Любий друг (Збiрник)

Їхні батьки повмирали, і вона не могла відмовити своїй хрещениці, а тому й погодилася. Її брат, на ймення Жозеф, мав надію, що увагою та ласкою йому, либонь, пощастить схилити сестру, щоб вона склала свій заповіт на користь малої, бо сама мадам була бездітна.

Сестрина професія анітрохи не соромила його, і, зрештою, ніхто ж на цілу околицю нічого про це не відав. А як заходила мова про неї, то говорилося: «Мадам Тельє — феканська городянка», а це дозволяло припускати, що вона там живе на свою ренту. Від Фекана до Вірвіля налічують щонайменше двадцять льє; а двадцять льє суходолу селянинові важче подужати, ніж культурній людині море-океан. Вірвільські люди далі Руана ніколи не заїздили; ніщо не приваблювало і мешканців Фекана в оте на п’ятсот дворищів, загублене в степах, та ще й іншого департаменту, невеличке село. Отже, ніхто нічогісінько не знав.

Час причастя наближався, і мадам відчувала великий неспокій. Помічниці вона не мала, а тому не наважувалася лишити хоча б і на одну днину свій дім напризволяще. Чвари межи дамами горішніми та низовими спалахнуть неодмінно; ще й Фредерік, безперечно, нап’ється, а як він п’яний, то може забити на смерть чоловіка ні за що. Врешті-решт вона вирішила забрати з собою увесь персонал, крім парубчака, якому дала волю аж до позавтрашнього дня.

Оповіщений про таку ухвалу, брат не суперечив і обіцявся якось прихистити на ніч усю компанію. Отже, в суботу рано восьмигодинний експрес мчав вагоном другого класу мадам і її компаньйонок.

До Безвіля вони їхали самі й цокотіли, як сороки. Але на тій станції в купе увійшло подружжя. Чоловік, підстаркуватий селянин, у блакитній блузі з відлоговим коміром та широкими рукавами, вишитими білим на чóхлах, у старосвітському високому капелюсі, руда ворса якого неначе наїжилась, тримав однією рукою величезну зелену парасоль, а другою здорового кошика, звідки визирали три наполохані качині голівки. Жінка, непохильна у своєму селянському убранні, мала лице, як у квочки, з гострим, як дзьобок, носом. Вона сіла насупроти свого чоловіка і не рухалась із місця, приголомшена тим, що втрапила до такого прегарного товариства.

Бо таки й справді вагон сліпив очі яскравими кольорами. Мадам, вся в блакитному, у блакитному шовкові од ніг до голови, а поверх нього червона, сліпуча, блискавична шаль зі штучного французького кашеміру. Фернанді дух спирало в шотландськім убранні, бо корсаж, — а його стягували на ній спільними зусиллями всі подруги, — підтискав догори її звислі груди, як подвійну баню, що повсякчас тряслася, мов якась драговина, з-під напнутої матерії.

У Рафаелі на голові безліч пір’я здавалось ніби гніздом, повним птахів, а зодягнена вона була в східний бузкового кольору стрій, увесь у золотавих оздобах, що все ж личив до її єврейського обличчя. Роза Шкапа в рожевій спідничці з широкими воланами скидалася на занадто товсту дитину чи добре вгодовану карлицю; а Дві Помпи вирядились у чудернацьку якусь надзвичайну одіж, немов пошиту з отих старих у візерунках завіс, що залишилися з часів Реставрації.

Як тільки до купе увійшли сторонні люди, ці дами прибрали поважного вигляду й розпочали балачки на високі теми, щоб навіяти путящу думку про себе. Але в Больбеку з’явився панок з білявими бурцями, у перснях та з золотим ланцюгом. Він поклав на сітку над своєю головою чимало загорнених у церату пакунків. З вигляду це був штукар і добрий хлопець. Увійшовши, він, як водиться, уклонився, а далі, панібратськи посміхаючись, спитав:

— Дами міняють гарнізон?

Від цього запиту гурток важко зніяковів. Мадам, нарешті, стямилась і сухо відрізала, щоб помститися за честь свого загону:

— Можна бути ввічливішим!

Він попрохав вибачення:

— Даруйте, я хотів сказати — монастир.

Мадам, не знаходячи, що відповісти, а може, й гадаючи, що поправка задовольняє, підібравши губи, поважно вклонилася.

Сидячи межи Розою Шкапою та старим селянином, панок став підморгувати до трьох качок, що повиставляли голови з кошика; далі, помітивши, що всі звернули увагу, зачав лоскотати птицю попід дзьобиками, звертаючись до неї з смішними словами, щоб розвеселити товариство:

— Отож ми покинули наш ста-ставок — ках! ках! ках! — щоб дізнатись, що то є рож-рожен! Ках! ках! ках!

