Любий друг (Збiрник)

— Не щодня ж буває свято.

МАДЕМУАЗЕЛЬ ФІФІ

Майор, граф фон Фальзберг, комендант прусський, закінчував перегляд своєї пошти; він сидів у широкому вишиваному фотелі, сперши ноги на витворну мармурову дошку коминка, де його остроги за три місяці окупації в замку д’Ювіль, вичеркуючи щодня потроху, видовбали дві глибокі ямки.

Філіжанка з кавою парувала на круглому, мозаїчної роботи столикові, загидженому плямами лікерів, попаленому сигарами та покарбованому ножиком: іноді, загострюючи олівця, офіцер-завойовник вирізьблював на коштовному столикові цифри або ж візерунки, які тільки-но вигадувала його лінива думка.

Прочитавши листи й проглянувши німецькі газети, що приніс його вахмейстер, він підвівся, підкинув у коминок три-чотири величезних сирих поліна (ці добродії на паливо потроху вирубували парк) і потому підійшов до вікна.

Дощ лив, як із відра, наче насланий якоюсь шаленою рукою, справжній нормандський дощ, що падає навскісно, густий, як завіса, мов стіна з похилених борозен, дощ, який хлюпотить, заляпує болотом, усе затоплює, справжній дощ з околиць Руана — цього урільника Франції.

Офіцер довгий час дивився на залиті водою луки й на ген ту річку Андель, що збучавіла й вийшла з берегів; він пальцями по шклі легенько тарабанив рейнського вальса, але шерех примусив його обернутись: то ввійшов його помічник, барон фон Кельвайнгштайн, що був в одному з ним чині.

Майор був плечистий велетень, з довгою бородою, що, наче віяло, стелилася широко йому по грудях; і вся його велетенська й пишна постать у військовому вбранні нагадувала паву, що розпустила хвоста під підборіддям. Він мав блакитні очі, холодні та спокійні, одну щоку розрубано йому шаблею в австрійську війну; а взагалі його вважали й за добру людину, й за доброго офіцера.

Капітан був низенький, рудий, з великим, міцно підперезаним животом; він коротко підстригав свою вогненно-руду бороду, а при певному освітленні вона полум’яніла, і тоді здавалося, що лице натерто фосфором. Йому бракувало двох зубів, вибитих під час нічних бенкетів (як воно сталося, він і сам не пам’ятав), і він шепеляв і якось так хрякав, що не завжди можна було його зрозуміти; до того ж він був лисий на самій лише маківці, як чернець із тонзурою, але навколо цього голого обрічика кучерявилась невеличка блискучо-золота вовна.

Комендант стиснув йому руку й одним духом вихилив свою філіжанку кави (вже шосту зранку), вислухуючи службового рапорта від свого помічника про те, що трапилось у них в полку. Потім вони обидва підійшли до вікна і призналися один одному, що їм невесело. Майор, людина спокійна, мав родину на батьківщині і ладен був миритись з усім; зате барон-капітан, завзятий гультяй, завсідник шинків і палкий зальотник та джиґун, просто казився від вимушеного за три місяці відлюдного життя в цій глушині.

Але щось зашкряботіло у двері; комендант дозволив увійти, і на порозі, в розчинених дверях, з’явився, мов автомат, один з їхніх солдатів. Сама його поява означала, що сніданок готовий.

В їдальні вони застали трьох молодших офіцерів: поручника Отто фон Гросслінга і двох підпоручників — Фріца Шойнавбурга й маркіза Вільгельма фон Айріка, невеличкого блондина, зарозумілого й брутального з солдатами, жорстокого до переможених і запального, як той порох.

Відколи маркіз фон Айрік прибув до Франції, товариші інакше й не називали його, як Мадемуазель Фіфі. Це прізвисько йому дали за його манірні звички, за тонкий стан, що був мов зашнурований, за його бліде обличчя з ледве-ледве порослими вусиками, а також за прибрану ним звичку вживати, щоб виявити своє найбільше презирство до людей та речей, французькі слова «fi», «fi donc», що їх він вимовляв з невеличким присвистом.

Їдальня в замку д’Ювіль являла з себе довгу й розкішну кімнату, але люстри старовинного кришталю в ній мали чимало знаків від куль, а широкі фламандські гобелени, порубані шаблями, пообвисали де-не-де, — все це свідчило, чим бавився Мадемуазель Фіфі під час свого байдикування.

