Таeмний сад

— Гм, я б забрала їх всіх зі собою. Жили б у моїй кімнаті. Але вона така налякана… Ліпше не чіпатиму, — мовила Мері.

Дівчинка вийшла у коридор і вирішила повернутися до себе. Від утоми вона не могла відразу згадати дорогу. Кілька разів повертала не туди, врешті знайшла потрібні сходи і таки втрапила на свій поверх. Але там знову заблудилася і не могла знайти свій коридор. Мері зупинилася і роззирнулася. Вона стояла у якомусь короткому переході з гобеленами на обох стінах.

— Певно, знов не туди повернула, — сказала дівчинка до себе. — І куди тепер іти?

Тут її роздуми обірвав плач. Знову! І це було зовсім близько. Її серце швидко забилося. Мері повернулася і рукою мимовільно зачепила гобелен. Він відхилився — дівчинка від несподіванки аж відсахнулася: під ним ховалися двері! Не встигла вона навіть про це подумати, як двері самі відчинилися — і перед нею постала місіс Медлок із в’язкою ключів у руці.

— Ти що тут робиш? — суворо спитала вона, схопивши Мері за руку. — Що я тобі говорила? Не вештатися де не просять!

— Я заблукала, — спробувала пояснити Мері. — Не знала куди іти, і почула чийсь плач.

Зараз вона просто ненавиділа місіс Медлок.

— Ти нічого не чула, — гостро сказала економка. — Негайно повертайся у свою кімнату або… або я добре намну тобі вуха.

І вона повела дівчинку по коридорах, а тоді впхнула її у кімнату.

— А тепер будеш ту’ сидіти, інакше просто замкну тебе на ключ, — категорично заявила місіс Медлок. — Хай господар знайде тобі гувернантку. За тобою треба добре дивитися, а я маю купу роботи.

Вона вийшла і грюкнула за собою дверима. Мері опустилася на килимок перед каміном, бліда від гніву.

— Там хтось плакав… плакав… плакав! — повторювала сама до себе.

Гаразд, вона все одно дізнається, у чім тут річ. Мері вже двічі чула цей плач, їй не здалося. Але потім дівчинка згадала слоників з вітальні, мишенят у подушці — і поволі заспокоїлася.

Розділ 7

Ключ від саду

Через два дні врешті випогодилося. Мері розплющила очі і відразу зірвалася з ліжка.

— Диви! Дивися! — гукнула Марті, показуючи у вікно.

За ніч вітер розігнав сірий туман і хмари. Над пустищем синіло чисте небо. Вітер теж ущух. Мері навіть не мріяла побачити таке бездонно-синє небо. В Індії небозвід завжди пашів спекою, а тут глибока холодна синь, наче на озері. Тільки де-не-де пропливають маленькі білі хмарки, неначе спінені хвильки. Та й саме пустище позбулося своєї сірости, заграло новими барвами.

— Ага, бачиш, — усміхнулася Марта. — В цю пору так є: то дощ, буря, то сонце засвітить. Весна надходить.

— Я думала, що в Англії завжди або сіро, або ллє дощ, — мовила Мері.

— Та нє! Ані близько! — вигукнула Марта, відсунувши від себе щітку.

— Що-що? — перепитала Мері.

Марта засміялася.

— Ну от, знов я балакаю по-йоркширському, — мовила вона. — «Ані близько» означає «зовсім ні», — повільно вимовила. — Я ж тобі казала, що тобі сподобає’ся наше пустище. Як пригріє сонечко, як зацвіте дрок, рокитник і верес — ту’ найгарніше в світі. І метелики літають, і бджоли, і жайворонки співають. Тоді тебе, певно, додому не заженеш, як Дікена.

— А далеко до пустища? Чи я зможу дійти? — задумливо спитала Мері, дивлячись у вікно. Вона ж бо пам’ятала, які великі сади довкола будинку, а пустище починається ген-ген за маєтком. Але ці простори, залиті сонцем, вабили дівчинку.

— Гм, не знаю, — завагалася Марта. — Думаю, там зо п’ять миль буде, а так далеко ти ще зроду не ходила. До нашої хатини якраз стільки, а вона стоїть на краю пустища.

— Я хочу подивитися на неї, хочу побачити, як ви живете, — загорілася Мері.

Марта на якусь мить перестала чистити решітку і з цікавістю дивилася на неї. Очі дівчинки палали, личко пашіло. Де й поділася та зверхність, яку юна панянка виявляла до неї у перший день?! Зараз Мері нагадувала її маленьку сестричку, Сюзан-Ен, коли та чогось дуже хотіла.

