Поцiлунок Елли Фiцджеральд

Кизил зі своїми ягодами на мочарах біля З-Л саме перед червоним будиночком — дармовиси на довгих хвостиках виснуть наче надламані — щось схоже на жовтуваті? чи зеленуваті? білі яйцеподібно перлисті? чи вощені? ягоди — То якої ж вони барви? Ох, дайте мені хоч прогулятися кизиловим болотом — з його негустим грубим гіллям — Прекрасний як чорт.

(…)

Перетнув чиюсь норки чи ондатри плутану стежку в снігу — подріботіла лапками і слід від черевця.

Нині увечері — як і нераз цього року — хмари влягаються на Сході коли сідає сонце довгими смугами сходяться докупи — згідно простій тактиці неба — Це узір шкуринки кавуна. — Він годиться для сталого опису заходу сонця — Ранок отакий і отакий вечір. — Смуги охоплюють день з обох кінців як на кавуновій шкурці і ранок і вечір як один день.

(…)

22-го груд.

Якщо вже таким здаюсь холодним порівняно з теплом знайомих — хтозна чи моє спалахує так мінливо-стійкіше воно і певніше як оте тепло від землі на весні — у якім квіти будяться і буяють.

Не слова хотілося б чути чи промовляти — а стосунків шукаю щоб жити у них — а частіше стається ніби відштовхнули мене й не сприйняли — непочуте бажання взаємності — частіше аніж ви розчаровані так чи не так промовленим словом.

Як би хотілось вірити що ми споріднені між собою як я сподівався, то більше мені нічого не треба і слів не треба аби мене переконати. Я розчаровуюсь в стосунках, ви в словах.

У виразі личка 3-річного малюка угледів устояну великодушність — і врочисту шляхетність прадавніх втрачених цнот. А був це лише ірландський хлопчик добирався бо зі своєї хатини десь у лісі і далі попри голу чавунку аж до школи цього ранку — як він зробив цей крок — зі свого останнього снігового замету на поріг своєї школи — видряпуючись туди виднілося не так його личко чи профіль лишень його міна і уявилось мені — виразно в уяві постало його старожитнє гідне лице під кучмою шапки — О! цей ірландський малюк не знати чому — оживив у моїй голові античні чесноти — його не привезли і ніколи його не возили у плетеному з лози візочку — він чимчикує впертою ходою — Хіба світ не зачекався такого покоління. Отут усядеться він за свою абетку з незворушною міною і той в чиїй голові рояться безконечні світи — Не про походенькі на дамбі він промовляє — Що то звитяга Леоніда і його 300 юнаків під Термопілами проти цієї дитини! — Вони лиш наважились вмерти — він посмів жити. — Одержати свій «табель» без тіні усмішки — де ані згадки про його невидимі і неймовірні чесноти. Малюк Джонні Райден. Хто не спиниться перед холодом і пройде крізь нього наче перське військо. Воно хоч і невинне маля а в колінах живе міць тисячі Індр. — Що не вартує і тисячної долі його цноти —

Тим часом як благодійні пани походжають з ніг до голови у хутрі — він жваво як той коник-стрибунець обганяє їх по дорозі до школи.

Невинне дитя то чоловік покаявся раз і назавжди за все минуле і відродився знов. Увійшов у Божу благодать.

Чи не цілий світ є правовірний — і дивиться на тебе як на якого дикуна — В спілкуванні з людьми вищими середнього розуму, я переконуюсь що у підсумку міркують ніби вони вже встигли переродитися — лише ти і досі в дикому стані.

23-го груд.

Яку радість виявили відвідини друга та як нечасто а то й зовсім не випадає мені таке щастя.

Це має бути запис настояних і визрілих моментів.

Щоб не полову життя зберігав — а зерно.

Коли чаша життя наповнена і вже переливається — збережи кілька крапель для зразку. Коли розум освітлює серце а серце зігріває розум.

Часом в голові рояться думки і вже коли отямився зі сну і зайнятий ділом ті думки є віддзеркаленням отих поганих нічних снів. Та гадаю розум в обох випадках однаково бездіяльний. Частенько, поза сумнівом — в людей розумової праці думки є наслідком того чим обідали чи займалися. Наші настрої наяву є нашими снами проте завжди коли ми прокинулись насправді і чисті — і здорові в усіх наших відчуттях то й бачення наше буде ясновидне. Хто беручи до рук нижку [Так в оригіналі. — прим. верстальника ел. версії] хотів би почути звіт напханих кишок — чи занечищеної крові?