Сердешні качки даремно викручували шиї, намагаючись ухилитися лоскоту, напружували всю силу, щоб видратися зі своєї лозяної в’язниці. Потім зненацька усі три разом сумно й скорботно закричали:

— Ках! ках! ках! ках!

Жіноцтво зайшлося реготом. Вони нахилялися, штовхали одна одну, щоб тільки бачити; качки дуже їх цікавили; а панок подвоїв свою ґречність, дотепність, загравання.

Роза не втрималася і, перехилившись через сусідові коліна, поцілувала качок у самі дзьобики. Одразу ж кожна жінка захотіла й собі їх поцілувати; а панок садовив їх собі на коліна, підгуцував, щипав і раптом перейшов з ними на «ти».

Двоє селян, вражені ще більше, ніж їхні птахи, сиділи нерухомо, одвівши очі геть від своєї власності, і на старих зморшкуватих обличчях не було жодної усмішки, жодного відруху.

Виявилося, що пан був комівояжером; він, жартуючи, запропонував своїм дамам чоловічі до штанів шлейки і, схопивши один пакунок, розвинув його. То були хитрощі: в пакункові були дамські підв’язки.

Вони були з шовку блакитного, з шовку рожевого, з шовку червоного, з шовку фіалкового, з шовку темно-бузкового, з шовку темно-червоного, з бляшаними золотавими застібками, як двійко амурів в обіймах. Дівчата аж зойкнули від захоплення, потім узялись розглядати зразки з тою поважністю, що притаманна кожній жінці, коли вона вибирає будь-що з туалету. Вони радились поглядами чи пошепки словами, в той самий спосіб і відповідали, а мадам жадібно переминала в руках пару ясно-червоних, найширших, найімпозантніших, справжніх підв’язок патронеси.

Панок вичікував, щось собі обмірковуючи.

— Ну, мої кішечки, — промовив він, — треба поміряти.

Зірвався вихор вигуків. Дівчата позвивали спіднички круг своїх ніг, неначе злякавшись ґвалтування. Він, спокійний, чекав. Далі промовив:

— Не маєте охоти? Ну, то я їх позгортаю. — І хитруючи, додав: — А я подарував би пару тій, що згодиться міряти.

Але вони не хотіли й гордовито випростували стан. Одначе Дві Помпи видавались такі зажурені, що він повторив їм свою пропозицію. Флора Гойдалка, це було помітно, найбільше вагалась: спокуса вабила її.

— Диви сюди, моя кралечко, трохи більше відваги, — ще дужче роз’ятрював він, — бач, оця пара бузкових, вона добре пасуватиме до твого убрання.

Тут уже вона набралася духу і, підійнявши свою сукню, показала кремезну ногу керівниці в грубій, зле натягненій панчосі. Панок, нахилившись, застебнув підв’язку зразу нижче коліна, тоді вище, причім лоскотав дівку, тим-то вона ойкала та дригалася. Кінчивши міряти, він подав їй пару бузкових підв’язок і поспитав:

— Хто на черзі?

— Я! я! — заверещали всі разом.

Почав він з Рози Шкапи, яка відкрила щось безформне, геть-то круглясте, без кісточки, справді, як казала Рафаела, не ногу, а ковбасу-кров’янку. Фернанда сподобилась комплімента від комівояжера, що любував на її могутні колони. Сухорляві литки єврейки-кралі менший мали успіх. Луїза Кокотка, жартуючи, накрила пана спідничкою, і мадам довелося втрутитись, щоб зупинити цей непризвоїтий вибрик. Нарешті, й сама мадам простягла ногу, чудову ногу нормандки, дебелу та м’язисту; і вояжер, здивований та вражений захватом, чемно здійнявши капелюха, як справжній французький лицар, уклонився цим чудовим литкам.

Двоє селян захололи від чудування та скоса поглядали одним оком; вони до того скидалися на двох курчат, що панок з білявими баками, підвівшись, заспівав їм перед самісіньким носом «ку-ку-рі-ку». І це знову збудило бурю веселощів.

Старі висіли в Мотевілі зі своїм кошиком, качками та парасолею; і чути було, як жінка, йдучи, казала до свого чоловіка:

— Це хвойди, що, певне, до чортового Парижа їдуть.

Веселий комівояжер зліз у Руані, він наостанку повівся так брутально, що мадам була змушена суворо присадити його і повчально додала: