Таeмний сад

— Та я не бавлюся, — знизала плечима Мері. — Не маю чим.

— Нема чим бавитися, подумайте! — вигукнула Марта. — Та як то? Наші оно бавляться хоч патичками і камінцями і не нарікають. Тілько надвір їх випусти.

Правду кажучи, забави з камінчиками і патичками Мері не надто собі уявляла. Поки що їй досить було снувати собі по садах і парках, роздивляючись все довкола. Часом їй траплявся Бен Везерстаф, проте кожного разу він був або дуже зайнятий, або геть набурмосений і навіть не дивився у її бік. Якось вона не витримала і рушила просто до нього, аби завести розмову, та чоловік помітив її, закинув на плече лопату і пішов геть, ніби навмисне тікав.

Що ж, розпитувати було нікого і Мері сама прискіпливо оглядала стіни яблуневого саду — у пошуках заповітної хвіртки. Особливо її цікавила ота стіна, що відгороджувала два сади. Попри стіну тягнулася довга доріжка, обмежена з другого боку порожніми квітниками. Й ось на одній ділянці стіни зарості плюща були щільніші, ніж деінде. Виглядало, що упродовж тривалого часу тут ніхто нічого не виполював, не підстригав. Далі рослини попід стіною були доглянуті і виглядали акуратно. Цікаво, чому?

Отож Мері знову і знову приходила у яблуневий сад, шукаючи бодай якогось знаку. Ось і зараз вона зупинилася перед стіною і замислено дивилася, як вітер гойдає гілку плюща, що відхилилась від стіни, коли раптом перед її очима промайнула червона плямка, а далі залунав дзвінкий щебіт. Дівчинка підняла очі і на вершечку стіни побачила Бенову малинівку. Пташка схилила набік голівку і також розглядала її.

— Ох! — вигукнула дівчинка. — Це ти? Привіт!

Цікаво, що Мері, від якої досі і слова годі було витягнути, зараз розмовляла із пташкою так, ніби знала, що та її розуміє.

Пташка і справді відповіла: зацвірінькала, защебетала, застрибала на стіні, немовби про все хотіла їй розповісти. Мері здавалося, що вона геть усе розуміє. Пташка ніби казала: «Привіт! А правда, тут гарно? І сонечко світить, і земля пахне. Побігли разом! Заспіваєм-защебечем! Давай! Давай!»

Мері засміялася. Малинівка підстрибувала, пурхала по стіні, а дівчинка бігла за нею, доганяла. Личко розчервонілося, очі радісно блищали — зараз Мері анітрішки не нагадувала оте бліде сердите дівча, яке сюди приїхало.

— Пташка, моя мила пташка! — весело кричала вона, біжучи по доріжці.

Дівчинка спробувала засвистіти, наслідуючи цвірінькання. Правда, у неї не надто добре виходило. Проте малинівка, здавалося, дуже втішилася і знову защебетала до неї. Так вони й перегукувалися. Врешті малинівка розправила крила, злетіла на вершечок дерева, зручно вмостилася і дзвінко заспівала.

Мері зупинилася. Вона відразу впізнала це дерево, бо якраз на ньому кілька днів тому вперше побачила малинівку. Тільки тоді дівчинка була у яблуневому саду, а зараз стояла з другого боку і трохи нижче. Але дерево було те саме.

— Ось той сад, я певна, — тихо мовила вона сама до себе. — Сад без входу, де живе малинівка. Як же мені туди проникнути?

Дівчинка побігла до зеленої хвіртки, через яку увійшла була тоді. Потім помчала стежиною до другої хвіртки й увійшла у яблуневий сад. Мері зупинилася і глянула вгору: так, дерево, на якому сиділа малинівка, було по той бік муру.

Дівчинка кілька разів обійшла все довкола у саду, потім оббігла городи, тоді знову вийшла назовні й опинилася перед порослою плющем стіною і пройшла стежиною до кінця, пильно розглядаючись — проте входу ніде не було. Вона повернулася і ще раз оглянула стіну. Марно.

— Все це дуже дивно, — мислила вона вголос. — Чому Бен Везерстаф сказав, що хвіртки нема? Гаразд, її справді нема. Але десять років тому мусила бути, бо що інакше замикав би містер Крейвен?

Ця таємниця не давала їй спокою. Тепер дівчинка зовсім не жалкувала, що опинилася у Мізетвейтському маєтку. В Індії її нічого не цікавило — там вона хіба знемагала від спеки. А тут свіжий вітер з пустища немовби здув її млявість та байдужість, розбудив уяву.

