Любий друг (Збiрник)
Любий друг (Збiрник) читать книгу онлайн
До книги відомого французького письменника Гі де Мопассана увійшли один з найвідоміших його романів «Любий друг» та вибрані новели. Герой роману «Любий друг» Жорж Дюруа — великий майстер спокуси, який вміло використовує жіночі слабкості — скуку, пристрасть, палке бажання.
В історію світової літератури Гі де Мопассан увійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Новела Мопассана рідко будується на заплутаній інтризі і містить несподівану розв’язку. Звичайно вона відтворює лише один епізод людського існування без чітко обкресленого фіналу. Але ці «шматки життя» ховають під собою великий художній шар.
Друкується за виданням: Мопассан Гі де. Любий друг. Оповідання. — Львів: Вища шк. Вид-во при Львів. ун-ті, 1982Ілюстрації Тетяни Зеленченко
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Позад нього миряни поволі заспокоювались. Півчаки в білих стихарях почали співати не такими певними, все ще схвильованими голосами; і здавалося, що й серпент захрип, неначе й він теж поплакав.
Тоді священик, звівши догори руки, подав знак усім замовкнути і пройшов межи двома лавами причасників, що й досі ще були в благочестивому екстазі, наблизився до ґрат на криласі.
Миряни почали сідати, гуркаючи стільцями, і всі одразу стали голосно сякатися. Але як тільки побачили кюре, настала тиша, і він почав казання тихим, тремтячим і схвильованим голосом:
— Мої любі брати, мої любі сестри, мої діти, дякую вам від щирого серця. Оце зараз ви дали мені радість, що зійшов до нас Бог на моє благання. Він зійшов, він був тут, сповнював ваші душі, світився в ваших очах. Я найстаріший священик на всю єпархію, а сьогодні я й найщасливіший. Чудо було перед нами, справжнє, велике, дивне чудо. В той час, як Ісус Христос увіходив вперше в тіло цих малят, Святий Дух, небесний голуб, Дух Божий, спустився на вас, заполонив вас, нахилив вас, наче вітер комиші.
Потім твердішим голосом, звертаючись до двох лавок, що на них сиділи гості теслі:
— Дякую вам особливо, мої любі сестри, що, прибувши так здалеку, ви своєю присутністю межи нами, своєю очевидною вірою та живою побожністю були спасенним прикладом для всіх. Ви були напученням моїй парафії; ваша віра запалила їхнє серце; без вас, можливо, цей великий день не мав би того дійсно священного характеру. Інколи досить однієї добірної овечки, щоб Господь благословив цілу отару.
Голос його зраджував. Він додав:
— Хай Бог вас благословляє віднині й до віку.
І пішов у вівтар, щоб кінчати службу.
Тепер уже всі квапились розходитись. Заворушилися навіть діти, стомлені таким довгим душевним напруженням. Вони були ще й голодні, і батьки, не дочекавшись останнього Євангелія, поспішали додому, щоб наладнати все до урочистого обіду.
Під церквою знялася метушня, галаслива метушня, галас крикливих голосів і співучої нормандської гутірки. Люд поставав у дві лави, і, коли виходили діти, кожне сімейство кидалося до свого.
Констанцію вхопила, оточила звідусіль та взялась цілувати ціла жіноча родина. Роза просто не випускала її з обіймів. Потім вона взяла дівчинку за руку, пані Тельє за другу; Рафаела та Фернанда підняли їй довгу муслінову спідницю, щоб вона не волочилася курявою; Луїза та Флора завершували похід разом із панею Ріве; і дівчинка, зосереджена, переконана в тім, що несе в собі Бога, рушила в супроводі такого почесного ескорту.
Святочний обід уряджено було в майстерні на довгих дошках, що покладені були на кобилиці.
Відчиненими на вулицю дверима залітає гамір сільського гульбища. Скрізь бенкетували. В кожне вікно видно було за столами людей у святковому вбранні, з кожної хати лунав веселий гук та регіт. Селяни, поздіймавши сурдути, кружляли чистий сидр повними кухлями, і посеред кожного товариства було двойко дітей — тут дві дівчинки, там далі двоє хлопців — на об’єднаному обіді двох родин.
Інколи на шалену південну спеку селом проїздила бідка, запряжена старою шкапою, що бігла з підстрибом, і чоловік у блузі, поганяючи її, заздро поглядав на ці бенкети.
