Таeмний сад

— Зачекай… це всередині, в будинку, десь у кінці коридору, — не погодилася Мері.

І тут хтось унизу відчинив двері. По коридору пронісся сильний перетяг і двері кімнати, у якій вони сиділи, із грюкотом розчинилися. Дівчата аж підскочили. Гасова лампа згасла. А з коридору виразно долинув чийсь плач.

— Ось, слухай! — вигукнула Мері. — Я ж тобі казала! Хтось плаче… і це… це дитина.

Але Марта не стала прислухатися: вона раптом кинулася до дверей, миттю закрила їх і повернула ключ у замку. Але за той час обоє встигли почути, як у кінці коридору хтось із грюкотом закрив двері — і тоді запанувала тиша. Навіть вітер ущух.

— То був вітер, — вперто повторила Марта. — А як не вітер, то мала Беті Батерверт з кухні: в неї цілий день болить зуб.

Мері пильно подивилася їй у вічі. Дівчина зніяковіла. Мері впевнилася: Марта щось приховує.

Розділ 6

«Там хтось плакав… справді!»

Зранку лив дощ. Мері виглянула у вікно: пустище затягло густою імлою. Геть нічого не видно. Іти надвір не було як.

— А що ви робите вдома, коли така погода, як зараз? — спитала вона Марту.

— Дивимся, аби не наступити комусь на ногу, — усміхнулася Марта. — Хатинка маленька, а нас купа люду. А як дощ, то всі товчуться одне в одного на голові. Наша мама наскільки добра жінка, але і вона часом не витримує. Тоді старші йдуть до хліва бавитися. Дікен — тому взагалі дощ не заважає. Йде собі надвір. Каже, що тоді помічає такі речі, яких не видно у гарну погоду. Якось він знайшов маленьке лисеня: воно ледве не потонуло у своїй норі. Дікен запхав його собі за пазуху, зігрів і приніс додому. Стара лисиця лежала вбита коло нори, все залило водою. Решта виводка загинула. І він забрав його додому. Іншого разу Дікен знайшов молоду ворону, яка теж мало не втопилася, і приручив її. Назвав її Смолькою, бо вона чорна. І тепер Смолька літає за ним скрізь.

Мері з цікавістю слухала те, що розповідала Марта: хатина на пустищі, де у чотирьох кімнатках тулиться аж чотирнадцятеро осіб. Та найбільше Мері цікавила Мартина мама — бо тільки від згадки про неї дівчинка відчувала якесь тепло — і, звісно, Дікен, який вмів дружити з лисенятами, воронами і всіма іншими звірятами.

— Якби у мене була ворона чи лисеня, — сумно вимовила Мері, — я б гуляла з ними, бавилася б. Але у мене нікого нема, нікогісінько.

Марта співчутливо глянула на неї.

— Ти на спицях вмієш плести? — спитала вона. — А шити?

— Ні.

— А читати вмієш?

— Вмію.

— То чого б тобі не взятися до читання? Або можеш вчитися писати — ти вже велика, можеш сама вчитися, — слушно завважила Марта.

— Але в мене нема ніяких книжок, — мовила Мері. — Все залишилося в Індії.

— Гм, шкода, — сказала Марта. — Слухай, а ти попроси місіс Медлок: ту’ є бібліотека — величезна, і книг там ціла купа. Щось собі та й вибереш, — впала на гадку дівчина.

Тут Мері подумала: чудово, вона піде і пошукає бібліотеку сама. Питати дозволу у місіс Медлок? Навіщо? Вона й так рідко показується зі своєї кімнати на першому поверсі. У цьому дивному будинку люди взагалі могли тижнями не бачити одне одного. Зрештою, окрім слуг, і годі було когось зустріти. Коли господаря нема вдома, на другий поверх вони майже не піднімаються: їм-бо зовсім непогано велося у їхній кімнаті побіч кухні. Там їх сито годували чотири чи п’ять разів на день, а коли не було і місіс Медлок, то слуги могли годинами засиджувалися за столом за сміхами та балачками. Робити ж нічого.

Місіс Медлок, правда, десь що другий день зазирала до кімнати Мері — перевірити, чи все гаразд, але ніколи не розпитувала, чим та займається. З усієї челяді Мері постійно бачила лише Марту, яка накривала для неї стіл, а потім забирала тарілки. Спершу дівчинку це дивувало, бо в Індії за нею скрізь ходила няня, аж часом це Мері набридало. Та врешті-решт вона вирішила: мабуть, в Англії такий звичай, що діти у всьому мають повну свободу. Тим більше: навіщо питати дозволу?

