Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

Ми перестали звертати увагу на ті дивацтва, в які він з дня на день глибше вплутувався. Мов би повністю позбувшись тілесних потреб, тижнями не приймаючи корму, він з кожним днем глибше занурювався у заблудливі й дивачні афери, до яких ми не мали розуміння. Недосяжний для наших умовлянь і упрохувань, він відповідав уривками свого внутрішнього монологу, перебіг якого ніщо ззовні не могло зворушити. Вічно зааферований, хворобливо пожвавлений, з рум'янцями на сухих щічках, він не зауважував нас і не добачав.

Ми звикли до його нешкідливої присутности, до його тихого жебоніння, до того дитинного, затопленого в собі цвікоту, трелі якого пробігали неначе б на оберезі нашого часу. Тоді він зникав уже інколи на багато днів, десь дівався у запалих закамарках мешкання, і не мож'було його знайти.

Поступово ті зникнення перестали справляти на нас враження, ми звикли до них, і коли він по багатьох днях знову з'являвся, на пару цалів менший і худіший, це надовго не затримувало нашої уваги. Ми просто перестали брати його в рахубу, так дуже віддалився він від усього, що людське і що дійсне. Вузол за вузлом вивільнявся він від нас, пункт за пунктом губив зв'язки, що єднали його з людською спільнотою. Те, що з нього ще залишилося — то трохи тілесної поволоки і та пригорща безглуздих дивацтв; але й це могло певного дня зникнути, не зауважене так само, як сіра купка сміття, яка згрібалася в кутку і яку Аделя щодня виносила на смітник.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Птахи

Настали жовті, повні нудоти зимові дні. Поруділу землю вкривала дірява, заяложена і куца скатерка снігу. На всі дахи її не вистачало, тому подекуди ще зосталися чорні або іржаві ґонтові покрівлі та арки, що ховали у собі закурені горища — чорні звуглілі собори, наїжачені ребрами крокв, платв і бантин, — темні легені зимових буревіїв. Кожен досвіток відкривав нові, вночі вирослі, видуті вихором, комини й димарі, чорні труби диявольських органів. Сажотруси не могли збутися ворон, котрі ввечері живим чорним листям обсідали гілля дерев під костьолом, потім знову відривалися, тріпотіли, аби врешті пригорнутися кожна до свого місця на своїй гілці, а вдосвіта відлітали великими зграями — хмари сажі, клапті кіптяви, розхвалені і фантастичні, цяткуючи мерехтливим карканням каламутно-жовті смуги світання. Дні задубіли від стужі й нудьги, як торішні буханці хліба. Починано їх тупими ножами, без апетиту, з лінивою сонністю.

Батько вже не виходив з дому. Палив у грубах, студіював незбагненно-глибоку суть вогню, смакував металеву солоність і вуджений запах зимових пломенів, холодних пестощів саламандр, що лижуть блискучу сажу в пащі комина. Все тоді щось задоволено майстрував під самою стелею. О кожній порі дня можна було бачити, як він, присівши на вершечку драбини, порався угорі — коло карнизів високих вікон, біля куль і ланцюгів висячих ламп. Звичаєм малярів послуговувався драбиною як величезними дибами і чувся добре у тій пташиній перспективі поблизу мальованого неба, арабесок і птахів стелі. Від практичного життя він віддалявся щораз більше. Коли мати, зажурена і стурбована його станом, намагалась говорити про ділові інтереси, про найближчі невідкладні виплати, слухав неуважно, сповнений неспокою, з відсутнім виразом зсудомленого обличчя. Траплялось, раптово перебивав її заклинальним жестом руки, щоб побігти в кут кімнати, припасти вухом до шпари в підлозі і з піднесеними вказівними пальцями рук, які означали найвищу міру важливості досліду, — наслуховувати. Тоді ще ми не розуміли смутного тла цього дивацтва, невідрадного комплексу, котрий зрів усередині.

Мати не мала на батька ніякого впливу, він зате дуже шанував Аделю. Прибирання кімнат було для нього великою і важливою церемонією, спостерігати за якою ніколи не забував, зі страхом і дрожем насолоди слідкуючи за всіма Аделиними маніпуляціями. Усім її діям надавав глибшого, символічного значення. Коли дівчина молодими і сміливими рухами посувала щітку на довгім держаку по підлозі, це було ледь не понад його сили. З очей батькові текли тоді сльози, обличчя променилося тихим сміхом, а тілом теліпав розкішний спазм екстазу. Був до шаленства вразливий на лоскоти. Досить було Аделі наставити йому пальця, ніби для лоскотання, а вже наполоханий утікав, голосно хряскаючи за собою дверима, через усі кімнати, аби в останній упасти долічерева на ліжко і забитись у конвульсіях сміху лишень від самого уявного образу, якому не міг опиратися. Завдяки цьому Аделя мала над батьком владу майже необмежену.