На стінах три родинні портрети — військовий у панцирі, кардинал і президент — палили з довгих порцелянових люльок, а в рамі, потемнілій від часу, якась поважна пані, затягнена в грудях, пишаючись, демонструвала величезні, намальовані вуглем вуса.

Сніданок офіцерський минув майже у мовчанні. Знівечена, темна від дощу кімната засмучувала одним виглядом своїм завойованого місця, а її старий дубовий паркет став такий брудний, як долівка в шинку.

Попоївши, офіцери почали палити цигарки й взялися за питво, не перестаючи нарікати на свою нудьгу. Пляшки з коньяком та лікерами переходили з рук до рук; і, повивертавшись на своїх стільцях, усі вони раз по раз сьорбали із шклянок малими ковтками вино, не виймаючи з рота довгої зігнутої люльки з фаянсовим яйцем на кінці, розмальованим, немов на звабу готтентотам.

І тільки шклянки спорожнялись, офіцери знову рухом покірливої втоми наповняли їх. А Мадемуазель Фіфі щоразу розбивав свою шклянку, і солдат умить підносив іншу.

Вони тонули в хмарах їдучого диму і, здавалося, поринули в хміль, сонний та сумний, в оте похмуре пияцтво людей, що п’ють знічев’я.

Але раптом барон скочив на рівні ноги. Він аж затрусився з люті й вилаявся:

— Чорт батька зна що, так далі не може бути, треба ж нарешті щось видумати.

Поручник Отто й підпоручник Фріц, обидва з типовими німецькими обличчями, брутальними й похмурими, запитали:

— Але ж що вдіяти, пане капітане?

Той трохи подумав і потім сказав:

— Що? Коли пан комендант дозволить, треба врядити гулянку.

Майор витяг люльку й мовив:

— Яку гулянку, пане капітане?

Барон підійшов ближче:

— Я все беру на себе, пане коменданте. Я відряджу до Руана «Слухаюсь», і він нам привезе панночок, я знаю, де їх здобути. Тим часом тут зготують вечерю, у нас же всього, всього досить, — і ми матимемо принаймні один чудовий вечір.

Граф фон Фальзберг стенув плечима й з усмішкою зауважив:

— Та ви, друже, з глузду з’їхали.

Але офіцери повставали, оточили свого начальника й почали благати:

— Пане коменданте, дозвольте, хай капітан зробить це, бо ж тут така нудьга.

Майор нарешті погодився.

— Нехай буде так, — сказав він. І зараз же барон звелів покликати «Слухаюсь». Це був старий унтер-офіцер; він ніколи не посміхався й фанатично виконував хоч би там яке розпорядження свого начальства.

Випроставшись, він байдуже вислухав наказ баронів і вийшов; за п’ять хвилин четверо коней під зливою мчали галопом велику валкову бричку з нап’ятим над нею, мов баня, брезентом.

Зразу ж, мовби бадьорість якась їх пойняла, мляві постаті ожили, обличчя пожвавішали, і всі заговорили.

І хоча злива репіжила, як і раніш, майор був певен, що вже не так похмуро, а поручник Отто запевняв, що небо випогодиться. Здалося, що й самого Мадемуазель Фіфі не можна було втримати на місці: він то схоплювався, то сідав. Його ясні та жорстокі очі шукали, що б таке знищити. Раптом, спинивши погляд на вусатій пані, молодий блондин витяг револьвера.

— Ти того не побачиш, — сказав він і, не встаючи з крісла, націлився. Дві кулі одна по одній продірявили очі на портреті.

Потім він крикнув:

— Ану, підведемо міну.

Зразу балачки припинилися, ніби всіх охопила нова й надзвичайна цікавість.

Міна — це була вигадка Мадемуазель Фіфі, його спосіб руйнувати, його улюблена розвага.

Залишаючи свій замок, власник граф Фернанд д’Амоїс д’Ювіль не встиг ані забрати що-небудь з собою, ані заховати; лише срібло йому пощастило сховати в дірці одного простінка. Але ж, оскільки він був дуже багатий, велика зала, що її двері виходили до їдальні, до втечі господаря мала вигляд музейної галереї.

На стінках було розвішано картини, малюнки й коштовні акварелі; на столиках, етажерках та в розкішних вітринах було накладено силу всякого дріб’язку: різні вазочки, статуетки, саксонські фігурки, китайські божки, вироби з старовинної слонової кості або венеційського шкла — вся оця химерно-примхлива й коштовна сила речей заповнювала величезну кімнату.