Поцiлунок Елли Фiцджеральд

(…)

Коні вперше з’явилися на Ла Платі 1535 р. Тепер вони разом з худобою і вівцями геть змінили весь сільський краєвид — «Здичавілі свині подекуди витісняють пеккарів; зграї диких собак завивають по лісистих берегах віддалених річок; а простий кіт, що перетворився на крупну страхітливу потвору, заселяє скелясті відроги». (…)

Велике плато Південної Мексики розділяє Пн. і Півд. Америку щодо міграції тварин

Цитує звіт кап. Овена що в місті Бенгуела на західному побережжі Африки в часи великої засухи слони об’єдналися щоб заволодіти криницями і лише після відчайдушної сутички коли мешканці — а їх було 3 тисячі — відігнали тих. В Індії під час великої посухи каже др. Малькольмсон, «заєць пив з чаші у руках полкового адьютанта».

В Гуарнако дикі лами — та інші тварини цього роду — мають звичку випорожнюватися зо дня в день на ту саму купу — Перуанські індіянці беруть кизяки на паливо і не сушать собі голову.

Веслуючи вгору потоком що випливає з-під гори надибуєш нарешті камінці вимиті звідти ще за багато миль до неї. Мені подобається цей зачин гори.

Єдиним чотириногим автохтоном Фолклендських островів є величезний вовкоподібний лис. Наскільки відомо, «ще не бувало подібного випадку будь-де у світі, щоб на такому мізерному уламку землі, віддаленому від материка, водився такий крупний чотириногий абориген схожий лише на себе».

На Фолклендах, де обмаль палива, готуючи яловичину, підкидають у вогонь кістки, з яких щойно зішкребли м’ясо. Також є в них «зелений кущик завбільшки як звичайний верес, що має вдячну властивість горіти краще, коли свіжий і зелений».

Бачив як великий баклан бавився своєю рибою як кіт з мишею, 8 разів відпускав і пірнав знов за нею.

Розмноження насінням дає виразнішу особину аніж бруньками відсадками чи щепленням.

Деякі мешканці Tierra del Fuego у голодний рік доїдали зіпсутий китовий лій «старий узяв покраяв на дрібні шматки, бурмочучи щось під ніс підрум’янив на вогні і роздав голодним, що весь той час перебували в глибокій тиші». Це було єдиним свідченням релігійного чуття у них. І наштовхує на думку, що навіть тварини можуть мати щось святе в собі, схоже на одкровення. Якусь наснагу що прив’язує їх до людини як до Бога.

«Не легше їх і привчити до покори хіба що завдавши смертельного удару. Як і дикі звірі вони не знають числа; бо кожен зокрема при нападі на нього замість утікати буде намагатися проламати тобі череп каменюкою, точнісінько як тигр за подібних обставин розтерзає тебе».

«І хоч ми були добре вдягнуті і сиділи при самому вогні тим не менше не упрівали; а ті голі дикуни хоч і віддалік, на наш превеликий подив обливалися потом.»

Еренберг дослідив одне з білил що ним фіджійці підмальовувалися — виявилося воно складається з інфузорій, зокрема 14 полігастрік і 4 фитолітарій, мешканців прісної води — усі добре відомі види!!

Ще про фіджійців «Звичайні речі — такі як краса яскраво-червоних мундирів чи синіх лампасів, відсутність жінок, наша охайність — зворушували їх більше аніж будь-який складний інструмент, скажімо наше судно. Боганвіль справедливо вважає, що оті люди сприймають «chefd’oeuvres de l’industrie humaine, comme ils traitent les loix de la nature, et ses phe’nonomenes».

Йому розповідали про плем’я піших індіянців що тепер пересіли на коней — очевидно в Патагонії.

(…)

Незлічена кількість створінь усякого роду залежить від бурої водорості — можна скласти цілий том. Коли б зник десь цілий ліс то не загинуло б стільки живності як її було на цій водорості — а з рибою пропало б і птаство і більші морські істоти, а відтак і самі фіджійці.

Деревоподібні папороті Землі Ван Д’ємен (шир. 45°) сягають 6 футів в обхваті.

Місіонери надибали айсберги в Патагонії на широті що відповідає Женевському озеру, у пору що відповідає червню в Європі. У Європі ж — найпівденніший льодовик сповзає в море в Норвегії в коор. 67° 20° чи 1230 до полюсу. Валунів не знаходили між тропіками. — супутніх айсбергу чи льодовику.

Вічна мерзлота в Північній Америці на 56° углиб на 3 фути а в Сибіру на 62° углиб від 12 до 15 футів

(…)

Плавучі острови від 4 до 6 футів завтовшки на озері Тагуа-тагуа в центральному Чілі — мандрують куди вітер подме.