Тоді ж у батька вперше зауважено палке зацікавлення тваринами. Спочатку це була пристрасть мисливця і художника водночас, а можливо, глибша, зоологічна симпатія людського створіння до споріднених, хоч і відмінних форм живого, експериментування в незнаних реєстрах буття. Допіру в пізнішій фазі справа набрала того несамовитого, заплутаного, глибоко грішного й осоружного природі вигляду, якого ліпше не витягати на денне світло.

Почалося з висиджування пташиних яєць. Коштом великих грошей і праці спроваджував батько з Гамбурга, з Голландії, з африканських зоологічних станцій запліднені пташині яйця, які давав висиджувати величезним бельгійським курям. Це заняття було вельми захоплюючим і для мене — оте викльовування пуцьвірінків, справжніх чудовиськ кшталтом і забарвленням. Неможливо було розгледіти у монстрах із здоровенними фантастичними дзьобами, що одразу після народження широко роззявлялися й ненажерливо сичали, у ящерах з кволими, голенькими тільцями горбанів — майбутніх пав і фазанів, глухарів і кондорів. Розміщений у кошиках, у ваті, драконячий отой виплід підносив на тонесеньких шийках сліпі, більмакуваті голівки, безголосо квакаючи німими горлянками. Мій батько ходив уздовж полиць у зеленому фартусі, як садівник уздовж парників із кактусами, і виманював із небуття пульсуючі життям сліпі пухирці, недолугі пузця, що сприймають зовнішній світ лише у формі харчу, паростки життя, що навпомацки пнуться до світла. По кількох тижнях сліпі пуп'янки розбруньковувалися, і кімнати сповнював кольоровий гамір, миготливий щебет новоселів. Вони обсідали карнизи фіранок і шаф, гніздилися у гущавині олов'яного гілля та арабесок велеруких висячих ламп.

Коли батько вивчав великі орнітологічні посібники і гортав кольорові таблиці, здавалось, наче з них вилітають оці пернаті химери і сповнюють кімнату кольоровим тріпотінням, шматками пурпуру, клаптями блакиті, мідянки і срібла. Під час годівлі вони утворювали на підлозі барвисту хвильну грядку, живий килим, котрий при чиїйсь необачливій появі розпадався, розлітався рухомими квітами, що лопотіли у повітрі, аби врешті розташуватися десь попід стелею. У пам'яті мені особливо закарбувався один кондор, величезний птах з голою шиєю, зморшкуватим, пухирчастим видом. Це був худий аскет, буддійський лама, що керувався залізним церемоніалом свого великого роду, у всьому поводженні сповнений незворушної гідності. Коли він сидів навпроти батька, нерухомий у монументальній поставі правічних єгипетських богів, з оком, заповолоченим більмом, яке зсував збоку на зіниці, щоб замкнутися зовсім у самоспогляданні власної достойної самотності, то видавався завдяки своєму кам'яному профілю старшим братом мого батька. Така сама тканина тіла, сухожиль і зморщеної твердої шкіри, таке саме обличчя, зсохле і кощаве, такі самі загрубілі, глибокі очні впадини. Навіть руки — дужі, вузлуваті, худі долоні батька з опуклими нігтями теж були схожі на кігті кондора. Коли я бачив його дрімаючого, то не міг позбутися враження, що маю перед собою мумію — висохлу і тому поменшену мумію свого батька. Гадаю, і материної уваги не минула та дивна схожість, хоча ми з нею ніколи про це не говорили. Характерно, що кондор уживав спільного з моїм батьком нічного горщика.

Не припиняючи виведення щораз нових екземплярів, мій батько влаштовував на горищі пташині весілля, висилав сватів, припинав у дірках та щербинах покрівлі звабливих і журних наречених і досяг цим того, що дах нашого будинку, величезний двосхилий ґонтовий дах, став справжнісінькою пташиною господою, Ноєвим ковчегом, до якого зліталися різного роду крилаті з далеких сторін. Довго ще навіть по знищенні пташиного господарства утримувалась у пернатому світі традиція нашого дому, і в пору весняних мандрів не раз спадали на наш дах цілі хмари журавлів, пеліканів, пав та сила іншого птаства.