— Слухай, давай зробимо так: зара’ я закінчу роботу і піду додому, бо маю вільний день. А там спитаю маму. Вона щось порадить, — вирішила Марта.

— Твоя мама дуже мила, я так думаю, хоча ще ні разу її не бачила, — сказала Мері.

— Вона всім ся подобає, — усміхнулася Марта, дочищаючи решітку. — І місіс Медлок її поважає. Як мама її попросить, то місіс Медлок відразу відпустить тебе до нас.

Марта витерла обличчя другим боком долоні і повела далі:

— Вона дуже добра, наша мама. І весь час у роботі, як бджілка. Все щось варить, шиє, миє, пере. Як довго її не бачу, то мені сумно, а як йду додому через пустище, то аж співаю, що її зобачу.

— Дікен, певно, також дуже милий, — додала Мері.

— Ага, його всі пташки, і кролики, і вівці, і поні, і лиси — всі люблять, — погодилася Марта. — От цікаво, що він про тебе скаже? — замислилася, дивлячись на неї.

— Певно, я йому не сподобаюся, — сухо відповіла Мері. — Я ще нікому не сподобалася.

— Гм, а ти сама собі подобаєшся? — раптом спитала її Марта.

Мері це питання застало зненацька.

— Напевно, не дуже, — повагавшись, відповіла вона.

Марта посміхнулася, немовби щось згадала.

— Знаєш, зі мною також таке було. Якось я прозивала своїх молодших братиків і сестричок. Мама тоді прала. І каже мені: «Якщо будеш така прикра, то ніхто з тобою не стане водитися. Злюки нікому не потрібні. Та й хіба ти сама собі така подобаєшся?». Отак сказала мені. Тоді я прийшла до тями і більше не докучала малим. Ось так, — розповідала Марта, похитуючи головою.

Дівчина подала Мері сніданок і побігла. Її чекало п’ять миль дороги через пустище і купа роботи вдома. Дівчина мусила допомогти матері. Вони разом прали, пекли хліб на цілий тиждень, прибирали у хатині. Але можливість побути вдома приносила Марті найбільше втіхи і робота її не лякала.

Коли Марта пішла, Мері відчула себе ще більше самотньою. Залишатися у кімнаті їй зовсім не хотілося. Дівчинка швиденько вдяглася і подалася у сад. Там вона, аби розвіятися, стала бігати довкола фонтану. Задля розваги заходилася рахувати кола. На десятому настрій поліпшився. Справді, маєток, по вінця залитий сонцем, геть перемінився. Дівчинці тут щораз більше подобалося. Навіть будинок уже не здавався похмурим. Мері задерла голову і дивилася у небо, уявляючи, що сама ото пропливає над маєтком на отих білих хмаринках. Потім пішла на город і побачила Бена Везерстафа. Він працював там разом із ще двома садівниками. Сонце, здавалося, і йому принесло добрий настрій. Побачивши дівчинку, він не тікав, а сам заговорив до неї:

— Весною пахне. Чуєш?

Мері втягнула у ніздрі повітря.

— Здається, чую, — відповіла вона. — Такий вогкий і приємний запах.

— Бо то земля пахне, — кивнув головою, не перестаючи копати. — Сонце пригріло. Все почне рости, потягнеться до сонця. Земля набрала сили за зиму. Так-так, сама зобачиш. Скоро ту’ появляться маленькі паростки.

— А що з них виросте? — спитала Мері.

— Ту’ будуть крокуси, і підсніжники, і нарциси. Ти що, ніколи не бачила?

— Ні. В Індії також після дощів все буяє, але такого нема. І там все росте дуже швидко, — пояснила Мері.

— Ту’ справа так скоро не роби’ся, — поважно відказав старий Бен. — Перше ся появлять маленькі паростки, потому вони випустять один листок, потім другий, потім ще і ще, тоді щойно пуп’янки, а тоді і зацвітуть. Сама зобачиш.

— Звісно, буду приходити сюди і дивитимусь. Це ж так цікаво, — радо вимовила Мері.

Тут дівчинка почула знайомий шурхіт крил. Це прилетіла малинівка. Мері дуже зраділа. А пташка взялася з нею загравати: пурхала довкруж, стрибала і лукаво позирала, схиливши на бік голівку. Дівчинка не могла повірити своїм очам.

— Невже вона мене пам’ятає? — вигукнула Мері.

— А як ти думаєш?! — здивовано вимовив Бен. — Та вона ту’ кожну галузку знає, не те що людей. Бачиш, хоче тебе ліпше пізнати.

Мері вирішила скористатися прихильним настроєм старого і спитала:

— А в її саду також усе зараз починає рости?