(…)

Надибав місце де якийсь дроворуб на днях підійшов собі до річки прорубати ополонку і напитися. Ріка замерзла несподівано суцільно — хіба що кілька проталин — вода спала відколи замерзла — і лід відповідно напнувся на скелях уздовж річища чудовими тріщинками на всі боки. Добра нагода уважніше оглянути прибережні дерева. Мене вразила численність сплутаних корінців — туго збитих докупи — чи не червоних? дубів — на березі підмитому рікою — навпроти Сем. Барретса. Натрапив побіля муру під Ношотуктом місцину де видко кролики справляли гульки десь зо пів пінти посліду купкою на снігу.

Прокинувся цього ранку аж падає сніг — гарний сніг і мело майже горизонтально начебто заносилось на добрий снігопад — та невдовзі по обіді він перестав і розпогодилось — отоді я і вибрався.

(…) Йду до скель. На кожнім дереві з вітряного боку вузенька смужка біліє на стовбурі. Відчуваю буде напрочуд ясний захід сонця, тож вмощуюся в снігу на скелі помилуватись ним. Вже кілька хмар як золота гряда прямо над обрієм — Від навислої арки чисте небо раптово розширилось східніше на цілі небеса — і сонце сяє чисто — і тихо так — і невинний сніг укрив поля. Снігопад позаду — хмари відпливли — сонце ясне — і тихо — чиста без жодного снігу хустина встелила землю — і нарешті наступає погідний вечір аби завершити все — Поволі сонце сідає — повітря сутеніє і відчуваю аби не сяйво від снігу було б досить темно — Дроворуб зібрався додому. (…)

24-го груд.

По обіді пролітає сніжок. Бачив зграю дроздів — чикотнів по дорозі на Волден — чомусь усе трапляються мені коли починається сніг і ладен сприймати їх за вістунів снігопаду (…)

Вже і то віддавна пташині гнізда повні снігу.

Даремно сподівався на заході майже яких півгодини угледіти отой рум’янець хмар в небі — Кілька хмар були темні — і я вже остаточно піддався ночі та прийшов був додому і визирнув у горішнє вікно — аж бачу геть увесь західний обрій горить рожевою крайкою, а замість отої густої димки цього разу хмара саме прощалася з днем. Але ж півгодини тому ота димка виснула понад усіма західними лісами і горбами — так наче денні вогнища от-от погасили на заході і випалена місцевість кадить клубами зловісного чаду аж до небес. Наче знов Фаетон промчав своєю колісницею сонця так близько аж запалив землю.

Четвер 25-го груд.

Крізь Ялинові мочари на Конантумі до самого горба і назад через річку та дубові чагарі у долині до Скель. Вітер здуває недавній сніжок у замети — особливо з вітряного а саме південного боку стін — обриси заметів відтворюють тріщини у мурі і завихрення вітру. Сніг невидимо мчить переважно в чистім полі попри саму землю (хіба що трапиться височинка) аж доки не сягне стрічної загорожі та її осипле і дмухне вгору — дмухає наче пара проти сонця. А просочується крізь шпарки та не навпростець а лише вигинається вишукано вгору фантастичними з’явами — наче хвилі коли ті вигинаючись затихають при березі — Тобто отак, наче єдине тіло снігу просочилося у щілини стримуване хіба що тертям зісподу. Подібний до сідел до мушель до чого хоч — Вибудовує фантастичну алебастрову стіну позаду першої — сніжний кряж. Неймовірно шпичасті башточки зводить зводить — i.e. нагромадженням — не вичовгуванням — хоча кривизна шпилів наче носи античних суден здається гостро вирізьблена — або ж наче оплавлена паяльною трубкою. Тож усе видмухане у повітря поволі осідає на дорогу чи поле і творить схил хребта — Неймовірно гострі і тонкі карнизи вибудовує цей сипкий сніг — де стіна чи схил не має найменшої зачіпки — жодної аби муляр міг наростити ще цеглину. Це архітектура снігу.