Таeмний сад

— І ти збираєшся бути моєю служницею? — презирливо запитала Мері, забувши, що вона не в Індії.

Марта знову заходилася терти решітку.

— Я служу місіс Медлок, — рішуче промовила вона, — а вона служить містеру Крейвену. Тобто я слухаю місіс Медлок… а вона казала мені прибирати в кімнатах, ото і зайшла до тебе. Як тре’ щось, то поможу. А так нащо тобі служниця?

— Як то нащо? А хто ж буде мене вдягати? — з притиском поспитала Мері.

Марта вражено видивилася на Мері. Від здивування у неї ще більше посилювався йоркширський акцент.

— Як, ти не можеш ся вбрати сама? — не ймучи віри спитала вона.

— Що ти там балакаєш? Я тебе не розумію, — відтяла Мері.

— Ох! Геть забула’м, — мовила Марта. — Місіс Медлок казала мені добирати слова, бо ти не тямиш по-йоркширському. Я мала на увазі: хіба ти не вмієш вбиратися сама?

— Певно, що ні, — роздратовано відказала Мері. — Навіщо? Усе життя мене вбирала няня, хіба не зрозуміло?

— Тоді пора навчитися, — не розгубилася Марта перед її зухвалим тоном. — Ти вже не маленька і можеш про себе подбати. Няньок тут нема. Якщо хочеш, то якийсь час буду тобі помагати, поки не навчишся. Наша мама завжди каже, що ті багацькі діти — як безпомічні щенята: няньки їх миють, вбирають, водять на прогулянку, ніби вони самі нічо’ не здатні!

— В Індії у всіх були няні, — вперто заявила Мері.

Проте Марту це аніскілечки не збило з пантелику.

— Ох, та я вже бачу, — спокійно відповіла вона. — Думаю, білих людей там мало, тому могли собі перебирати. Певно, в кожного білого було з десять слуг-індусів чи й більше. Я як довідалася, що тебе мають сюди привезти з Індії, то подумала, що ти також індуска.

Мері це геть розлютило — вона рвучко сіла на ліжку і накинулася на Марту.

— Що?! — обурено вигукнула вона. — Як ти могла таке мені сказати?! Що я з тих, з туземців? Свиня!

Марті увірвався терпець.

— Ти це до кого? — гостро спитала вона. — Чого це ти так розійшлася? Маленькій леді зовсім не пасує отак розмовляти. Я нічого не маю проти індусів, щоб ти знала. У книжці про них пишуть, що всі вони дуже релігійні. Індуси — такі самі люди, як ми. Просто я ніколи їх не бачила, тому сподівалася колись зобачити, запізнати когось ближче. Зранку я ото прийшла запалити вогонь, то навшпиньках підійшла до твого ліжка й обережно підняла край ковдри, щоб тебе зобачити. І ось, ти виявилася така як я, — вимовила розчаровано, — хіба що жовта на виду.

Мері впала у справжній шал:

— То ти думала, що я індуска! Як ти посміла?! Ти нічого не знаєш про цих туземців! Вони не люди! Це раби, слуги, які мають тобі кланятися! Ти нічого не знаєш про Індію! Ти взагалі нічого не знаєш! Нічого!

До нестями здивована Марта дивилася на неї і нічого не могла зрозуміти. А Мері раптом відчула себе настільки безпорадною перед цією дівчиною, перед її поглядом, перед тим, що в один момент вона опинилася так далеко від дому, де все було їй знайоме і зрозуміле, у зовсім іншому світі, де все було не так, що раптом її пройняла страшенна самотність. Дівчинка кинулася обличчям у подушку і вибухнула плачем. Добродушна Марта аж злякалася і вже шкодувала її. Дівчина підійшла і схилилася над ліжком.

— Ну добре, не плач уже! — вимовила вона. — Не плач, не треба. Я не знала, що тебе це могло розгнівати. То правда, я нічо’ не знала про ваші порядки, перепрошую. Не плач, буде вже, доста.

У її дивних йоркширських словах було стільки тепла і приязні, що Мері поступово заспокоїлася. Хлипання врешті припинилося. Марта з полегшенням зітхнула.

— А тепер тобі час вставати, — кивнула вона Мері. — Місіс Медлок казала принести тобі сніданок до сусідньої кімнати. Там ти будеш їсти. Якщо встанеш з ліжка, то поможу тобі вбратися. Як тре’ ґудзики застібнути ззаду або що. Сама не зможеш, — додала примирливо.

Мері врешті вирішила встати. Марта витягла зі шафи одежу, але це були не ті речі, у яких дівчинка приїхала сюди з місіс Медлок.

