Поцiлунок Елли Фiцджеральд

Я зійшов у долину і заміряв її. Десь 4 фути діаметром де її зрізали — десь 100 футів уздовж. Поки дійшов до неї — дроворуби вже наполовину обчмхали її гілля, її ошатна крона посіклася вщент і розсипалася на друзки по схилу наче була зі шкла — а тендітні цьогорічні шишки на верхівці намарно і надто пізно волали до серця дроворуба. Уже встиг він відміряти її сокирою — і позначив скільки вийде колод на лісопильні. І те місце у височині порожнє без неї найближчі 2 століття. Це деревина Він спустошив повітря. І коли орлан весною знов навідається на береги Маскетаку, то кружлятиме намарне виглядаючи своє звичне сідало, — і яструб оплакуватиме горішній сховок свого потомства. Рослина що їй довелось століття плекати повільне вростання в небеса — сьогодні пообіді перестала існувати. Крона її пагона розпустилась назустріч цій січневій відлизі майбутнього літа. Чомусь мовчить у селі жалобний дзвін. Не чутно мені подзвону — ані не видно жалобного походу на вулицях — чи лісових хутірцях — Білка плигнула на інше дерево — яструб поплив собі далі — і обрав собі нині новий обрій та дроворуб замахнувся сокирою уже й на те.

31-го груд.

Третій день тепла, зараз хмарно і почалась мжичка. Але це як найясніша година — хоч сонце певно що не збирається виходити. Туман особливо світиться — так наче в повітрі більше напруги аніж завжди. Це теплі затуманені дні взимку що так зворушують нас

Ця густа по-весняному погода нагадує мені, що замало я цінував і придивлявся до ясної прозорості і сліпучості зимових небес — Чим би могли зимові заходи сонця відрізнятись од літніх. Чи зміг би я колись якогось літнього вечора узріти таке райське плесо блакитного неба на бурштиновому тлі як довелось мені оце кілька днів тому —

Денне світло на цій широті узимку за виразністю не поступається нічному небу де зорі сяють і блимають напрочуд яскраво. Мабуть запізно роздивлятись піщане листя у яру — ліпше було вибратися сюди позавчора — зараз надто мокро і грузько.

Але подекуди воно досконале. Бачу кілька довершених леопардових лап.

Ці речі наводять на думку — що у землі відбувається такий самий рух що й на поверхні; вона живе і росте, її зігріває і впливає на неї сонце — зовсім як мої думки на мою кров. Здається бачу якесь життя що у весняній бруньці розвивається чи квітує аж у безпосередній близькості до свого джерела — вигадливі начерки і шкіци маляра. Це простіша і примітивніша рослинність. Так наче віками пісок і глина отак стікали у форми листя — ще до того як рослини з’явились аби вкрити землю. Земля що топчусь по ній не мертва інертна маса. Це тіло — має душу — органічне — і податливе до дії своєї душі — і кожної часточки того духа що і в мені. Вона не мертва лише спить. Це зворушливіше аніж родючість і розкіш виноградників — це фундаментальна родючість поряд з самою суттю росту. По правді сказати воно нагадує фекалії чи виділення. — Отак і поет відчуває свою мить коли приморозком скує навесні — а не як з деякими легкодоступними поетами — якщо погода надто тепла і дощова а ще як затягнеться надовго то починається справжній пронос — болото і глина попливли. Поет не повинен пропускати щось лише через самий кишечник — тоді то дамська поезія. — Треба щоб він те щось пропустив через свій мозок і серце та й через кишечник також, можливо, крізь усе разом. — І аж тоді висловлюватися — Нема кінця й краю оцим прекрасним нутрощам що ось тут красуються — купи печінки — легені — і нутрощі. А що у вас нема нутрощів? А в Природи вони є. і знов вона матір людства. Конкорд краще місце для проживання — земна куля ліпше місце для оцих створінь Це дрімотне життя — що може прокинутись.. Навіть тверда куля підлягає законам життя. Це найживіша істота з усіх живих. Без сумніву всі істоти сущі на її поверхні є лише паразитами.

Бачив по обіді стару ірландку в лісовій хатині — сиділа надворі на схилі горбка простоволоса під дощем на крижаній хоч і відталій землі — плела Вона з’являється наче бурундук при найменших знаках потепління. Не треба буде далеко ходити аби поховати її — так близенько до землі живе вона. — А на мені таки і пальто і під парасолею — Отакі ірландці пристосовуються тут бурхливо — і можуть врешті витіснити Янкі — як оті зробили з індіянцями. Процес акліматизації у них бурхливий вони уміють глибоко дихати у кімнаті для хворого. Яка ж може бути філософія життя у цієї жінки — готової зсунутись зі схилу разом з сипучим піском! Ох якби ж то знати що вона гадає собі. Вона розмовляє без викрутасів. Та боюсь що навіть і вона могла вже навчитись брехати.

РОБІНЗОН ДЖЕФЕРС. Вибрані вірші

Олені покладають кості

Оленяча мамка