У хаті теслі веселощі не сягали через край, пережиті вранішні хвилювання давалися взнаки. Один Ріве був у гуморі і пив, нехтуючи мірою. Пані Тельє щохвилі поглядала на годинника, бо не хотіла марнувати даремне два дні поспіль, треба було встигнути до поїзда, що відходив о третій годині п’ятдесят п’ять хвилин, а ним вони були б у Фекані надвечір.
Тесля всіма способами відтягував її увагу, бо хотів затримати всіх до завтрього; але мадам на те не давалася; вона ніколи не легковажила, коли доходило до справ.
Зараз же по каві вона наказала своїм пансіонеркам притьмом збиратися; потім, звертаючись до брата, промовила:
— Зараз мені запрягай, — і сама пішла лаштуватися в дорогу.
Коли вона знову зійшла вниз, її чекала невістка, щоб побалакати про дівчинку; то була довга та ялова розмова. Під кінець селянка прикидалася зворушеною, а пані Тельє, тримаючи на колінах дитину, давала невиразні обіцянки, ухиляючись від якихось зобов’язань: про дитину вона подбає, ще є час, далі буде видніше.
А воза все не врихтовано, та й дівчата не спускалися наниз. Нагорі ж чути було голосний регіт, борюкання, зойки та плескання в долоні. Доки господиня ходила до стайні, щоб подивитись, чи вже запряжено, мадам, зрештою, пішла нагору.
Ріве, геть п’яний і напівроздягнений, намагався, але все марне, заволодіти Розою, а та мало не помирала з реготу. Дві Помпи, обурені такою поведінкою після церковної ранішньої церемонії, тримали йому руки і пробували його втихомирити; але Рафаела і Фернанда, звиваючись від сміху, піддрочували п’яного, стоячи осторонь, і верещали після кожної його невдалої спроби. Розлютований, з почервонілим обличчям, весь розпатланий, силкуючись надмірним зусиллям видертися від двох жінок, що за нього вчепилися, Ріве смикав Розу за спідницю і лопотів:
— Га, шлюхо, ти не хочеш?
Мадам, обурена, ринула наперед, ухопила брата за плечі і так мотнула ним, що він грюкнувся об стіну.
За хвилину потім чути було, як він надворі помпував воду собі на голову, а як під’їхав возом, то вже зовсім прочумався.
Посідали вони на возі, як і вчора, і конячина знову побігла труським бадьорим трюхом.
Веселість, затамована під час обіду, вирвалася на палкому сонці. Дівчат тепер бавили вже штовхани гарби, і вони самі підштовхували сусідські стільці, регочучи щохвилини, так-бо їх усіх ще розвеселили невдалі спроби Ріве.
Сліпуче світло заливало поля, світло, що від нього миготить в очах; колеса здіймали два стовпи куряви, яка ще довго вилася позад гарби над шляхом.
Аж ось Фернанда, аматорка музики, упрохала Розу заспівати, і та задиристо почала пісню про «Товстого кюре з Медона». Мадам її зразу зупинила, вважаючи, що ця пісня непристойна до такого дня. І додала:
— Вже краще швидше заспівай нам щось із Беранже.
Роза, повагавшись та трохи помовчавши, зупинилася на пісеньці «Бабуня» і затягла зіпсутим голосом:
І хор дівчат, а мадам сама ним диригувала, підхопив:
— От так-так! — заявив Ріве, що його спів розпалив; а Роза вже вела далі:
Усі разом загорлали приспів; а Ріве тупав ногою по голоблі, вибивав такт віжкою по крупові білої конячини, а та й собі, наче й її захопив жвавий ритм, нум галопом, та галопом, як буря, аж повалила в гарбі всіх дам на купу.
Вони позводились, регочучи наче божевільні! Пісня голосно лунала в полі під ясним небом, помежи стиглими житами разом з шаленим бігом малої конячини, що з кожним гуртовим приспівом підхоплювала і перла скачки добру сотню метрів, на велику втіху мандрівниць.
То там, то там якийсь робітник, що колов каміння при дорозі, підводився і розглядав крізь свою дротяну маску цю навісну та верескливу гарбу, що мчала серед куряви.
Як позлазили біля вокзалу, тесля розчулився:
— От жаль, що ви їдете, а то ловко б ще погулялося!
Мадам йому розважливо відповіла:
— Все у свій час, не можна ж весь час бавитися.
Ріве нараз сяйнуло:
— А знаєте що? — промовив він. — Я приїду до вас у Фекан на той місяць.