У пошуках хвіртки вона проходила майже цілий день. Коли повернулася в будинок на вечерю, то вже була добряче голодна. Дівчинка зі смаком з’їла все, що принесла Марта, і тепер у всьому тілі відчувала приємну втому. Навіть безнастанне Мартине цокотіння не було здатне порушити її спокою. Мало того, Мері вже подобалася ця добродушна йоркширська дівчина і вона з цікавістю прислухалася до її розповідей.

«А що коли її спитати…» — раптом подумалося Мері. Отож вона попросила Марту залишитися з нею після вечері, посидіти на килимку перед каміном, побалакати. Марта радо погодилася. Вона ж бо виросла з гурмою братів і сестер і звикла, що є з ким поговорити. А тут старші служниці кпили з її йоркширської говірки. Зрештою, Марті також сподобалася ця дивна дівчинка, що приїхала з далекої Індії, де жила серед індусів, — а для Марти це було як казка. Ото і була нагода посидіти разом. Дівчина охоче вмостилася на килимку і підібгала під себе ноги. Тоді Мері спитала:

— Слухай, а чому містер Крейвен так ненавидить той сад?

Марта пильно глянула на неї.

— Ага, ти ні про що більше не думаєш, тільки про той сад! — похитала головою. — Зрештою, як я ся про нього довідала, то також не могла забути. Вдень і вночі думала!

— Але чому? — не відступала Мері.

Марта спробувала було перевести розмову.

— Егей, послухай, як вітер ото завиває, — сказала вона. — Якби ти зара’ була на пустищі, то, певно, з ніг би тебе збив.

Мері не знала, що означає «завиває», а потім прислухалася — і тоді зрозуміла. Марта говорила про отой глухий гул, часом схожий на стогін, неначе якийсь невидимий велет гупав у стіни та вікна. Але Мері знала, що жодному вітру не вдасться пробитися крізь ці міцні мури, що простояли століття, — і їй зробилося тепло й затишно перед палахким вогнищем.

— Гаразд, але чому він так його ненавидить? — повторила вона питання, переставши наслухати вітер.

І тоді Марта, хоч-не-хоч, розповіла їй цілу історію.

— Тільки пам’ятай: нікому ані слова, — попередила вона, — бо інакше мені перепаде від місіс Медлок: вона наказала тримати язик за зубами. У цьому домі багато про що не можна говорити. Такий наказ містера Крейвена. Каже, що його справи нікого не обходять — і край. Але сад… Зі садом так все не було. Він належав місіс Крейвен, і коли вони тільки ся побрали, то разом його доглядали, вона і містер Арчибалд. Садили там різні квіти, гуляли собі самі годинами, читали, говорили. Нікого зі садівників туди навіть не пускали — самі все робили. Дуже любилися, то правда. Там росло одне старе дерево і з одного боку гілки так зібралися докупи, що було файно сидіти. Вона обсадила його трояндами довкола, а сама любила собі туди залізти, от. Як дівчисько. І раз гілка зламалася і місіс Крейвен впала на землю. Тяжко побилася, бідака, і на другий день віддала Богу душу. А містер Крейвен мало не збожеволів з горя. Лікарі вже ся бояли за нього, думали, не витримає чоловік. І відтоді він ані ногою не ступив у той сад. Навіть говорити нікому не вільно. Така історія, о.

Мері була вражена. Тепер вона все розуміла. Дівчинці стало до сліз шкода і юну місіс Крейвен, і свого дядька Арчибалда — і той покинутий зненавиджений сад. Більше вона не розпитувала, а лише зажурено дивилася на червоні поблиски вогню у каміні. А за вікном тужно вив вітер.

Ось так вони й сиділи мовчки. Кожна у задумі ще перебирала цю сумну історію, що колись ото відбулася у цьому таємничому домі, коли раптом увагу Мері привернули якісь незрозумілі звуки. Спершу їх годі було відрізнити від гулу вітру, але вони явно долинали з будинку, а не знадвору. Мері знов прислухалася. Неначе десь плакала дитина. Дівчинка обвела поглядом кімнату і запитливо глянула на Марту.

— Чуєш? Хтось плаче, — сказала вона.

Марта чомусь розгубилася.

— Та ні, — відказала невпевнено, — тобі ся здало. То вітер дме з пустища і здає’ся, ніби хтось стогне чи плаче. То вітер.