— Це не моє, — сказала вона. — Моє було чорне.

Але потім роздивилася біле вовняне пальтечко, світле платтячко і додала зі стриманим задоволенням:

— Це мені більше подобається.

— Воно твоє, вдягайся, — відповіла Марта. — Містер Крейвен наказав місіс Медлок купити тобі нову одежу в Лондоні. Казав, що не хоче дивитися, як по дому ото ходить дитина, вбрана у все чорне. «Буде виглядати як загублена душа. Тут і так невесело. Вдягніть її у щось світле, барвисте», — отак він сказав. Коли я була вдома, то мама похитала головою і ствердила, що добре розуміє нашого господаря. Мама завжди на всьому знається. І сама вона не ходить у чорному.

— Я ненавиджу чорні речі, — призналася Мері.

Почалося вдягання. Марта завжди вдягала своїх молодших сестер і братів, проте їй іще не траплялося бачити дитину, яка б стояла як статуя і чекала, поки за неї все зроблять. Ніби у самої немає рук чи ніг.

— Чому ти сама не взуваєшся? — спитала дівчина, обережно піднімаючи її ногу.

— Це робила моя няня, — відповіла Мері, дивлячись на неї. — Такий звичай.

Мері навчилася цієї фрази від слуг-індусів. Якщо господар наказував їм зробити щось, що суперечило звичаям їхніх предків, вони лише спокійно пояснювали: «Нема такого звичаю». Після такого пояснення ніхто не смів наполягати.

Отож в Індії слуги справді вбирали міс Мері як ляльку, бо так було заведено. Та зараз, поки зібралася до сніданку, дівчинка стала розуміти, що тут, у Мізелтвейтському маєтку, їй доведеться багато чого навчитися робити самій, наприклад, вдягати панчохи, взуватися, піднімати з підлоги речі, які ненароком впустила. Зрештою, якби Марта була добре вишколеною служницею, то вона не дивувалася б з вимог юної панянки. В деяких англійських домах дітей також зачісували і вдягали слуги. Але Марта ніде, окрім Мізелтвейту, не служила, а виросла вона у простій йоркширській сім’ї, де була ще купа дітей і молодші всього вчилися від старших, тому безпорадність Мері неабияк її спантеличила.

Після того спалаху гніву, що скінчився відчайдушним плачем, холод Мері дещо розтав. Якщо з перших хвилин вільна поведінка Марти дивувала її і дратувала, то зараз дівчинка щораз більше прислухалася до слів служниці. А Марта саме розповідала про свою сім’ю.

— Ох, тобі тре’ їх колись всіх зобачити, — сказала вона. — Нас є дванадцятеро, а батько заробляє тільки шістнадцять шилінгів на тиждень — на всіх. Скажу тобі, то нелегко. Мама старає’ся, аби бодай вівсяної каші всім вистачило. Брати і сестри, вони ціліськими днями бавляться надворі, гасають поміж вересових заростей. Мама каже, що вони тим повітря і живуть. Сміє’ся, що вони там, певно, пасуться, як дикі поні. Наш Дікен навіть приручив одне лошатко. Дікен вже великий, має дванадцять літ.

— Лошатко? Де він його знайшов? — спитала Мері.

— На пустищі поміж вересом. Лошатко там паслося разом з матір’ю. А він став водити з ним дружбу — часом брав йому трошки хліба, часом міг насмикати молоденької травички. І лошатко звикло до нього, ходить за ним слідом, дозволяє сідати собі на спину. Дікен добрий хлопчина і тварини його люблять.

У Мері ніколи не було домашніх тварин, хоча тепер їй захотілося. Отож Дікен її зацікавив. Здається, це вперше дівчинку зацікавив хтось, крім неї самої. Та зараз вони перейшли до другої кімнати, яка нічим не відрізнялася від тієї, де дівчинка спала. На стінах висіли понурі старовинні картини, столітні дубові меблі були масивні і важкі. Посередині стояв стіл, а на ньому чекав ситний сніданок. Але апетит у Мері завжди був поганий. Вона глянула на тарілку і відвернулася.

— Не хочу, — сказала вона.

— Як, ти не хочеш вівсяної каші?! — не повірила Марта.

— Не хочу.

— Просто не знаєш, яка вона добра. Поклади ще у неї трохи патоки… або цукру.

— Я не хочу, — повторила Мері.

— Ох! — зітхнула Марта. — Не можу дивитися, як пропадає така добра їжа. Якби ту’ опинилися мої братчики і сестрички, то все би вичистили. За п’ять хвилин нічо’ би не лишилося.

— Чому? — холодно спитала Мері.