Марті дівчинка також нічого не сказала. Вирішила, що так буде краще. Дочекалася, поки та позмітала рештки вересу від учорашнього вогнища і пішла вниз. Тоді ще хвилин із десять постояла біля вікна, обдумуючи свої дії. Насправді бібліотека її надто не цікавила: Мері, звісно, вміла читати, але за весь час здолала якихось кілька книг. А ось самій поблукати по коридорах цього таємничого будинку — це щось іншого. Невже всі ті кімнати і справді замкнені? А може, якась ні? Цікаво, чи вдасться їх полічити… Ну бо що ж іще тут робити за такої погоди?

Мері відчинила двері кімнати і рушила у довгий коридор. Вбік від нього відгалужувалися інші коридори і переходи, але Мері поки що вирішила дослідити цей. Він привів її до сходів. Дівчинка піднялася і побачила ще одні сходи. На стінах скрізь висіли старовинні картини: потьмянілі від часу пейзажі, та здебільша — портрети чоловіків і жінок в пишних атласних й оксамитових строях. Мері ніколи навіть не думала, що їх може бути так багато. Вона повільно переходила від одного портрету до другого, намагаючись відгадати, ким були ці люди. Мері здавалося, що люди з портретів також пильно її розглядають і дивуються: мовляв, що робить ця маленька дівчинка у їхньому домі? Зрештою, найбільше їй подобалися портрети дітей. Дівчатка були вдягнені у довгі атласні сукенки, а хлопчики мали на собі якісь геть незвичні вбрання з пишними рукавами і мереживними комірцями. Та ось її увагу привернула набундючена дівчинка у зеленому парчевому платті. На пальці вона тримала такого самого зеленого папужку. Ця дівчинка чимось нагадувала саму Мері.

— І де ж ти тепер? — звернулася до неї Мері. — Шкода, що не тут: я б з тобою бавилася.

Так, це був доволі незвичний ранок. Виглядало, ніби у цьому величезному будинку немає більше нікого, лише вона, Мері, мандрує ото по безлюдних коридорах. І скрізь двері, двері. «Гм, якщо тут стільки кімнат, то колись у них мусили жити люди», — думала дівчинка.

Вона піднялася на третій поверх. Врешті вирішила спробувати — може, якусь кімнату таки забули замкнути. Дівчинка переходила від одних дверей до других — дарма. Вона вже геть згубила надію, коли раптом натиснула ще на одну клямку — і та подалася. Мері аж перехопило подих. Вона обережно попхнула двері і вони повільно відчинилися. За ними була велика спальня з гобеленами й розкішно інкрустованими меблями, подібними на ті, які їй нераз доводилося бачити в Індії. З широкого вікна відкривався вигляд на пустище, а над каміном висів ще один портрет тієї бундючної дівчинки, яка, здавалося, дуже пильно розглядає несподівану гостю.

— Напевно, це була колись її кімната, — вирішила Мері.

Під поглядом тієї дівчинки Мері почувалася незручно, тому швидко вийшла звідтіля.

Далі Мері ішла по коридору і перевіряла всі двері підряд. Багато таки були незамкнені. Вона вже аж стомилася обходити стільки кімнат — їх тут і справді було до сотні, хоча дівчинка й не лічила. Скрізь старовинні картини і гобелени, меблі з дивовижними орнаментами — сила-силенна розмаїтих речей. Де ж тут усе оглянеш?

В одній кімнаті, прибраній оксамитом (мабуть, це була дамська вітальня, подумала дівчинка), Мері знайшла кілька десятків маленьких слоників, виготовлених зі слонової кістки. Слоники були великі і маленькі, деякі несли на своїх спинах погоничів чи паланкіни. Мері і в Індії траплялося бачити такі фігурки зі слонової кістки. Вона стала на маленький ослінчик, відчинила дверцята шафки і повитягувала слоників, щоб краще роздивитися та й побавитися. Коли й це набридло, вона поставила фігурки назад і зачинила їх.

Мері вже зібралася було виходити з цієї вітальні, коли раптом почула легенький шурхіт. Вона підстрибнула й обернулася у бік дивану, звідки долинав той звук. На дивані лежала оксамитова подушка, а в ній зяяла дірка, з якої виглядала налякана мишка.

Мері обережно підійшла, щоб роздивитися. Мишка була не сама: довкола неї спали шестеро крихітних мишенят. Від цієї несподіваної зустрічі Мері стало тепліше на душі: бодай якісь живі створіння у цьому безлюдному домі.