Таeмний сад

Містер Арчибалд слухав сина і лише заворожено повторював:

— У саду… У саду…

— Так-так, це сад мені допоміг… і Мері, і Дікен зі своїми звірятами… і Магія Слова, — швидко підхопив Колін. — Ми від усіх ховалися… тримали у таємниці, бо я сам хотів тобі це сказати. Бачиш, тату, я здоровий — сьогодні вже перегнав Мері, уявляєш?! І взагалі скажу тобі: коли виросту, то неодмінно стану атлетом. Ось!

Містер Крейвен не зводив погляду зі сина. А хлопець так і сипав скоромовкою, бо хотів чимскоріш усе розповісти батькові. Очі Коліна блищали від захоплення, округлі щоки аж пашіли від бігу. І цей здоровий веселий хлопчина — його син! Серце містера Арчибалда сповнювала невимовна радість і ніжність.

Тут Колін, бачачи, що батько не може вимовити і слова, схопив його за руку.

— Тату, тату, скажи щось! — нетерпляче вигукнув хлопець. — Правда, чудово? Я житиму, житиму, житиму вічно!

Містер Крейвен міцно обняв сина. До горла йому підступив клубок.

— Хлопчику, мій хлопчику, — врешті проказав чоловік, провівши рукою по очах. — Ходімо у сад. Там ти мені все розкажеш.

У саду панувала золота осінь. Обабіч стежини кивали білими й червоними голівками пізні лілеї. Містер Арчибалд добре пам’ятав, що їх садили якраз для того, аби вони розцвітали о цій порі. Осінні сорти в’юнких троянд обснували гілки дерев і здавалося, наче дерева цвітуть. Сонячні промені заломлювалися у жовто-багряному листі і створювали враження, що крони світяться, ніби величезні ліхтарі.

Містер Крейвен зупинився й обвів сад завороженим поглядом. Нарешті вимовив:

— Я думав, що тут усе пропало.

— Мері спершу також так подумала, коли ото вперше сюди потрапила, — жваво відповів Колін. — Але бачиш: наш сад ожив.

Потім усі вмостилися під деревом, бо тепер містер Арчибалд мусив довідатися все — від початку до кінця. Лише Колін залишився стояти, бо так йому було зручніше розповідати.

Арчибалд Крейвен уважно слухав кожне слово сина і не міг надивуватися. Бо те, що відбулося у саду, — це справжнє диво. Коли Колін розповідав про хитрощі, до яких вони мусили вдаватися, аби зберегти таємницю, містер Арчибалд сміявся до сліз. Проте часом очі його зволожувалися і без сміху, коли думав: ось цей милий веселий хлопчина, у майбутньому атлет і вчений — його син.

— Ну, здається, таємниць більше не залишилося, — врешті підсумував Колін, завершивши свою лекцію. — Гм, думаю, зараз там, — кивнув на дім, — усі впадуть від несподіванки, коли побачать мене на ногах. Бо ти собі не думай: тепер, коли ти тут, я нізащо вже не сяду у цей візок. Ходімо, тату, ходімо додому.

Бен Везерстаф зазвичай працював надворі — на городах та у садах маєтку, тому в самому будинку з’являвся рідко. Але сьогодні був особливий день, отож Бен за всяку ціну мусив потрапити у дім. Він позбирав на грядках овочі і сам приніс їх до кухні, а за це місіс Медлок запросила його на гальбу пива.

Річ у тім, що вікно кімнати для слуг виходило саме на травник перед будинком. Ну а старий конче мусив бачити усе, що там відбудеться. Отож запрошення на пиво було якнайбільш доречне у цій ситуації.

Місіс Медлок також з’їдала цікавість. Вона хотіла розпитати Бена, бо знала, що він щойно був у саду.

— Бене, може, ви виділи кого з господарів? — спитала вона, подавши старому наповнену гальбу.

Бен надпив трохи, а тоді обтер губи.

— Ая’, видів, — відказав багатозначно.

— Обидвох? — нетерпляче допитувалася місіс Медлок.

— Ая’, обидвох, — повагом кивнув головою старий. — Дякую вам за пиво, мем, але я би і від другої гальби не відмовився.

— То вони були разом? — широко відкрила очі місіс Медлок. Вона страшенно хотіла довідатися, що бачив Бен Везерстаф: жінка навіть не помітила, що пиво вже перелилося і тече через край.

Бен без поспіху взяв наповнену гальбу, одним ковтком осушив її майже до половини — і лише тоді відповів:

— Разом, мем, разом.

Місіс Медлок засипала старого новими питаннями:

— І що Колін? Як він виглядав? Вони говорили? Про що? Ви чули?

— Що говорили — того не чув, бо я тілько ся дивив з драбини через стіну, — відказав Бен. — Одно можу вам сказати, мем: ту’ останнім часом таке ся діялося, що вам ані ся приснити не могло. Зачекайте, мем, не спішіться: скоро самі все зобачите.

Лукаво посміхаючись, старий допив своє пиво, обтер губи, а тоді показав порожньою гальбою у вікно.

— Як такі’сте цікаві, то дивіться! — радісно вимовив він. — Дивіться, хто до нас йде!

Місіс Медлок повернула голову — і приголомшено скрикнула. Всі слуги, що були поблизу, один поперед другого кинулися до вікна. Їхні очі від несподіванки, здавалося, ось-ось випорснуть з очниць.

Через галяву ішов господар Мізелтвейтського маєтку. Містера Крейвена годі було впізнати: він увесь сяяв від щастя.

А поруч, гордо піднявши голову, усміхаючись від вуха до вуха, впевнено крокував пан Колін!

І виходило це у нього ніяк не гірше, ніж у будь-кого з його ровесників-йоркширців.