12 червня

Слухай музику балагоговійно так наче б то був твій останній рятунок.

Легше коли мандруєш своїм краєм чи то своїми стежками бо вже добре підготовлений щоб збагнути побачене — не так часто помилишся як це буває в дорозі. Хіба не гостинний той хто запрошує думки?

13 червня

Ходив на Волден минулої ночі (місяць не зовсім вповні) уздовж залізниці і вгору лісовою стежкою, назад вертався дорогою на Вейланд. Останнього повного місяця берести не пропускали, не кидали глибоких тіней, а їхні обриси були не такими разючими і численними на вулицях вночі. (Я зауважив поза-позавчорашньої ночі після Тихого Плеса яка багата на світло і тіні була вода при місячному сяйві як річка і озеро Тихе Плесо хоч і віддалені між собою — відбивали світло із тьмяним миготливим полиском, як буває навесні

Вода сяє внутрішнім світлом як небеса на землі. Тиха глибінь і чистота і велич води — дивно, що людина обрала золото і діаманти — тоді як ці коштовності такі буденні. Я бачив далеку ріку під місяцем нечутну але неспинну як вдень — тиху аж до моря, наче рідке срібло відбиваючи місячне сяйво — вона лежала обійнявши землю Як віддалено вона виглядає вночі і навіть з пагорба миля по милі уділ! Так віддалік як Райська сторона! Вночі на води сходить якась наснага. І через неї небеса торкаються землі — Єдині з небом під ногами

Та я забув сказати що як дійшов до дороги повз Гончареву клуню — чи ще далі біля гончаревого Потоку — бачив місяць що несподівано повним визирнув з калюжі Калюжа звідки дивиться на тебе місяць — і все поплило з-під ніг.

Магічний місяць у супроводі зір раптово визирнув ясним оком з вікна у темній землі.

І ще я бачив тої ж ночі світіння довкола моєї тіні в місячнім сяйві, що я пояснював випадково світлішим тоном поверхні довкруг, я переносив свою тінь на темніші латки трави і бачив знов ореол і там. (Він підкреслює обрис тіні.) А тепер про останню ніч — Кілька світляків на лузі — чи сяють вони хоч і невидимо вдень — чи свічка запалена удень?

Ще не ніч доки не озвуться дрімлюги. — Коли зійшов у яр вразив перший слабкий відголосок правдивого незахмареного місячного світла на піщаний схил зі сходу тоді як обрій усе ще червонив денним зблиском західний бік — яка грань між отими двома світлами! Місячне сяйво у котрому сторіччі воно падає на землю? Сяйво місяця — було промінням росяного світанку а відблиск дня нагадував мені більш за все ніч. — То були стара і нова династії різко протиставлені — і грань поміж ними котру час не міг ухопити. — Тоді ніч стається коли денне світло відступає перед нічним Це грань відстань не визнана історією народи раюють у цьому просвітку.

Піднявшись лівим піщаним схилом — відчув тепліший струмінь повітря на щоці, наче подих вогнища.

Білі стовбури сосон що відбивали слабке світло — стоячи густо одна при одній скинувши спіднє гілля, підказували мені, що сосни то лише високі трави що здіймаються до своїх розкошланих маківок — ну а ми комашня поміж них. Надто вже вони трав’янисті.

Вітряні потоки тримають тепло сонця! Я наштовхуюсь на їхні схованки понад схилами горбів, особливо у полі чи на галявах. Чи не буває так щоб якийсь з цих вагітних подувів пережив навіть роси ночі? — Чи міг би знайти якогось що пам’ятає сонце вчорашнього дня ще й вранці. Чи б могло так статися щоб якийсь подув перебув ніч на верховинці оточеній лісом?

Ропуха належить літу Різні жаби чудово означують пори року — Скрекотуху — квакшу і ропуху — гадаю усіх їх принаймні деколи можна почути разом.

(…)

Ми не проживаємо наші життя вичерпно і повно — не наповнюєм усі наші пори своєю кров’ю — не вдихаємо і не видихаємо на повні груди аж так щоб хвилі кожного пориву натхнення сягали наших найдальших берегів — розмиваючи їх аж до самого піску що стримує нас — і звук прибою вертає до нас назад. Чому б ревові моря не стати на поміч нашому диханню. Щоб дихаючи здіймали вітер у тиху годину. Ми не проживаємо і чверті нашого життя — чому б не довіритися припливу — підняти шлюзи — і запустити усі колеса — казав бо: хто має вуха хай чує. Довіряй своїм відчуттям.