондатри і прісноводні молюски віддавна у нашій ріці — Індіанець, їхній людський двійник покинув ці місця. А лишився той кому наші долини ані болота не страшні.

Якийсь рибалка минулої ночі прохромив остенем одну. Цікаво чи довго ласувала молюсками? Скорше сам Намул підхопить лихоманку ніж вона. А що у вас із зубами? А як нема зубного? Їхні невикінчені скороспілі гнізда подібні до усічених шишок. Здається вони усі як один заходилися будувати по всій ріці і ніхто нікого не пережене.

Бур’яни вже відмерли похолодніло вода прозоріша. Саме пора пізнього бадилля. Добре видно риб. Бачив щучку як ковтнула рибину — і хвіст наставився з її пащі. Якась наче брудна водорость зовсім занурена з коротким густим глибоко зазубреним листям, з густими маківками наче у ялин, рідші додолу. Берег увесь завалений мертвим листям і бадиллям понтедерії і річка виглядає геть здичавілою. Ще якась духмяна зелена водорость подібна до прісноводної губки чи корала — незугарно розгалужена наче усохле дерево чи кактус. Якась довга вузька трава схожа на тілоріз. Болотяний білий дуб на лузі підкошений навесні бурею ще живий соки в стовбурі не завмерли. Болото поприставало до коріння що має барву слонячої шкури.

(…)

Бачив Ardea Minor як ішов вздовж берега наче квочка на цибатих зелених ногах — його окреслена горлянка як та очеретина при березі де він напнувся аби ніхто не виявив його. До нього можна підкрастися бо нема йому охоти злітати — краще сховається в очеретах. Спідня частина верб і кущів лози чорніє разом з набряклими хащами жовтих глечиків та ін.

Щербатий гребінь очеретів (звичайний очерет — juncus effusus гадаю) від двох до чотирьох футів заввишки де найгустіше вздовж берега на різних стадіях відмирання нагадує веселку що оторочує край води — і відбивається у воді. — Хоч окремо стебла зблизька не вражають якимсь особливим забарвленням. Але віддалік — барви дуже виразні і вражають приємною гамою — перші понад самою водою рожевіють на кілька дюймів. — Далі вузюсінька смужка чи обідок жовтуватого — далі широка насичена зелена — далі природній колір очерету — далі сонячно жовтий — і стає коричневим у змертвілих розвіяних султанах — Усякі відтінки різних частин рослини від води аж до маківки — коли глянути понад край буйної очеретяної ниви — утворюють 5 виразних рівнобіжних шарів райдугою обійнявши річку а надто в такий яскравий день. І часом сонячне сяйво від сколихнутої човном поверхні — спалахувало в них підсилюючи враження — Барви міняться так тихо і непомітно наче відблиск сонця западає в імлу.

Опуклі горби за мушлями мідій здаються оксамитовими поки пливемо за течією — вкриті почервонілими лозами ожини. Дуби світліють проти неба, здіймаючись один над одним. Бачу невеличкі білясті і рожевуваті polygonums уздовж берега.

Велика різниця між нинішнім днем і тим що було місяць тому — як між тим чи іншим періодом життя. На дні ховається приморозок.

Дивовижна різниця між ніччю і днем на річці — вдень нема мряки.

ЗИМА

17 груд.

Смолисті сосни праворуч від Кутової дороги. Пронизливий холод по обіді — блукаю снігами. Р. Райз збирається до Сат. щоб зачинити своїх бджіл у погребі, аби не замерзли — у нього тісний вулик — але не так щоб зігрілися одне від одного. Смолисті сосни добре тримають сніг. Ось він кулями на глиці — і пасмами на вітті — їхнє спільне гілля ледь підноситься і сходиться докупи — Особливе

тьмяне уроче сяйво сіється крізь оцю крівлю

соснової глиці та снігу — похмурі сутінки —

а однак утворюють разючі відміни

світла й тіні.

Саме зимового ранку побачиш ліс і чагарники у всій величі їхніх снігових шатів. А вже навіть той хто навідається хоч півгодини по сході сонця прогавить найтонші нетривкі чари. На деревах по обіді вже далеко не те снігове хутро — не підкреслює воно вдачу самого дерева я помітив що рано-вранці кожна соснова голка вкрита памороззю — а вже одразу після сходу сонця її як і не було. Ходиш у лісі Смолистих сосон наче під шатром Стовбури і гілля виглядають чорними через контраст Бредеш хоромами лісу де панують тиша і сутінки.

Користай з найменшої нагоди висловитися на письмі начебто дається тобі востаннє

Не знаю друга відданішого за сосновий ліс. Виходжу з нього напевне з більшою втіхою аніж після зустрічі з тими які називалися друзями. Гірше для дроворуба чи подорожнього коли холодний вітер дме з сонячного боку бо тоді годі знайти затишку де б присісти. Приємно зараз гуляти у просторому величному бору. Глиця переважно не тримає стільки снігу — хіба коли їхні гілки туляться чи привалені до сусіднього дерева. Зимно але тихо усередині — де не ступала людська нога — і куди не глянь сяє снігова пороша на сонці облітаючи з верхівок зрушує на нижчих вітах вічно нові снігопади. Бо як і після дощу буває другий дощ у лісі коли здійметься вітер. Гілля білої сосни рівніше аніж у смолистої — і так само виглядають пасмуги снігу. (…)